Іспит з мовознавства (1) PDF

Питання, що виносяться на іспит із «Вступу до мовознавства» 1. Мовознавство – наука про мову. Об’єкт і предмет, завдання та проблематика мовознавства. Структура мовознавства. Зв'язок мовознавства з іншими науками. Мовознавство – наука про мову, її природу й функції, внутрішню структуру, з...

Питання, що виносяться на іспит із «Вступу до мовознавства» 1. Мовознавство – наука про мову. Об’єкт і предмет, завдання та проблематика мовознавства. Структура мовознавства. Зв'язок мовознавства з іншими науками. Мовознавство – наука про мову, її природу й функції, внутрішню структуру, закономірності існування та розвитку, а також реалізацію цих загальних рис у конкретних мовах. Об’єкт мовознавства – мова як система в цілому, її функціонування, розвиток та зміни в часі. Приклад: мова як система в цілому, включаючи її функції, структуру, розвиток, використання в суспільстві. Предмет мовознавства – це конкретний аспект мови, який досліджується в межах певного мовознавчого напряму або підходу. Приклад: дослідження артикуляції звуків [мова (об’єкт) → звуки мови (предмет)]. Основні завдання мовознавства: дослідження внутрішньої структури мови, аналіз мовної еволюції та історії, вивчення соціальних, психологічних і культурних аспектів мови. Проблематика мовознавства: 1.​ З’ясування сутності мови 2.​ З’ясування походження мови 3.​ Дослідження особливостей і причин розвитку мови 4.​ Визначення структури мови 5.​ Вивчення особливостей організації мови 6.​ З'ясування місця існування мови 7.​ Встановлення джерела життєвої сили мови 8.​ Класифікування мов 9.​ Визначення оптимальних методів дослідження мови 10.​Встановлення зв'язків мовознавства з іншими науками  Структура мовознавства: мовознавство як наука поділяється на конкретне (часткове) і загальне мовознавство.Конкретне мовознавство вивчає окремі мови (україністика, русистика, богемістика, полоністика). Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови як людського засобу спілкування, а також структуру і закономірності функціонування всіх мов світу. Деякі вчені поділяють загальне мовознавство на власне загальне(у вужчому значенні) і теоретичне(сюди відносять лише лінгвістичні проблеми, що стосуються найсуттєвіших ознак мови як суспільного явища). Зв’язок мовознавства з іншими науками: 1.​ Філософія - допомагає в принциповому розв’язанні таких головних лінгвістичних проблем, як сутність мови, її роль у суспільстві, походження і характер її розвитку, співвідношення об’єктивного і суб’єктивного в мов 2.​ Соціологія - мова ‒ явище суспільне, виникає і розвивається тільки в суспільстві, впливає на суспільство і в той же час стан мови залежить від суспільства 3.​ Історія - допомагає пояснити за допомогою історичних свідчень суто мовні явища 4.​ Літературознавство - мова є першоелементом літератури, її будівельним матеріалом 5.​ Фізика - Вивчення звуків людської мови, їхніх фізичних (акустичних) властивостей 6.​ Біологічні науки - допомагають науково обґрунтувати виникнення мови як засобу спілкування, та усвідомлення процесу говоріння (вимовляння звуків) 7.​ Психологія - пояснює процес мовного спілкування, оскільки всі психічні процеси втілюються в мові 2. Основні проблеми загального мовознавства. Методи дослідження в мовознавстві.  Основні проблеми загального мовознавства: 1.​ З’ясування сутності мови Сутність мови полягає в її багатофункціональності: це засіб комунікації, пізнання світу, вираження думок та емоцій. Мовознавці досліджують її природу через питання: Навіщо мова потрібна людям? Хоча існує понад сто визначень мови, її сутність досі не розкрита повністю. 2.​ З’ясування походження мови Виникнення мови — це одна з найстаріших проблем мовознавства. Розроблено багато гіпотез (імітаційна, емоційна, жестова тощо), але жодна з них не пояснює точно, як і коли з’явилася мова. Основний висновок: мова виникла через потребу в спілкуванні, проте механізми її формування залишаються невідомими. 3.​ Дослідження особливостей і причин розвитку мови Полягає вона в розгляді закономірностей і рушійних сил розвитку мови, вивченні внутрішніх і зовнішніх факторів мовних змін. 4.​ Визначення структури мови Мова є дуже складною системою, яка побудована з різнотипних мовних одиниць. Мовознавство з'ясовує сутність цих одиниць, їх функціональне навантаження. 5.​ Вивчення особливостей організації мови Воно передбачає розгляд взаємодії, взаємозв'язків мовних одиниць, відношень між ними. Не можна вважати остаточно розв'язаною проблему кількості мовних рівнів. Зв'язки між ними, а також між компонентами одного рівня можуть реалізуватися інтралінгвально (в межах самої мови) або ж екстралінгвально (виходити за її межі). 6.​ З’ясування місця існування мови Сучасні мовознавці вважають, що мова існує не лише в мовленнєвих актах чи писемних джерелах, а передусім у свідомості її носіїв. Мова є сукупністю індивідуальних мовних систем (ідіолектів), що об’єднуються в єдину систему. Життя мови залежить від її носіїв і їхньої активної комунікації. 7.​ Встановлення джерела життєвої сили мови Життєздатність мови залежить від соціальних і політичних умов, кількості носіїв, етнічної ідентичності та любові до рідної мови. Деякі мови зникли через асиміляцію та русифікацію, проте інші, як-от українська, вижили завдяки національній свідомості та культурному опору. 8.​ Класифікування мов Мови класифікують за спорідненістю (генеалогічна класифікація) і за будовою (типологічна класифікація). Ці підходи дозволяють дослідити зв’язки між мовами, визначити їхню історичну еволюцію та порівняти різні мовні системи. 9.​ Визначення оптимальних методів дослідження мови Для вивчення мови використовуються різноманітні методи: порівняльно-історичний для аналізу мовних змін, описовий для вивчення стану мови, експериментальний для перевірки гіпотез і статистичний для аналізу частотності мовних явищ. 10.​Встановлення зв'язків мовознавства з іншими науками Мовознавство взаємодіє з психологією, соціологією, нейронауками, інформатикою. Ці зв’язки розширюють можливості лінгвістичних досліджень. Наприклад, нейролінгвістика вивчає процеси, пов’язані з мовленням і пам’яттю, а психолінгвістика досліджує механізми сприйняття і продукування мовлення. Методи дослідження: У лінгвістиці застосовуються як загальнонаукові методи: аналіз, синтез, гіпотеза, так і власне мовознавчі: синхронія, діахронія; описовий, порівняльно-історичний, зіставний та структурний методи. Загальнонаукові методи: Аналіз - Розчленування мовного матеріалу на складові частини для вивчення кожного компонента окремо. Наприклад, аналіз тексту для виділення граматичних чи лексичних особливостей. Синтез - Поєднання окремих мовних елементів для створення цілісного уявлення про мовну систему або явище. Це дозволяє зібрати розрізнені дані в єдину картину. Гіпотеза - Висування передбачень про властивості мови чи мовних явищ, які потребують подальшої перевірки. Наприклад, припущення щодо звукових змін у прадавніх мовах. Власне мовознавчі методи: Синхронія - Вивчення мови на певному етапі її розвитку, без врахування історичних змін. Наприклад, дослідження сучасного стану української мови. Діахронія - Аналіз історичних змін мови, її розвитку в часі. Застосовується для реконструкції прамов чи простеження еволюції мовних елементів. Описовий метод - Систематизація і опис мовних явищ на основі спостережень. Використовується для вивчення граматики, фонетики, лексики окремої мови. Порівняльно-історичний метод - вивчення споріднених мов для виявлення спільних рис і відновлення прамови. Наприклад, дослідження індоєвропейської прамови. Зіставний метод - порівняння мов, що не обов’язково є спорідненими, з метою виявлення спільних і відмінних рис у їхній структурі чи функціях. Структурний метод - аналіз мови як системи взаємопов’язаних елементів. Використовується для вивчення структурних рівнів мови (фонетичного, морфологічного, синтаксичного).  3. Синхронічний та діахронічний, синтагматичний та парадигматичний аспекти вивчення мовних одиниць. Синхронічний аспект - зосереджений на дослідженні мовних одиниць у певний момент часу, без урахування їх історичного розвитку. Це дозволяє описувати функціонування мови "тут і зараз", виявляти закономірності її сучасного стану та взаємодію її елементів. Діахронічний аспект - вивчає мовні одиниці в їхньому історичному розвитку. Цей підхід дозволяє простежити еволюцію окремих мовних елементів, виявити причини змін у фонетиці, лексиці, граматиці, а також відновити прамови. Синтагматичний аспект - аналізує взаємодію мовних одиниць у їхньому лінійному розташуванні. Це дослідження реальних мовних структур, таких як слова у реченні або звуки у слові, з метою виявлення закономірностей їхньої комбінації. Парадигматичний аспект - зосереджується на відношеннях між мовними одиницями, що належать до однієї системи, але не використовуються одночасно. Наприклад, це вивчення варіантів граматичних форм одного слова чи синонімів, які утворюють певну парадигму. 4. Семіотика як наука про знакові системи. Визначення знака. Типи знаків. Основні властивості знаків, їх класифікації. Аспекти вивчення знаків. Семіотика визначається як наука про знакові системи в природі й суспільстві. Предметом її вивчення є природа знаків і знакових систем, види знаків і знакових систем, знакова ситуація, структура та функціонування різних знакових систем. Знак – це матеріальний предмет (явище, подія), що виступає як представник якогось іншого предмета, певної властивості предмета, відношення між предметами й використовується для отримання, зберігання, переробки й передачі повідомлень (інформації, знань). Отже, виділяють 4 типи знаків: 1. Знаки-індекси, або знаки-прикмети, знаки-симптоми пов’язані з позначуваними предметами як дії зі своїми причинами (дим як знак вогню, низька температура на вулиці як знак морозу тощо). Знаки-індекси є вмотивованими і виконують пізнавально-прагматичну функцію. Щоправда, вважати симптоми знаками немає достатніх підстав. Необхідно розрізнювати природні (спостерігаються в природі) та умовні знаки, які формуються для передачі інформації. Природні знаки (симптоми) не відповідають наведеному вище визначенню знака, адже вони не усвідомлюються як знаки тими, хто їх створив, а тлумачаться як знаки лише тими, хто їх сприймає: стогін хворої людини, плач немовляти виникають мимохіть як наслідок певних фізіологічних або патофізіологічних процесів. Проте, як хворі, так і діти можуть свідомо стогнати й плакати, і в такій ситуації ці стани можна кваліфікувати як усвідомлений знак вимоги. 2. Знаки-копії (іконічні знаки – від грецьк. εἰκών– образ) представляють відтворення, репродукції, котрі подібні до позначуваних предметів. Між знаком і об’єктом, представленим цим знаком, – денотатом, має бути певна спільна властивість (властивості), а тому знаки-копії є вмотивованими: фотографія, муляж апельсина, скульптура, сліди лап тварин, відбитки тощо. 3. Знаки-символи, в яких зв’язок між знаком і денотатом є умовним, а не вмотивованим. Вони виконують комунікативно-прагматичну функцію, адже їх використовують для передачі абстрактного змісту: тризуб як символ України; голуб як символ миру; національно-специфічна символіка кольорів, рослин, тварин тощо. Проте, знаки-символи також бувають вмотивованими, якщо зберігають з позначуваними денотатами певну структурну схожість, передаючи їх образ окремими елементами позначення. Знаки-символи орієнтовані на предмети і матеріальний зміст, а тому виконують репрезентативну функцію. 4. Знаки-сигнали, в яких позначення (екстероформа – зовнішня матеріальна форма) і значення (інформа) не диференціюються, а становлять єдине ціле. Знаки-сигнали потребують певних дій, реакцій: ракета як знак атаки, дзвінок як знак початку чи закінчення заняття тощо. Сигнали завжди прив’язані до певної ситуації та ситуативно обмежені, через що їх часто не кваліфікують як знаки. Знаки Сигнали є штучними та умовними й виконують комунікативно прагматичну, а також апелятивну функції (звернені до адресата, поведінка якого ними скеровується). Проте, як зазначає С. В. Семчинський, в природі також можливі сигнали, за допомогою яких спілкуються тварини між собою. Саме тому вчений кваліфікує знаки-сигнали як такі, що залишаються незмінними, адже ті знаки, якими користуються люди, завжди опосередковані й змінні. Найсуттєвішими ознаками знака є: 1) матеріальність (чуттєва сприйманість (його можна бачити, чути, тобто сприймати органами чуттів)); 2) позначає щось, що перебуває поза ним (об’єкт позначений знаком – денотат (від лат. denotatus – позначений), референт (від лат. referens, entis – той, що зіставляє); 3) не пов’язаний з позначеним предметом природним або причинним зв’язком, тобто має умовний характер; 4) інформативність (здатність нести якусь інформацію і використовуватися з комунікативною метою); 5) системність (знак отримує своє значення лише за умови входження до певної знакової системи); 6) знак складається з плану вираження(людина піднялася)та плану змісту (демонстрація поваги); 7) асиметричність сторін (планів) знака (1 одиниця плану вираження – декілька одиниць плану змісту і навпаки). Класифікація: Усі знаки поділяє на природні (симптоми) та штучні, виокремлюючи зі штучних словесні та несловесні. Знаки також класифікуються за способом сприйняття їх людиною, тобто з погляду їх фізичної природи: акустичні (вокальні, інструментальні, слухові); оптичні (зорові); дотикові (алфавіт для сліпих Луї Брайля); нюхові (запах газу як застережливий знак); смакові ("кисіль-розганяй" на Поліссі – закінчення гостини; рос. "каша-разгонница" на Курщині – закінчення весілля). 5. Мова як особлива знакова система. Подвійне членування мови. Знаковий статус мовних одиниць. Внесок Фердинана де Сосюра у становлення знакової теорії мови. Мова дійсно є особливою знаковою системою.Мова створюється природно, стихійно, поступово розвиваючись у процесі функціонування, має динамічний характер. Вона є конкретно-історичним утворенням, тому містить суперечливі явища. Інші знакові системи є штучними, конвенціональними (виникають за домовленістю), статичними.Мові властива універсальність функцій, вона є поліфункціональною знаковою системою. Інші знакові системи однофункціональні (система морської сигналізації, система дорожніх знаків тощо). Жодній знаковій системі не властива така багатоярусність і складність ієрархічних відношень, як мові. З невеликої кількості елементарних знаків (морфем) мова може створити величезну кількість складних знаків. Важливою особливістю мовної знакової системи є багатозначність її елементів. У інших знакових системах знак не може мати декілька значень (зелене світло світлофора має одне значення). Основна одиниця мови – слово – має не тільки звучання, але й значення (декілька значень). Слово є двосторонньою одиницею, яка виконує всі функції знака і несе в собі інформацію про позамовну об’єктивну реальність. Слово, за визначенням С. В. Семчинського, – це складна єдність звучання і значення, що називає предмет чи явище об’єктивної дійсності і таким чином формує і представляє поняття. У слові наявні обов’язкові загальні властивості знака: це матеріальний факт (звуковий або письмовий), який замінює поняття та сприймається органами чуття. Слово – це довільне, умовне позначення (у різних мовах ті самі предмети називаються по-різному). До того ж, у слова є принципові відмінності від інших знаків, адже слово як мовний знак має власне значення та існує в системі. Слово не мотивоване властивостями речей, але мотивоване тією системою, у якій воно створюється (тобто за законами фонетики й граматики кожної мови).Умовним, невмотивованим, є, по суті, лише матеріальний бік слова (звучання), а ідеальний (значення) – відображає об’єктивний світ і знання мовців. Розглянемо інші мовні одиниці та їх знаковість. Фонеми – це односторонні одиниці. Як типові звуки мови вони слугують для матеріального розрізнення знаків. Так, фонема має лише план вираження, план змісту в неї відсутній, вона не виконує перелічених вище функцій мовного знака, слугує будівельним матеріалом для мовних знаків, а тому її не можна вважати знаком.орфема є двосторонньою одиницею, тобто має і план вираження, і значення, яке реалізується не самостійно, а тільки в складі цілого слова: у слові ног-а дві морфеми, корінь ног- вказує на ідею ноги, а флексія –а має три граматичні значення: називний відмінок, однина, жіночий рід. Самі по собі морфеми не є носіями інформації. В. І. Кодухов пропонує називати морфему напівзнаком.  Подвійне членування мови – поділ мовленнєвого потоку на одиниці звукової будови – фонеми, склади тощо, тобто на такі, що не співвідносяться з поняттям семантичних (значеннєвих) одиниць, і на одиниці семантичні, які у певний спосіб більш чи менш узагальнено позначають у мові усвідомлювані нами дані пізнавально-відображального досвіду людини, її знання про світ. Основоположником науки про мовну знакову систему – лінгвосеміотики – є Ф. де Соссюр. Учений вважав, що мовні знаки характеризуються такими рисами, як довільність (умовність), тобто відсутність між позначаючим і позначуваним якогось природного зв’язку (ця риса зближує мовні знаки з немовними); лінійність – звуки в слові вимовляються один за одним у часовій протяжності, а передані письмом характеризуються і просторовою лінійністю; змінність. Риси мовних знаків за Ф. де Соссюром: ​ довільність (умовність), (одні й ті самі поняття в різних мовах передаються різними словами); ​ лінійність – звуки в слові вимовляються один за одним у часовій протяжності, а передані письмом характеризуються і просторовою лінійністю,вона здебільшого виявляється в тексті, зафіксованому графічно за допомогою письма; ​ змінність, може спостерігатися не лише в діахронії (Ф. де Соссюр), а й у синхронії (варіювання мовних знаків, як-от варіантні форми закінчень в іменниках і числівниках української мови: Семену – Семенові, декану – деканові, п’яти –п’ятьох). ​ непаралельність плану вираження й плану змісту, тобто явища полісемії, синонімії, омонімії. 6. Мова і мовлення. Співвіднесеність цих явищ. Сучасні мовознавчі дисципліни, які вивчають мовлення. Мова – це засіб спілкування, а мовлення – власне процес спілкування й продукт або результат цього процесу. Мова є системою знаків, яка існує незалежно від конкретних актів комунікації, тоді як мовлення – це процес використання цієї системи в реальних ситуаціях спілкування. Мова стабільна, пасивна та статична, а мовлення варіантне, активне й динамічне. Мова незалежна від ситуації і умов спілкування, а мовлення зумовлене як контекстуально, так і ситуаційно. Співвідношення мови і мовлення: Мова є системою знаків, яка існує незалежно від конкретних актів комунікації, тоді як мовлення – це процес використання цієї системи в реальних ситуаціях спілкування. Мова стабільна, пасивна та статична, а мовлення варіантне, активне й динамічне. Мова незалежна від ситуації і умов спілкування, а мовлення зумовлене як контекстуально, так і ситуаційно. Ф. де Соссюр, пропонував створити окремі наукові дисципліни – лінгвістику мови й лінгвістику мовлення, до чого, власне, й прийшло зараз сучасне мовознавство. 1.​ комунікативна лінгвістика 2.​ дискурсивна лінгвістика(дискурсологія) 3.​ лінгвістика тексту 4.​ лінгвоґендерологія(ґендерна лінгвістика) 5.​ лінгвістична ґенологія(жанрологія, жанрознавство,генристика) 6.​ психолінгвістика 7.​ прагмалінгвістика 8.​ мовленнєзнавство 9.​ сугестивна лінгвістика 10.​нейролінгвістичне програмування(НЛП) 7. Взаємозв’язки мови, мислення, свідомості. Внутрішнє мовлення. Складність проблеми полягає ще й у труднощах визначення взаємозв'язку мислення та свідомості. Вирізняються дві основні точки зору щодо взаємовідносин цих двох феноменів: 1) мислення та свідомість перебувають у відношеннях перетину; 2) мислення і свідомість перебувають у відношеннях включення. Друга точка зору існує у двох модифікаціях: а) мислення є поняттям ширшим за свідомість, що включає до свого складу свідомість як свій найвищий етап розвитку; б) поняття свідомості ширше за поняття мислення і включає до свого складу останнє. Вирізняються дві основні точки зору щодо взаємовідносин цих двох феноменів: 1) мислення та свідомість перебувають у відношеннях перетину; 2) мислення і свідомість перебувають у відношеннях включення. Друга точка зору існує у двох модифікаціях: а) мислення є поняттям ширшим за свідомість, що включає до свого складу свідомість як свій найвищий етап розвитку; б) поняття свідомості ширше за поняття мислення і включає до свого складу останнє. Виходячи із цього визначення свідомість виступає ширшим за мислення поняттям. Існує позамовне мислення, котре може здійснюватися поза формами природної мови, тоді має право на існування і та точка зору, згідно з якою мова та мислення виступають двома відносно незалежними сутностями. Внутрішнє мовлення виступає проміжною ланкою між мисленням, яке відбувається у мовленнєвих зонах мозку та зовнішнім усним чи письмовим мовленням. Внутрішнє мовлення має подвійну одноча- сну направленість − до звукової мови та до інтелекту, що й визначає його різнорідний характер ("змішаний код"!). Саме це дозволяє йому виконувати роль посередника між мовою та інтелектом, усною та писемною мовою, а також між національними мовами. Внутрішнє мовлення на рівні мовно-моторного коду є редукованим, фрагмента- рним, у ньому підсилена предикативність за рахунок опускання під- мета. Спостерігається фонетична редукція переважно голосних фо- нем, висока "завантаженість" слів змістом, розширення значення слів та речень, відсутність граматичної оформленості одиниць внутріш- нього мовлення. Внутрішнє мовлення має перерваний характер, що забезпечує "квантовість" механізму мислення, який уможливлює од- ночасне розгортання кількох думок, причому одна з них може конт- ролювати інші. Попри зазначені відмінності між внутрішнім мовлен- ням і зовнішнім, останнє залежить від першого та є його похідною. 8. Національна специфіка мовних явищ. Внутрішня форма лексичних та фразеологічних одиниць. Національно-мовна картина світу. Національна специфіка проявляється не тільки крізь самобут- ність внутрішніх форм слів-відповідників різних мов світу. Здат- ність слова до семантичного розвитку призводить до багатозначно- сті (полісемії), причому метафоризація й метонімізація переносних значень співвідносних полісемічних одиниць у мовах світу часто- густо набирає яскраво вираженого національно-автентичного ха- рактеру. Внутрішню форму слова (ВФС) розуміють як формально-семан- тичну ознаку, покладену в основу найменування позначуваного предме- та чи явища. ВФС мотивує фонетичну оболонку слова, розкриваючи причину вираження окремого значення конкретним сполученням звуків. Внаслідок істотних змін, що відбуваються в мові, ВФС може бути затемненою або повністю втраченою. У та- ких випадках необхідно спрямовувати зусилля на відновлення вну- трішньої форми слів, чим і займаються вчені-етимологи.  Матеріали етимологічних словників різних мов свідчать про незбіг внутрішніх форм співвідносних лексичних одиниць. Саме тому внутрішні форми співвідносних слів неоднакові в різних мовах, а етимологія слів розкриває дуже роз- маїту картину як у межах однієї мови, так і для мовних сімей. Поняття внутрішньої форми виявляє національну специфіку значення не тільки на лексичному, а й на фразеологічному мовно- му рівні. Більшість фразеологізмів не можна буквально перекласти з однієї мови на іншу: буквальний переклад не передає змісту фра- зеологізму, а лише розкриває його внутрішню форму, образність. 9. Диференціація загальнонародної мови. Територіальні та соціальні діалекти. Мовна норма. Соціологічні класифікації мов. Ареальна класифікація. Мова – загальнонародне явище, оскільки нею користується весь народ, одна особа безсильна будь-що змінити в мові, бо мова розвивається і змінюється за своїми об’єктивними законами. Загальнонародна мова виступає на всій території свого по- ширення у вигляді певних варіантів або форм існування, які характеризуються відмінностями у вимові, словниковому складі та граматичній будові. Локальні варіації (різновиди) мови називають територіа- льними діалектами. Їхнє існування й зумовлює територіальну диференціацію мови, основними одиницями якої у лінгвістиці прийнято вважати говірки, говори (діалекти) та наріччя. Територіальні діалекти в системі національної мови – це залиш- ки попередніх мовних утворень, що відбивають процеси мовної диференціації періоду племінного ладу, епохи феодалізму з її фео- дальною роздробленістю або наслідки переміщення населення на тій чи іншій території. Основною причиною виникнення територіальних різновидів мови є утруднення і послаблення зв’язків між різними місцевими угру- пованнями мовної спільності, що зумовлюється географічними, економічними, політичними, релігійними, демографічними та ін- шими чинниками. Соціальна диференціація стосується окремих верств населення (класів, прошарків). При соціальній диференціації відмінності між різновидами мовлення пов’язані насамперед із лексичними явищами. Різновидами соціальної диференціації мов є: професійна лексика (наукова і технічна термінологія), жаргон (станові, групові (чи корпоративні) жаргони і жаргони декласованих елементів), арго, просторіччя, койне. Норма літературної мови формується як результат сукупної дії таких чинників: територіального, мови авторитетних письменників, статистичного. В основі сучасної україн- ської літературної мови лежать середньонаддніпрянські говори. Важливе значення в історії формування норми літературної мови має критерій мови авторитетних письменників, які створю- ють загальновизнані зразки. Мовна норма – сукупність найбільш стійких, традиційних реа- лізацій елементів мовної структури, колективно усвідомлених як правильні, зразкові, відібрані та закріплені суспільством у процесі його мовної діяльності на певному етапі його Вирізняють такі властивості мовної норми: вибірковість (або розвитку. селективність), стійкість (або традиційність), обов’язковість (або правильність). Серед існуючих класифікацій мов особливе місце займає ареальна класифікація (від лат. Area -"Площа, простір"), яка іноді називається також географічної, оскільки здійснюється з урахуванням територіального (географічного) розташування носіїв класифікуються мов. Ареальної класифікацією мов називається їх розподіл на певні класи на підставі загальних ознак, які виникають у них в результаті тривалих контактів народів, які розмовляють цими мовами. Відмінною особливістю ареальної класифікації мов є те, що вона поширюється не на всі мови світу, а лише на мови окремих регіонів, або ареалів, в той час як генеалогічна і типологічна класифікації охоплюють (або прагнуть охопити) всі мови світу. 10. Основні ознаки літературної мови. Поняття про норму літературної мови. Літературна мова- це унормована, загальноприйнята форма національної мови, що має розвинену систему стилів, наявність усної й писемної форм багатий лексичний фонд. Вона не протиставляється національній мові, бо, уза­гальнюючи засоби виразності загальнонародної мови і будучи найви­щим досягненням культури мовлення народу, відіграє у складі націо­нальної провідну роль, виступає важливим чинником консолідації нації. Вона обслуговує всі сфери життя і діяльності суспільства. Літературна мова характеризується такими основними озна­ками:  унормованість (літературна мова базується на мовних нормах – правилах використання лексики, граматики, орфографії, пунктуації, орфоепії, стилістики. Норми забезпечують єдність мови і зручність спілкування) стандартність (ця ознака літературної мови забезпечує єдність і сталість у використанні мовних норм: мовні норми є загальноприйнятими та затвердженими суспільством; літературна мова має офіційний статус і служить основою для навчання, законодавства, медіа тощо; завдяки стандартності літературна мова зрозуміла для всіх носіїв, незалежно від регіональних чи соціальних відмінностей) наддіалектність (літературна мова стоїть вище регіональних діалектів і об’єднує мовців усіх територій. Літературна мова ігнорує локальні діалектизми чи обмежені лексичні форми: це дозволяє створювати мову, однаково зрозумілу у різних частинах країни) поліфункціональність (літературна мова виконує різні функції: комунікативну, естетичну, пізнавальну тощо. Вона пристосована для використання в усіх сферах життя)​ стилістична диференціація (поділяється на стилі, кожен з яких відповідає певній сфері спілкування. наприклад: офіційно-діловий, науковий стиль, публіцистичний стиль, художній стиль, розмовний стиль) наявність усної і писемної форм вираження (існує в обох формах, причому кожна має свої особливості: усна форма використовується в мовленні, має більш емоційний і експресивний характер. Її характерними рисами є інтонація, міміка, жести; писемна форма орієнтована на точність і сталість, вимагає дотримання орфографічних і пунктуаційних норм) У професійному мовленні треба дотримуватися загальноприйнятих мовних норм, стандартів, певних взірців, адже унормованість - головна ознака літературної мови. Мовна норма – це сукупність найбільш традиційних реалізацій мовної системи, повторюваних, відібраних і закріплених у процесі спільної комунікації. Мовні норми виконують роль регулятора мовної поведінки. Вони змінюються з розвитком суспільства, але їх стабільність важлива для уникнення мовного хаосу. Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови. Мовна норма є ознакою літературної мови. Літературна норма мови – ознаки, правила літературного опрацьованого мовлення, яке є зразком писемної та усної форм спілкування. Розрізняють такі типи літературних норм: ​ орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень), ​ акцентуаційні (правильне наголошення слів), ​ орфографічні (написання слів та їх частин), ​ лексичні (використання слів відповідно до їх лексичного значення), ​ словотвірні (установлюють закономірності утворення нових слів за наявними в мові словотвірними моделями), ​ граматичні (правильне вживання граматичних форм слів, усталену побудову словосполучень та речень), ​ стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування; доцільність уживання мовних засобів у конкретних стилях мови), ​ пунктуаційні (вживання розділових знаків). 11. Соціолінгвістика: предмет вивчення, історія виникнення, основні термінопоняття. Мовний стан, мовна ситуація, мовна політика, білінгвізм та диглосія. Соціальна лінгвістика (соціолінгвістика) – напрям мовознавства, що вивчає взаємозв’язок мови і суспільства. Вона аналізує, як соціальні фактори (статус, етнічність, вік, освіта, культура) впливають на функціонування, розвиток і варіативність мови. Об'єктом соціолінгвістики є мова в аспекті соціальної диференціації, а предметом — функціонування мови «в соціальному контексті», тобто функціонування мови (мов) у структурі соціальних відношень і функцій суспільства. Соціолінгвістика існує приблизно з того моменту, коли дослідники зіштовхнулися з постулатами лінгвістики та реальністю. Соціолінгвістика виникла на перетині мовознавства, соціології, соціальної психології й етнографії у другій половині ХХ ст. Термін «соціолінгвістика» уведений у 1952 р. американським соціологом. Офіційною датою виникнення цієї галузі вважають 1963 р., у який у США було сформовано Комітет із соціолінгвістики. У 70-ті р.р. курси з соціолінгвістики офіційно були включені до програм американських університетів. Предтечею соціолінгвістики був соціологічний напрям у мовознавстві. У ньому мова розглядається насамперед як засіб спілкування й діяльності людини в соціумі з огляду на суспільний статус і роль особистості; він еклектично поєднував методологічно різнорідні ідеї філософії Просвітництва, психологічного напряму мовознавства, марксистської філософії, філософії позитивізму, однак його завдання чітко були скеровані на соціальну природу мови, її комунікативну функцію, відношення мови й суспільства, мови й суспільно заангажованого індивіда. Соціолінгвістика — відносно молода наука в Україні. Соціолінгвістичні дослідження почали з'являтися в 60-х роках XX століття. Дослідники писали про проблеми мовної політики та мовного будівництва у країні, зв'язку мови з ідеологією та культурою, широко досліджувались різні аспекти двомовності. Політичні умови накладали помітний відбиток на розвиток соціолінгвістики. Багато праць були тенденційними за змістом, такими, що створювались для обстоювання офіційної політики та ідеології. Характерною рисою соціолінгвістичних праць 60-х — 80-х рр. була однобічна увага до внутрішнього розвитку мови, ігнорування фактів реальної мовної ситуації в Україні та її регіонах, обмеження джерельної бази даними переписів населення. Спроби висвітлення питань русифікації та поступового обмеження сфер функціонування української мови переслідувались. З 2-ї пол. 80-х рр. дослідники поступово відходять від попередніх стереотипів, розвивають нові напрями та методи дослідження. Наразі активно застосовуються методи анкетування, інтерв'ювання, безпосереднього спостереження, посилюється увага до моделювання мовної поведінки особистості, процесів мовного розвитку країни та регіонів, критично переглядаються попередні уявлення про мовну ситуацію, досліджуються питання мовного законодавства. Мовний стан — сукупність усіх видів мовної варіативності. Мовна ситуація — лінгвальна ситуація в конкретному соцо-гео-політичному утворенні (країні). Типи: прості (одномовні) і складні (багатомовні). Одномовні ситуації ще називають ендоглосними, а багатомовні — екзоглосними. У випадку ендоглосної ситуації мовець за­лежно від середовища користується то літературною мовою, то говіркою, а в разі екзоглосної — різними мовами. Із екзоглосних ситуацій найпоширенішою є двомов­ність, або білінгвізм. При білінгвізмі дві мови співіс­нують у межах одного колективу, який користується двома мовами в різних комунікативних сферах залеж­но від соціальної ситуації та інших параметрів комуні­кативного акту. Залежно від того, як співвідносяться між собою функції окремих мов чи варіантів мови, розрізняють збалансовані і незбалансовані мовні ситуації. У разі збалансованої ситуації мови виконують однакові суспільні функції, а в незбалансованих мовних ситуа­ціях суспільні функції мов не збігаються. Збалансо­вані ситуації трапляються дуже рідко, а можливо, їх зовсім не існує., Білінгвізм (двомовність) - практика навперемінного користування двома мовами з метою спілкування, яка властива мовній діяльності однієї особи чи певному колективу - офіційний (6 Бельгії три державні мови - фламандська, французька та німецька, в Канаді англійська та французька) і неофіційний. Диглосія - практика різного функціонального використання двох мов або варіантів однієї мови. Мовна політика - свідомий вплив суспільства на мову. Державна мовна політика України базується на визнанні і всебічному розвитку української мови як державної і гарантуванні вільного розвитку регіональних мов або мов меншин, інших мов, а також права мовного самовизначення і мовних уподобань кожної людини. 12. «Ярусність» мови як її системно-структурна характеристика. Мова як система систем. Базові одиниці мовних систем та підсистем. Основні характеристики мови як системно-структурного утворення. Система— організована множина взаємопов'язаних елементів. Мова також є системою: вона складається з множини одиниць (фонеми, морфеми, слова, речення), які організовані за певними правилами. Взаємопов'язаність елементів мови виявляється в тому, що між ними встановлюються певні відношення — залежність, або кореляція. Поняття про систему мови включає в себе поняття рівнів мови, одиниць мови, парадигматики і синтагматики, мовного знака, синхронії і діахронії. система мови — це сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених елементів структура мови— це склад і внутрішня організація єдиного цілого Мова це система систем, які взаємозумовлені й пов’язані в одне ціле: зміна в будь якій з цих систем викликає зміни в інших системах. Системи бувають матеріальні і ідеальні, відкриті і закриті, статичні і динамічні, гомогенні і гетерогенні. Говорячи про мову як відкриту й динамічну систе­му, слід зазначити, що в ній є і несистемні явища. Система мови, на думку деяких мовознавців, — це не тільки те, що реально існує в мові, а й усе те, що може бути в ній створене. Отже, багаторівнева ієрархічна структура мови, до якої належать внутрішньорівневі, міжрівневі й різні перехресні зв'язки, строго системні й несистемні ділян­ки — типовий зразок динамічної саморегулювальної системи. Найчастіше виділяють 4 основних рівні мовної структури: фонологічний (одиниця — фонема), морфологічний (одиниця — морфема), лексичний (одиниця — лексема) та синтаксичний (одиниця — речення). Також, є теза про існування п’ятого рівня, ієрархічно найвищого рівня мовної структури — текстуального (текстового). Виділяють і проміжні рівні мовної структури — морфонологічний (між фонологічним та морфологічним), словотвірний (між морфологічним та лексичним), фразеологічний (між лексичним та синтаксичним), їх функціонування є типово міжрівневим: процес відбувається на одному рівні, а його наслідки входять до іншого рівня. Наприклад, акт словотворення спирається на одиниці морфологічного рівня, а результати цього акту — слова — є одиницями лексичного рівня. Названі рівні мають ієрархічні відношення: одиниці кожного попереднього рівня є будівельним матеріалом для одиниць наступного рівня. 13. Звукова будова мови. Фонетика як наука про звуковий склад мови. Аспекти вивчення звукової будови мови. Наша мова складається зі звуків. Фонема – це найменша одиниця звукової будови мови, яка є в певній мові носієм смислу і служить для розрізнювання слів і форм слів. Морфема — найменша значуща одиниця мови, виражена однією фонемою чи їх сполученням. Ця мовна одиниця є  компонентом слова, його будівельним матеріалом. Поєднанням морфем формується не тільки матеріальний бік слова, а і його лексичне та граматичні значення.Матеріальним засобом реалізації мовлення є звук. Він породжується апаратом мовлення, передається з допомогою повітря, технічних засобів (наприклад, телефону) і сприймається органами слуху. Звук — найменша неподільна одиниця мовлення, яка утворюється апаратом мовлення, має фізичну природу і виконує в мові певну функцію. Фонетика є одним із найдавніших розділів мовознавства. Вона розробляється вже дві з половиною тисячі років і досягла за цей час значних успіхів. Фонетика— розділ мовознавства, що вивчає звуки мовлення і членування мовленнєвого потоку. Об'єктом дослідження фонетики є не тільки звуки, а і їх зміни, закономірності сполучення, склад, наголос та інтонація. Оскільки мову можна вивчати як у синхронічному, так і в діахронічному аспектах, то розрізняють описову й історичну фонетику. Описова фонетика досліджує звуковий склад мови, звукові зміни на сучасному етапі її розвитку. Предметом вивчення історичної фонетики є формування і розвиток звукової системи протягом тривалого часу. Дослідженням звуків за допомогою спеціальних приладів і методик займається експериментальна фонетика. В експериментальних дослідженнях звуків мовлення використовують ряд спеціальних приладів (осцилограф, спектрограф, Інтонограф). Фонетичні дослідження мають значну практичну цінність. Вивчення іноземної мови починають із вступного фонетичного курсу: щоб оволодіти мовою, треба навчитися вимовляти її звуки. І для опанування рідної мови, зокрема правил нормативної, літературної вимови, теж потрібна фонетика. Відомості з фонетики використовують зв'язківці для поліпшення пропускної спроможності телефонних ліній. Вивчають звуки мовлення у трьох аспектах: фізичному, фізіологічному і лінгвістичному. Ф і з u ч н u й (акустичний) аспект звука виявляється у його звучанні, завдяки якому мовлення може передаватися і сприйматися. Зважаючи на фізичну природу звука, його визначають як коливання пружного середовища (повітря). Фізіологічний (біологічний) аспект включає репродуктивний компонент (творення звуків апаратом мовлення) і перцептивний компонент (сприймання звуків слуховим апаратом). Лінгвістичний (соціальний, функціональний, мовний аспект полягає у розгляді звуків з точки зору їх функціонального навантаження. Цей аспект звука (фонему) вивчає фонологія. Оскільки фізіологічний аспект дослідження звуків має два вияви — репродуктивний (артикуляційний) і перцептивний, деякі мовознавці розрізняють акустичну, артикуляційну і перцептивну фонетику. Звуки реалізуються в усному мовленні, а для передавання їх на письмі використовують букви (літери). Проте звук і буква не тотожні. Літери пишуть, друкують і читають, а звуки вимовляють і чують. Букви жодного алфавіту не є точними відповідниками звуків. Для запису звуків застосовують квадратні дужки: [ ]. 