Національні рухи в період "застою" PDF

1. Національні рухи в період «застою» Згідно з переписом населення 1970 року на теренах УРСР проживали росіяни, євреї, німці, поляки, болгари та представники багатьох інших етносів. Наголошуючи на своєму інтернаціоналізмі, влада завжди розрізняла громадян за ознакою етнічного походження. Обов’язков...

1. Національні рухи в період «застою» Згідно з переписом населення 1970 року на теренах УРСР проживали росіяни, євреї, німці, поляки, болгари та представники багатьох інших етносів. Наголошуючи на своєму інтернаціоналізмі, влада завжди розрізняла громадян за ознакою етнічного походження. Обов’язковою стала фіксація національної належності в анкетах і документах, які засвідчували особу. Натомість, неодноразово наголошуючи на формуванні наднаціональної спільності «радянський народ», владці прагнули уніфікувати національне життя. В умовах «відлиги», тобто незначного збільшення «свободи» та зменшення репресій, у національних опозиційних рухах почали з’являтися різні групи, між якими на початку 1960-х рр. не було зазвичай елементарних зав’язків та обміну інформацією, взаємодії навіть у межах одного етнічного соціуму. Активність опозиційних рухів національних меншин залежала від кількох факторів, насамперед від політики влади щодо них, котра досить часто була дискримінаційною за етнічною ознакою, повсякденного життя, рівня пристосування національних меншин до нових соціально-економічних і політичних реалій. Усталеними формами вираження національної ідентичності та своєрідного пасивного опору системі була насамперед культурно-освітня діяльність. Видавалися газети і журнали національними мовами, функціонували національні школи. Відзначалися пам’ятні дати, зокрема і дні скорботи. Прикметною ознакою стала діяльність різноманітних організацій, котрі підтримували зв’язок з історичною батьківщиною. Час від часу лунала критика національної політики держави, соціально-економічних проблем та інших сфер життєдіяльності. Однак влада невпинно слідкувала за тим, щоб опозиція національних меншин не виходила за межі дозволеного. Поширеною формою протесту став рух «відмовників» — громадян, яким відмовлено у виїзді з СРСР. Його ще можна охарактеризувати як рух репресованих народів за повернення до рідних місць. Особливо активним він був з різних причин серед євреїв і німців. 28 серпня 1941 року, з початком німецько-радянської війни, вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про депортацію німців до Середньої Азії та Сибіру. Початково це стосувалося головно німців Поволжя, але з 1944 року торкнулось і німців зі звільнених територій, зокрема українських. Тут німці компактно проживали в Одеській та Миколаївській областях. Усіх заганяли до трудової армії, де вони перебували фактично як військовополонені. Після завершення війни німців розселили майже по всій території СРСР. Кілька десятиліть поспіль прихована державна дискримінація доповнювалася негативним настроєм населення, яке почасти ототожнювало німців із «німецькими загарбниками». І лише в 1970-х роках в них з’явилася можливість повернутися в місця попереднього проживання. Однак чимало німців тоді вирішило виїхати на батьківщину. З 1974 року уряд ФРН підтримував це прагнення, що значно посприяло їхній боротьбі за виїзд. Хоча німцям переважно давали дозвіл на виїзд, проте багатьом під різними приводами було відмовлено. Проти відмовників, котрі продовжували боротися за виїзд, зазвичай застосовували репресії. Загалом комуністична влада намагалася звести нанівець усі громадсько-політичні потуги відмовників, дисидентів та інших опозиційних елементів. І це їй вдавалося упродовж усієї доби «застою». 2. Прояви єврейського дисидентського та сіоністського руху на теренах УРСР У єврейському опозиційному русі сформувалося дві течії — «еміграційників» і «культурників», хоча таке розмежування було досить умовним. Перші здебільшого ставили вимогу реалізації прав євреїв на еміграцію, а «культурники» вбачали своєю основною метою розвиток єврейської мови та культури, організацію єврейської вищої та середньої національної освіти, створення мережі культурних закладів, поширення юдейських релігійних громад. Йосиф Зісельс, Олександр Парицький займалися створенням зазвичай напівлегальних культурно-освітніх центрів — «ульпанів» — гуртків з вивчення мови іврит у Києві, Харкові, Одесі, задоволенням релігійних потреб єврейської меншини, подоланням негативних наслідків прояву побутового і державного антисемітизму. Водночас «еміграційники», домагаючись від влади дозволу на виїзд, прагнули ознайомити потенційних емігрантів з історією та культурою світового єврейства, полегшити вивчення рідної мови. В їхній активності виняткова роль належала відмовникам. Особливо непокоїли правоохоронні органи такі форми протесту «відмовників», як проведення демонстрацій у приймальних Президії Верховної Ради УРСР, республіканських міністерств і відомств. Поширеними були акції протесту, пов’язані з відмовами від радянського громадянства і здачею паспортів. З середини 1970-х років еміграція євреїв стала масовою. Поширеними причинами еміграційного руху став антисемітизм в СРСР як державна політика: перешкоджання вступу євреїв до вузів, просуванню у кар’єрі, по службі та інші. Такі дії розпалювали споконвічний побутовий антисемітизм. Іншою причиною виїзду до Ізраїлю була єврейська національна свідомість — сіоністська течія в національному русі. Ще до виникнення організованого єврейського руху в містах, де під час війни були здійснені масові розстріли євреїв, склалася традиція вшанування загиблих заупокійною молитвою та покладанням вінків в річницю їхньої загибелі. Найвідомішим з таких місць став Бабин Яр у Києві. 29 вересня там багато років поспіль збиралися родичі й близькі розстріляних. З початком єврейського руху за виїзд до Ізраїлю в цей день туди стали приходити київські відмовники й активісти з інших міст. Відтак Бабин Яр став місцем протистояння радянської влади і демократичних прагнень єврейського національного відродження. Крім Бабиного Яру в Києві, щось подібне, хоч і в більш скромних масштабах, відбувалося в іншому місці масових розстрілів євреїв у роки німецько-радянської війни — у Дробицькому Яру біля Харкова. Пам’ятний камінь у Бабиному Яру, встановлений 1966 року. Світлина З перших днів свого існування рух єврейського національного відродження в усіх його формах перебував під наглядом державних і партійних органів. Те, що відбувалося в Бабиному Яру, вони розцінювали як «дії єврейських націоналістів з метою розпалювання націоналістичних тенденцій серед єврейського населення міста Києва». «Виховні заходи» включали затримання і арешти. Затримували не тільки біля пам’ятного каменю, а також превентивно і задовго до будь-якої передбачуваної події, щоб залякати і створити підстави для звинувачення в злісному, тобто повторному порушенні. Фактична заборона вшанування жертв Голокосту на теренах УРСР цілком збігалася з асимілятивною політикою радянської влади. До того ж місця масової загибелі євреїв у роки Другої світової війни так чи інакше ставали місцями активності єврейсько-сіоністського руху, що вимагав у Кремля відновлення єврейського національно-культурного життя та дозволу репатріації до Ізраїлю. 3. Кримські татари в боротьбі за повернення на батьківщину Процеси десталінізації лише частково торкнулися долі кримських татар. Їм і надалі забороняли повертатися на батьківщину. Водночас послаблення репресивного апарату стимулювало виникнення масового руху кримських татар за відновлення національних прав і повернення на батьківщину. Найпоширенішою формою його реалізації стало проведення петиційних кампаній. Звернення до вищих партійних і державних інституцій початково були лояльними. Спершу дякували за колишню (до 1944 року) турботу про долю народу, відтак констатували відданість радянському ладові, а закінчували петицію впевненістю, що наслідки культу особи Йосифа Сталіна будуть подолані, порушення щодо кримських татар будуть усунуті й вони зможуть повернутися на прабатьківські землі. Організаційні структури цього руху виникли стихійно, єдиного керівного центру не існувало. На території поселень створювали ініціативні групи, які укладали згадані петиції, збирали підписи та кошти для делегування уповноважених до Москви. Звернення до XXIII з’їзду КПРС у 1966 році підписали майже 120 тисяч кримських татар. Подібної масовості не знав жоден із національних, релігійних чи правозахисних рухів у СРСР. У відповідь влада розпочала кримінальне переслідування організаторів та учасників петиційних кампаній і національного руху загалом. Проте репресивні дії не лише не зупинили протестантів, а й надали петиційній кампанії сили. Компліментарно-прохацький тон звернень до державних структур змінився на критично-аналітичний: у них засуджували національну політику в СРСР, а депортацію назвали «геноцидом». Задля організації демонстрацій та мітингів використовували пам’ятні дати. Кожної річниці злочинної депортації — 18 травня — відбувалися масові траурні заходи. