Тема 3. Методологічна складова науки PDF

**Тема 3. Методологічна складова науки** **Перша лекція. Метод - методологія -- методика** **План:** 1. Роль методів у людській життєдіяльності. Метод і наука. 2. Об'єкт, предмет та суб'єкт науки. Метод та науковий об'єкт. 3. Поняття та складові методу наукового пізнання. Співвідношення мето...

**Тема 3. Методологічна складова науки** **Перша лекція. Метод - методологія -- методика** **План:** 1. Роль методів у людській життєдіяльності. Метод і наука. 2. Об'єкт, предмет та суб'єкт науки. Метод та науковий об'єкт. 3. Поняття та складові методу наукового пізнання. Співвідношення методу і теорії. Різновиди методів науки. Співвідношення методу, методології та методики. 4. Друга лекція. Основні методи наукового пізнання на різних рівнях функціонування науки **План:** 1. Методи і форми емпіричного пізнання; поняття наукового факту. 2. Методи опрацювання фактів та їх логічна природа. 3. Методи побудови наукових теорій. 4. Основні форми наукової теорії. **Ключові терміни та поняття** **Метод** -- дослівно через відстежений шлях; спосіб ведення науково- пізнавальної діяльності, що полягає у порядку та послідовності пізнавальних дій. **Об'єкт** -- будь-який фрагмент реальності, на який спрямована пізнавальна активність людини. **Предмет** -- частина об'єкта, виділена пізнавальною або практичною активністю суб'єкта пізнання; це певна проекція об'єкта або його зріз. **Суб'єкт наукового пізнання** -- вихідний пункт, джерело пізнавальної активності; як правило, - це окремо взята людина або певна наукова установа, організація, наукове співтовариство. **Емпіричний рівень наукового пізнання** -- рівень науково-пізнавальної діяльності, на якому видобуваються, фіксуються та впорядковуються наукові факти. **Теоретичний рівень наукового пізнання** -- рівень продукування ідей, понять, принципів пізнання у певній сфері, відкриття законів явищ дійсності; передбачає дослідження зв\'язків, функцій, відношень дійсності. **Рівень опрацювання наукових фактів (або логіка науки)** -- сукупність логічних процедур, покликаних перевести сукупність фактів у систему зв'язків ідеалізованих об'єктів. **Перша лекція. Метод - методологія** *-* **методика** **1. Роль методів у людській життєдіяльності. Метод і наука** Загалом відомо, і це вже було відзначено під час розгляді суттєвих ознак науки, що методи в науці є надзвичайно важливими та необхідними елементами. Проте метод постає універсальним явищем щодо усіх сфер та напрямів людської життєдіяльності. Такий стан справ зумовлений не нашим бажанням звести їх в особливий статус, а тим реальним фактом, що навички власне людської діяльності не передаються від людини до людини генетично. Людська діяльність майже тотально відбувається з використанням штучних засобів та інструментів, що не становлять частину людського організму, тоді як у генетичному коді людини фіксу­ється лише інформація про будову та функціонування саме організму. Отже, людина не народжується із навичками водити автомобілі, будувати житло (на відміну від птахів), писати і навіть розмовляти. Усіма формами та напрямами людської діяльності вона має опанувати, і саме тому людині так необхідна схема дій у тій чи іншій сфері або професії. Слово \"метод\" походить від давньогрецького слова \"методос\", що в буквальному перекладі означає "через відстежений шлях\", тобто метод передбачає усвідомлену фіксацію того, як можна прийти до того чи іншого бажаного (чи необхідного) результату. Отже, людині потрібно знати методи для того, щоб бути здатною жити і діяти у людський спосіб. Проте в багатьох сферах практичної діяльності використовуються простіші та звичніші замінники методу: це можуть бути рецепти, інструкції, процедури чи операції. Основна відмінність означених форм фіксації способів людської діяльності від методу полягає у тому, що вони мають практично-рекомендаційний або наказовий характер. Наприклад, рецепти вказують що, у яких пропорціях та в якій послідовності треба використовувати для виготовлення чи то страви, чи то ліків, чи то напоїв. Інструкції також орієнтують на зміст та послідовність дій для отримання певного результату. Операції, як правило, постають елементарними (або атомарними) діями у якомусь складнішому та об\'ємнішому процесі. Проте в усіх таких формах організації людської діяльності ми залишаємось без осмисленого розуміння змісту та причин застосування дій саме такого змісту та спрямування. Чим відрізняється метод від розглянутих вище форм фіксації способів людської діяльності та чому він особливо важливий для науки? Насамперед, метод повинен ґрунтуватись на усвідомленому та свідомо застосованому діяльному або пізнавальному матеріалі. Переважно, у певних варіантах діяльності метод можна викорис­тати і як рецепт чи інструкцію, проте сам по собі він не може мати емпіричного характеру, не може бути емпіричним результатом, здобутим способом \"спроб і помилок". Не можна сказати, щоб наука була зовсім вільною від таких методів, рецептів або інструкцій, проте вони у ній можуть мати або тимчасовий, або вимушений характер, і з часом набувати належного рівня пояснення та обґрунтування. Якщо цього не буде, наука не зможе виконати таких важ­ливих функцій, як пояснення та прогнозування. Важливим чинником, на основі якого усвідомлюється та обґрунтовується метод у науці, є й динамічний та акумулятивний характер її розвитку: наука не залишається незмінною, скоріше, навпаки: вона доволі інтенсивно розвивається. Якщо метод науки не усвідомлений або усвідомлений не повною мірою, він може перетворитись на гальмо такого розвитку, оскільки не буде зрозумілим, чому саме та в якому напрямі його потрібно змінювати та вдосконалювати. Істотним аспектом функціонування методу в науці є й те, що він за своєю сутністю та призначенням інтенсифікує знання. Метод постає ніби макромоделлю, зародком певної сукупності знань, і якщо знати, як ним користуватись, то за його допомогою можна отримати багато знань та висновків, які зовсім не обов'язково тримати в актуальному стані. Недарма деякі науковці стверджували, що метод - це найкраще, що може створити та чи інша наука (І.  П. ІІавлов). Варто звернути увагу й на те, що саме метод виконує чи не вирішальну роль у переведенні наукового знання у технологічні проекти, схеми та операції, оскільки його зміст підпорядкований просторово-часовим співвідношенням. Наприклад у медицині метод проведення тієї чи іншої хірургічної операції може бути основою для створення технічних пристроїв, які залучатимуть. Те саме можна продемонструвати і на прикладі інших сфер виробничої діяльності, наприклад, у фармакології, ливарній промисловості тощо. Отже, явище методу є важливим та універсальним у людській діяльності, проте саме в науці метод набуває найрозвиненішого та найдовершенішого стану, необхідного їй внаслідок того, що органічно корелюється із її сутнісними ознаками та особливостями. **2. Об'єкт, предмет та суб'єкт науки. Метод та науковий об'єкт** Попередньо ми відзначали такі ознаки науки, як її об'єктність та предметність. Для подальшого аналізу науки та наукової діяльності необхідно уточнити та деталізувати ці поняття. Поняття об'єкта має певну історичну траєкторію: у традиціях латиномовної європейської філософії воно спочатку означало \"те, що через кидок перебуває перед нами", або "викинуте перед\...". Тобто наголос у цьому понятті робили на те, що об\'єкт виставлений перед дослідником, виділений з-поміж усього іншого. У контексті такого значення цього поняття ще півстоліття тому доволі часто об'єкт визначали як частину реальності, на яку спрямована практична або пізна­вальна активність людини. Проте вже у пізній схоластиці та у філософії Нового часу термін "об'єкт\" поступово почав набувати значення предмета; це значення з певними ґрунтовними доведен­нями та аргументацією було закріплене у працях представників німецької класичної філософії (особливо в Г. Геґеля) та в подальшій філософській традиції (А. Майнонг). Той зміст, що раніше вкладався в об\'єкт у модерній філософії, перебрало на деякий час на себе слово \"річ\". У XIX ст. врешті замість слова \"річ\" почали знову використовувати поняття \"об'єкт", а новочасне значення його закріпилось за терміном \"предмет\". Під час ідейних та ідеологічних суперечок між матеріалізмом та ідеалізмом (особливо у XIX ст.) активно використовувались тези: з боку матеріалізму - \"об\'єкт передує суб'єкту", з боку ідеалізму, навпаки, - \"суб'єкт передує об\'єкту\". Матеріалістично налаштовані філософи і науковці стверджували, що об\'єкт існує до суб'єкта та незалежно від нього, що суб'єкт (людина) пізнання становить лише частину (складову) об'єкта (природи). У зв\'язку з цим вживався і термін \"об\'єктивне\", під яким розумівся стан справ, що не залежить від людини як суб'єкта діяльності і пізнання. Відповідно висувалась вимога об'єктивності для науки і пізнання: потрібно зображати (фіксувати) дійсність такою, якою вона є сама по собі, незалежно від людини та людського пізнання, людських схильностей та оцінок. Таку позицію щодо використання цих понять можна спостерігати ще й сьогодні. Але ускладнення наукового пізнання, вихід науки на дослідження принципово нових рівнів природних та духовних процесів змусили філософів та науковців переглянути попередні уявлення про об'єкт та предмет наукового пізнання, а також про їх співвід­ношення із суб'єктом. У дослідженнях надскладних явищ і процесів питання про те, що саме та в яких ракурсах може постати виокремленим із природно-космічного процесу, опинилось в очевидній залежності від пізнавальних засобів та інструментів пізнання, тому говорити, як і раніше, без будь-яких застережень про те, що об'єкт не залежить від суб\'єкта, означає йти проти реального стану справ. Адже у сучасній фізиці, космології, біології та інших науках один-єдиний винахід принципово нового приладу може привести до виявлення таких об'єктів дослідження, які раніше були і невідо­мими, і недоступними для наукового вивчення. Отже, виявилось, що об\'єкт не може розглядатись незалежним від суб'єкта та його активності й винахідливості. Що саме зможе та обере суб'єкт науково-пізнавальної діяльності як об\'єкта, залежить насамперед від самого суб\'єкта. Більше того, за таких обставин набуває реального сенсу і, здавалося б, зовсім неможливе положення про те, що об'єкт постає частиною суб\'єкта. Якщо розглядати ті самі пізнавальні та інструментальні можливості суб\'єкта науково-пізнавальної діяльності, то вони зумовлені рівнем розвитку суспільства та, загалом, суспільним поступом. Умовно кажучи, суспільство має дозріти до того, щоб йому відкрилась можливість досліджувати щось як об'єкт. У такому сенсі об'єкт постає частиною суб'єкта, тобто певним фрагментом в історичному русі суспільства. Але тут ми маємо застережити, що залежність об'єкта від суб\'єкта не треба розуміти як конструювання, тим більше - довільне, суб\'єктом певного пізнавального об'єкта. Елемент конструктивної діяльності в сенсі того, що ми називаємо об\'єктом, безумовно, присутній, проте суб'єкт не може вибудувати все в об\'єкті. Тому ми повинні доволі точно визначити, що при тому, що виокремлення із природи певного явища як об'єкта пізнання залежить від статусу, рівня розвитку та інструментального озброєння суб'єкту пізнання, за об'єктом закріпляються в якості ядра його змісту онтологічна самодостатність, тобто в об'єкті є такий зміст, який ми можемо лише в різні способи, засвоювати та описувати, проте ми не можемо його створити та довільно змінити. Об'єкт у своєму статусі бути об'єктом залежить від суб\'єкта, але він не створюється і довільно не спотворюється суб\'єктом. Отже, можемо констатувати, що об'єкт та суб'єкт у гносео­логії та філософії науки є співвідносними поняттями, що перебу­вають у низці змістових кореляцій. Об\'єкт можливий лише у дослідному полі суб'єкта, проте тут, виявляючись та окреслюючись, він не постає витвором суб'єкта, зберігаючи за собою статус онтологічної самостійності та самодостатності, і про це свідчить той факт, що певні якості та прояви об'єкта суб'єкт може тільки фіксувати, але не може їх ні створити, ні довільно змінити. Із такого окреслення змісту та сутності об'єкта пізнання випливають важливість та значення поняття об'єктності: наші знання можуть бути виправдані лише тоді, коли у них присутній онтологічно самостійний зміст, тобто зміст, що не створюється суб'єктом. Навіть у саморефлексіях свідомості, тобто у випадках, коли свідомість спрямовується на саму себе, присутній момент об'єктності, тобто те, що свідомість є актом самоспостереження не створює власних якостей. М. Бердяєв вважав, що будь-який акт свідомості перетворює усе, на що він спрямовується, на об'єкт. Здебільшого той об'єкт, який наука виділяє із природного цілого, не весь і не в усіх своїх ознаках та властивостях досліджується певною наукою: реально вивчається лише частина об'єкта або певна його змістова проекція. Та частина об\'єкта, що підлягає вивченню, тобто певна проекція цього об'єкта на цілі та засоби певної науки, називається предметом пізнання. Згідно з І. Кантом, предмет - це синтез чуттєвих даних та форм інтелектуальної діяльності. Особливості, цілі, завдання, методи певних наук можуть спричинити істотні відмінності у засвоєнні того самого об\'єкта. Наприклад, людина як об'єкт пізнання досліджується різними науками, і кожна з таких наук вивчає свій аспект людини: анатомія вивчає будову її організму, соціологія - її соціальний статус та соціальні ролі, психологія - процеси психічної регуляції її поведінки тощо. Загалом ми повинні констатувати, що: − предмет є частиною або певною змістовою проекцією об\'єкту; така проекція зумовлена здебільшого цілями та інструментами певної науки; −той самий об\'єкт може у різних проявах вивчатись різними науками, тобто бути серією предметів для різних наук; −процес пізнання можна розглядати як поступове у часі предметне засвоєння або предметне вичерпування змісту певного об'єкта, тому той самий об'єкт для тієї самої науки може змінюватись в історичному розвитку пізнання. Поняття об\'єкта та предмета важливі в аспекті їх співвідношення із методами певної науки. Загалом зрозуміло, що метод повинен відповідати об'єкту та його предметним характеристикам, адже зрозуміло, що методи хімічного аналізу немає сенсу застосо­вувати у математиці чи літературознавстві. Проте питання про означене співвідношення інколи набуває доволі складного характеру. Наприклад, коли дослідження вперше спрямовуються на певні явища, до того невідомі науці. Можна Послатись на ситуацію із пошуками матеріального носія гравітаційних взаємодій або відомих дискусій щодо існування та властивостей ефіру. Які методи потрібно використати, щоб виявити гіпотетичні гравітони або ефір? На ці питання не має впевненої відповіді, хоча загалом ми розуміємо, що методи дослідження цих явищ повинні відповідати їх властивостям та характеристикам. Звідси випливає, що для сучасної науки питання про співвідношення методу та об'єкта певних наук вимагає доповнення питанням про співвідношення їх методу та теорії, оскільки методи повинні бути не лише осмисленими, а й надійно обґрунтованими певними теоретичними положеннями, доведеннями та аргументами. Таке обґрунтування стосується не лише об\'єктних, а й предметних характеристик методу; це означає, що метод повинен передбачати засоби та інструменти, що дають змогу оперувати предметним змістом об'єкта, проекціями остан­нього на пізнавальні засоби та мету науки. Певною мірою дискусійним постає й питання про суб'єкт наукового пізнання. Загалом ми розуміємо, що суб'єктом пізнання може бути тільки людина, оскільки з усіх відомих нам істот тільки людина обґрунтовує своє відношення до дійсності не інстинктами (принаймні не лише інстинктами), а на основі усвідомлення, тобто вибудовування у свідомості образів, уявлень, моделей та аналогів дійсності. Проте нам відомі факти, коли людина, що у ранньому віці чомусь випала з людського оточення та людських взаємин, не набуває людських якостей. Навіть серед нормально сформованих людей далеко не усі схильні до наукових досліджень, а також не усі, що мають таку схильність, можуть їх здійснювати. Інша крайня позиція у визначенні суб'єкта пізнання - визнання таким суспільства загалом. Справді, лише суспільство може забезпечити збереження та історичну трансляцію форм певної діяльності, здобутий тут досвід забезпечити підготовку певних членів суспільства для певного роду діяльності тощо. Але, знаючи, як складається знання, ми повинні звернути увагу на те, що у суспільства відсутні органи чуттів, отже, воно не продукує чуттєвих даних як першого та необхідного компонента знань. Проміжний і виважений варіант підходу позначає суб\'єктом пізнання соціалізовану людину, тобто людину, сформовану у соціумі, людину, як представника певних соціальних груп або структур Тому під час підходів до аналізу наукового пізнання ми повинні враховувати, що існують науковці, проте існують і різноманітні наукові інституції. Людина-науковець, як представник академічної спільноти, наукової школи, наукового співтовариства, визначена у повному спрямуванні своєї дослідної діяльності й постає суб\'єктом наукового пізнання. Отже, поняття \"об'єкт", \"предмет\" ти \"суб'єкт\" наукового пізнання є дуже важливими для розуміння того, як реально здійснюється наукова діяльність, що та як із дійсності залучається до її ведення. **3. Поняття та складові методу наукового пізнання. Співвідношення теорії та методу. Різновиди методів науки. Співвідношення методу методології та методики** Доволі часто під час визначення методу наукового пізнання фігурує термін \"спосіб\": метод - це усвідомлений та свідомо використовуваний спосіб отримання наукових даних. Проте слово \"спосіб" мало що додає нам для розуміння того, чим власне постає метод; по суті справи ми тут стикаємось із відомою логічною помилкою \"визначення через невідоме\", що здається відомим. Просте, але доволі зрозуміле визначення методу фігурує у відомого французького філософа і математика Р. Декарта: метод - це порядок і послідовність пізнавальних дій. До цього формулювання варто додати, що метод повинен бути усвідомленим та свідомо застосованим, а також дещо його конкретизувати. Р. Декарт відзна­чає два основні аспекти у змісті методу - порядок і послідовність. Саме ці аспекти конкретизують відзначену вище ознаку методу - його підпорядкованість просторово-часовим співвідношенням. Слово \"порядок\" у декартівському визначенні стосується простору і вказує на певне розташування елементів як методу, так і тієї діяльності, що ми її повинні вести, щоб отримати необхідний результат. Інше слово - \"послідовність\" - вказує на часову організацію методу, на те, що, як елементи методу, так і приписана ним діяльність мають бути впорядковані у часі. Отже, метод - це просторово-часова структура, яка покликана надати спрямування та ввести у певне впорядкування науково-пізнавальний процес. Як вже зазначалось, методи можуть бути або складними, або простими, громіздкими та тривалими, або стислими та нетривалими. Проте розвинені методи, тобто методи доволі добре розроб­лених наук, як правило, охоплюють три основні складові: описову, операціональну та концептуальну. Зупинимось на них докладніше: −описова складова методу передбачає чітку фіксацію та описування з використанням наукової або науково-коректної термінології усього того, що повинно бути задіяним у метод. У простішому варіанті це може бути просто пояснення тих символів та умовних позначень, що фігурують у певному процедурному методі, наприклад, математичному. З іншого боку, описова складова методу може бути доволі складною, якщо йдеться про громіздкі методи, наприклад, методи проведення певних експериментів, в які можуть бути задіяні велика кількість людей та складне інженерне устаткування. Описова складова методу має призначення надати можливість ідентифікувати те, що включається до змісту методу; −операціональна складова методу - це фіксація тих дій чи операцій, яку необхідно здійснювати крок за кроком, у певній послідовності, для того, щоб правильно використати метод і отримати належні результати. Ця складова методу у сенсі термінології також повинна бути доволі прозорою та зрозумілою для того, щоб унеможливити помилки у процесі застосування методу; −концептуальна складова методу передбачає перелік тих наукових засад, що уможливлюють вважати метод виправданим, надійним, ефективним та предметно правильним. Ця складова методу здебільшого має характер принципів, приписів або заборон. Наприклад, індуктивний метод наукового пізнання в його опрацюванні Ф. Беконом або Дж. С. Мілем ґрунтувався на аргументах щодо переваг індукції над дедукцією, а також супровідні пояснення необхідних розумових операцій, що необхідні для збільшення достовірності результатів індуктивного методу. Математичні розрахунки, запропоновані А. Айнштайном як метод для спеціальної теорії відносності, основувались на кількох важливих принципах, таких як принцип спостережуваності та простоти. Знову ж таки концептуальна складова певного методу (або методів) може бути стислою, короткою, але може бути і доволі складною; як максимум, такою складовою може постати якась ціла наукова теорія. Як приклад, можна послатись на геологію і генетику, в яких будь-які методи передбачають контекст якоїсь теорії. Інколи до означених складових додають і контрольну, яка передбачає певні критерії, ознаки та операції, необхідні для перевірки отриманих під час застосування методу результатів. Розглядаючи складові методу наукового пізнання, важливим аспектом є проблема співвідношення теорії та методу. Сутність та зміст проблеми полягають у тому, що без осмислених та здобутих методів неможливо сформулювати наукову теорію, а без теорії не можна обґрунтувати методи цієї науки. Утворюється т. зв. \"зачаро­ване коло\" - коло у логічному доведенні, коли сторони відношення взаємно передбачають одна одну. У реальній практиці науки ця проблема може вирішуватись по-різному, проте із обов'язковим врахуванням органічного, нерозривного зв\'язку методу та теорії. Інколи цей зв\'язок передають як образ двох альпіністів, що рухаються у зв\'язці: кожний з них по черзі виходить уперед, підтягуючи та страхуючи іншого. У реальному науковому пошуку може статися так, що на рівні емпіричному формуються уявлення про певний метод, що приводить до надійного наукового результату, проте пояснення самого методу може бути дуже проблематичним. Але практика застосування методу у таких випадках може привести до висунення гіпотези, що надалі через підтвердження набуває статусу теорії, а вже з висоти теорії осмислюється метод, що може привести до його змін та вдосконалень. Прикладом у цьому випад­ку може бути історія проведення вакцинацій у медицині як методу подолання дуже небезпечних хвороб: тут прийшли до ідеї вакцинації суто емпірично, але її застосування та ретельніші досліди давали змогу у подальшому змінити методи її приготування та використання. Взаємний зв'язок методу та теорії може бути зовсім інакшим, коли, наприклад, на основі вже сформованої наукової теорії як її часткові висновки виводяться певні методи, що застосовуються для розширення сфери дії цієї теорії. Скажімо, методи хімічного аналізу можуть переноситись у біологію тощо. Оскільки сучасна наука є надзвичайно розгалуженою, зрозуміло, що так само дуже різними та численними є і її методи. Їх надзвичайно багато, вони є дуже відмінними між собою. Для того, щоб в них орієнтуватись, створюють класифікації методів науки. Зупинимось на тих із них, що застосовуються найчастіше. По-перше, методи класифікують відповідно до існуючих класифікацій наук, йдеться про методи природничих, соціальних, гуманітарних, інструментальних та технічних наук. Цілком зрозуміло, що методи у цих науках доволі відмінні між собою за винятком методів природничих, інструментальних та технічних наук, що можуть частково перекриватись. По-друге, методи наукового пізнання класифікують за широтою їх використання та застосування. При цьому виділяють специфічні методи, що мають одне-єдине використання, частково-наукові методи, що використовуються у кількох окремих науках, загальнонаукові методи, що в різних варіантах можуть застосовуватись в усіх науках; йдеться про такі, наприклад, методи, як системний аналіз, методи математичної статистики тощо. І нарешті, доволі часто в окремий різновид методів виділяють філософські методи, які називають всезагальними методами пізнання; це методи, що виражають загальні закономірності пізнавальної діяль­ності людини, наприклад, методи індуктивного та дедуктивного умовиводів, аналізу та синтезу тощо. Для останнього варіанта класифікації методів важливим є те, що одиничні та часткові методи не повинні суперечити методам більшої евристичної потужності, тобто загальнонауковим та всезагальним методам. Отже, метод наукового пізнання, як важливий інструмент науки, має важливе значення в її функціонуванні та розвитку. Метод у розвинених науках має складну будову, яка загалом виражає його призначення. Метод, як це є зрозумілим із самих термінів, співвідноситься із методологією: у прямому значенні, як вже відзначалось, методологія постає теоретичним обґрунтуванням виправданості, доречності та будови певних наукових методів, тобто це вчення про методи. Інші сучасні значення поняття \"методологія\' ми вже розглянули вище. Спорідненим до цих понять постає поняття \"методика"; треба зауважити, що співвідношення методології та методики є дещо заплутаним, ці поняття інколи вживаються із прямо протилежним значенням. Зважаючи на важливу роль методів у науці, маємо однозначно розуміти, що методологія -- це генетично необхідна складова науки, сучасна наука просто неможлива без методології. Що стосується методики, то вона є допоміжним засобом науково-пізнавальної діяльності: методика передбачає цілу низку різноманітних засобів, процедур, способів підвищення ефективності або зручності використання та запровадження наукових методів. Тому методика не вимагає такого рівня теоретичного обґрунтування, як методологія. Більше того, деякі методики можуть бути цілком досвідними, навіть інтуїтивними. Це не знижує значущості методик, що використовуються у наукових дослідженнях, оскільки вони дуже важливі, наприклад, при проведенні спостережень, експериментів, особливо складних. Одночасно потрібно зауважити, що від методу є перехід до методик, але від методики до методу - майже ніколи. Водночас не варто надто різко протиставляти методологію та методику: вони повинні працювати разом, у предметній та операціональній єдності, виконуючи кожна своє завдання та свої функції.