14. Критерії класифікації голосних і приголосних фонем. Зміни звуків у потоці мовлення. Голосні звуки складаються з чистого тону. В українській мові 6 голосних фонем: а, о, у, є, и, і. Кожній голосній фонемі притаманні чотири розрізнювальні (диферендійні) ознаки: чистий тон, ряд, піднесення, наголошеність чи ненаголошеність. Ряд голосної фонеми визначається тим, яка частина язика напружується й піднімається: передня чи задня; піднесення — наскільки високо піднімається відповідна частина язика. В українській мові є три голосні переднього ряду є — и — і; і три — заднього: а — о — у. За міжнародною класифікацією і та у — звуки високого піднесення, и — високо-середнього, є та о — середнього, а — низького. Але якщо брати до уваги відносне положення язика при творенні різних суміжних звуків у кожному ряду, то в передньому ряду и сприймається як звук середнього піднесення (між і та є), а є —низького. Саме так розрізняють їх наші мовнослухові аналізатори. Проміжки між положеннями язика при творенні голосних переднього ряду менші (бо вужча передня частина ротової порожнини), ніж при творенні голосних заднього ряду. Тому у сприйманні голосних переднього ряду  частіше трапляється попарне сплутування їх (є — и, и — і), ніж голосних заднього Ряду (а —о, о —у). під час вимовляння звуків о та у губи заокруглюються і витягуються трохи вперед — таким чином збільшується об'єм ротового резонатора. Тому ці звуки називають ще лабіалізованими (огубленими). На розрізнення звуків як фонем ця ознака (лабіалізація) суттєво не впливає, вона відіграє лише допоміжну роль. Голосні бувають наголошені й ненаголошені. Наголошений голосний вимовляється з більшою силою голосу й трохи довше, ніж ненаголошений. Голосні під наголосом, а також в абсолютному кінці слова звучать чітко: великий — велич, зелень — зелений, сидить — сидячи, голубка — голуб, сяюче — сяючи, випише — випиши, поле — поли. Ненаголошені голосні в українській мові не редукуються, тобто не скорочуються і не зникають, проте часом втрачають диференційну ознаку — нечітко фіксується піднесення. Тому ненаголошені голосні, які творяться поряд, можуть сплутуватися. Сплутування можливе в таких чотирьох парах голосних є — и: село [сило], директор [диеректор]; и — і: тривога *[трівога], потім *[потим]; а - о: погони *[пагони] ; о — у: кожух [коужух], зозуля 1зоузул'а]. Загалом у літературній вимові ненаголошені голосні вимовляються досить виразно (особливо а, о, у, і), мало чим різняючись якісно від наголошених. Найменш розрізняють ненаголошені є та и. Крім того, голосні характеризуються різною висотою тону, яка визначається другою формантою. Найнижчий тон має звук у, найвищий — і. Голосні фонеми позначаються 10 буквами: а, о, у, є, и, і, я, ю, є, ї. Основною ознакою приголосних звуків є шуми, які виникають унаслідок проходження видихуваного повіпря через різні перепони, утворювані органами мовлення. В українській мові є 32 приголосні фонеми. їх розрізняють так: а) за участю тону й шуму: сонорні — тон переважає над шумом: м, в, н, н', л, л', р, р', й («ми винили рій»); дзвінкі — шум переважає над тоном: б, д, д', дз, дз', з, з', дж, ж, г, r («буде гоже ґедзю у джазі»); глухі — складаються тільки з шуму: п, ф, т, т’, ц, ц’, с, с', ч, ш, к, х («усе це кафе «Птах і чаша»); б) за місцем перепони на шляху видихуваного повітря: губні — утворюються зближенням чи зімкненням нижньої губи або з верхньою губою, або з верхніми зубами: м, в, п, б, ф («мавпа Буф»); зубні — утворюються зближенням чи зімкненням кінчика язика передніми зубами та альвеолами: д, д', т, т', з, з', дз, дз', с, с', ц, ц', л, л', н, н' («де ти з'їси ці лини»); передньопіднебінні — утворюються зближенням відтягнутого назад кінчика язика з твердим піднебінням: р, р', й, дж, ж, ч, ш; задньоротові — задньоязикові г, к, х, що творяться внаслідок активної участі задньої частини слинки язика, та глотковий г; в) за способом подолання перепони: зімкнеш (проривні) — під час промовляння їх активний і пасивний органи мовлення утворюють зімкнення, шо проривається під натиском видихуваного повітря: м, б, п, н, н', д, д', т, т', г, к; щілинні (фрикативні) — під час вимови їх струмінь видихуваного повітря проходить крізь вузьку щілину: в, ф, л, л', з, з', с, с', г, х; зімкнено-щілинні (африкати) — вимова їх починається із зімкнення і закінчується проходженням видихуваного повітря крізь утворену щілину: дз, дз', ц, ц*, дж, ч. До зімкнено-шілинних слід віднести й звуки р, р', артикуляція яких, як і будь-яких африкатів, починається із зімкнення, яке переходить у щілину; різниця полягає лише в тому, що під час артикуляції звуків р, р' це повторюється 3—4 рази (тому ці звуки називають вібрантами); і) за підняттям середньої спинки язика до піднебіння: тверді — середня спинка язика не піднімається: м, в, н, л, р, б, д, дз, з, дж, ж, г, г, п, ф, т, ц, с, ч, ш, к, х; м 'які — середня спинка язика піднімається: н', л', р', й, д', дз', з', т-, г) за характерним шумом: шиплячі: ш, ч, ж, дж («ще їж­ джу»); свистячі: с, с', ц, ц', з, з', дз, дз'. Від місця приголосної фонеми в системі залежать її артикуляційні й правописні особливості. Артикуляційна база — зафіксована в мозку система рухів мовних органів при утворенні звуків певної мови. Артикуляційна база є стійкою і сталою. Зберігається вона у свідомості людини як сукупність взірців, еталонів усіх звуків та їх різновидів і поєднань, притаманних певній мові. Реалізується і  виявляється артикуляційна база в роботі апарату мовлення. Він з високою точністю відтворює позиції та розташування органів, потрібних для творення всіх звуків мови. Засвоєння артикуляційна одиниця незалежно від позиції зберігає свою єдність доти, доки вона виконує ту саму функцію. Щодо типів змін звуків, то розрізняють такі типи: 1)Комбінаторні: -акомодація - пристосування суміжних приголосних і голосних звуків один до одного, внаслідок чого властивості приголосного поширюються на голосний. (сім,сум,сам) -асиміляція - уподібнення звука до сусіднього як в умовах його творення (артикуляції), так і в акустичному відношенні. (просьба) -дисимиляція - заміна у слові одного з двох однакових або схожих звуків іншим, менш подібним (кто-хто) -метатеза - перестановка звуків або складів в межах слова (медведь-ведмідь) -епентеза - виникнення у слові додаткового звуку (паук-павук) -дієреза - викидання звуку для зручності вимови (солнце-сонце) -стяжіння - злиття двох суміжних звуків в один (дочка-дочці /доц ´:і/) 2)Позиційні зміни: -редукція – ослаблення вимови ненаголошених голосних, результатом якого є якісна видозміна або повне зникнення. -протеза – поява на початку слова додаткового звука для полегшення вимови (вулиця «улица») Крім комбінаторних та позиційних, існують і такі фонетичні процеси, які не залежать ні від оточення звука, ні від його позиції. Звук в усіх випадках, де б він не стояв, змінюється в інший звук, тобто відбувається його спонтанна зміна.Спонтанні звукові зміни — незалежні від оточення чи позиції фонетичні процеси, спричинені змінами фонологічної системи мови. Наслідком спонтанної зміни завжди є повне зникнення в мові певного звука. Такий загальний характер цього фонетичного процесу зумовив те, що його називають також фронтальним. Історичні звукові зміни — фонетичні процеси, які діяли в минулому, але вже втратили свою актуальність. Живі звукові зміни — фонетичні зміни, які діють у процесі функціонування мови і ще не втратили свою актуальність.Історичні, або діахронічні, та живі, або синхронічні, звукові зміни належать до комбінаторних і позиційних. 15. Сегментні та суперсегментні явища. Синтагма. Енклітики і проклітики. Мовленнєвий потік членується на сегментні і суперсегментні фонетичні одиниці. До суперсегментних належать наголос, інтонація, паузи. Інтонація (від лат. intono — голосно виголошую), сукупність мелодики, ритму, темпу, інтенсивності, акцентних буд, тембру і інших просодичних елементів мови. Інтонація організовує мову фонетично, є засобом вираження різних синтаксичних значень і категорій, а також експресивного і емоційного забарвлення. Надсегментні одиниці накладаються на лінійне мовлення не по одному, а в цілому, формуючи таким чином явище, що дістало назву інтона́ція, одиницею якої часто називають інтонаційну конструкцію. Інтонація надає мовленню семантики, експресії, модальності, стилістичного забарвлення тощо. Відповідно виконує такі функції: Комунікативна функція, тобто функція реалізації комунікативних типів висловлення (розповідні, питальні, спонукальні речення). Функція модальності. Вираження ставлення мовця до того, про що говориться. Емоційна функція. Вираження за допомогою мови психічного стану мовця, а також надання емоційних значень висловлення. Видільна функція. Полягає в інтонаційному виділенні певних частин висловлення, напр., головніших порівняно з другорядними в інформаційному плані. Конструктивна (конститутивна) функція. Завдяки інтонаційним засобам сегментні одиниці мовлення формуються у висловлення. Засобом об'єднання складів у один такт (фонетичне слово) і відмежування його від інших тактів є наголос. Наголос — виділення складу чи слова посиленням голосу, підвищенням тону, тривалістю звучання. За акустичною ознакою виокремлюють такі типи наголосу: —музичний. Він виділяється висотою тону.; —кількісний. Характеризується кількістю, тривалістю наголошеного звука. —постійний, або фіксований. Він завжди займає ту саму позицію в слові. —змінний, або вільний. Зміна його місця виконує розрізнювальну функцію, оскільки забезпечує розрізнення слів з однаковим фонемним складом, а також граматичних форм одного слова. У мовознавчій науці дослідженням наголосу займається акцентологія — розділ мовознавства, що вивчає природу, типи і функції наголосу. Синтагма (від грец. sýntagma, буквально — разом побудоване, сполучене), в широкому сенсі — будь-яка послідовність мовних елементів, зв'язаних відношенням визначуване, — що визначає. Таке розуміння синтагми сходить до Ф. де Соссюра. Синтагма може бути послідовністю слів (зовнішня С.) і послідовністю морфем (внутрішня С.). Наприклад, «будино-чок» утворює внутрішню С., в якій елемент «будино-» є визначуваним, а «чок» визначальним членом С.; ця С. співвідноситься із зовнішньою С. «маленький будинок», де «будинок» — визначуване, а «маленький» — що визначає. У вужчому сенсі С. — словосполука, що вичленяє у складі пропозиції (С. предикативна, атрибутивна, об'єктна і т. д.) а пропозиція — ланцюгова послідовність синтагм. Л. В. Щерба називав С. що виникають в мові як інтонаційно організована фонетична єдність, що виражає єдине смислове ціле і що можуть складатися з однієї або декількох ритмічних груп. Фраза може по-різному членуватися на С., що пов'язане із смисловими відтінками, логічним виділенням або з синтаксичною омонімією. Наприклад, «вчора /було жарко» — «вчора було /жарко». Такт — це частина синтагми, об'єднана одним наголосом. Такт може збігатися зі словом і може включати в себе кілька слів. Короткі, неповнозначні слова не мають свого наголосу й приєднуються до наголошеного слова. Ненаголошене слово в такті, яке стоїть перед наголошеним, називається проклітикою (зі мною, як стріла). Ненаголошене слово в такті, яке стоїть після наголошеного, називається енклітикою (ходив би, хотів же). 16. Склад: структура, типологія, теорії складоподілу. Основні складові інтонації. Типологія наголосу. Склад – мінімальна одиниця вимовляння, мінімальний вимовлюваний звуковий сегмент. Структура складу: Вершина — це центральний, словотворчий елемент, зазвичай голосний звук (в деяких мовах приголосний сонорний), обов'язковий елемент складу, який є його ядром.  Периферія — це необов'язкові елементи складу, що розташовуються перед вершиною (початкова периферія) або після неї (кінцева периферія). Зазвичай периферія утворюється приголосними звуками. У складі мак початкова периферія — [м], голосний [а] є вершиною, а кінцева — [к]. Типологія складу. Типи складів позначають латинськими літерами С (приголосний) та V (голосний): CV — склад із початковим приголосним і голосним. Найпоширеніший тип у мовах світу: ма, та. VC — склад із голосного та кінцевого приголосного: ак, іс. CVC — склад із приголосного, голосного та кінцевого приголосного: мак, сон. CCV — склад із двох початкових приголосних і голосного: плюс, тре. Прості (відкриті): закінчуються на голосний (ма, сі). Закриті: закінчуються на приголосний (мак, сон). Покриті: мають приголосний перед голосним (ма, край). Неприкриті (голі): починаються з голосних (око, авто). Сонорна теорія — склад визначається за акустичною характеристикою звуків. Найсонорніший з них і є вершиною складу. Природно, що всі звуки окремої мови характеризуються різним ступенем сонорності (звучності) або ж її майже повною відсутністю. Відтак усі звуки мови можна представити як ряд, у якому вони розташовані за спадним принципом (наприклад, від найсонорніших до зовсім позбавлених сонорності, тобто голосної складової). Відповідно, у кожній мові звуки такого ряду поділяються на "ядерні" і "периферійні", тобто ті, що здатні бути вершиною складу, і ті, що виступають у функції його периферійних компонентів. За теорією м’язового напруження склад являє собою відрізок звучання, що вимовляється одним імпульсом м'язового напруження відповідних частин периферійного мовного апарату. При вимовлянні певного складу напруженість зростає, досягає свого максимуму і спадає. Пік напруження співпадає з межами складу, відповідно виділяючи його. Складові інтонації: Інтонація — це складна сукупність, комплекс наступних мовних звукових засобів: Наголос — акцентування на певних словах чи складах. Він є важливим для вираження смислових акцентів у мовленні та допомагає розрізняти значення слів і фраз. Мелодика — тон, підвищення/зниження голосу; надає мовленню виразності. Інтервали (пауза) — паузи, які ставляться між словами, фразами чи реченнями. За його допомогою відбувається членування мовлення. Типологія наголосу: Словесний наголос — виділення певної мовної одиниці в межах слова. Це може бути: підвищення інтенсивності звучання, підвищення або зниження тону, підвищення тривалості голосного. Синтагматичний наголос — нагол?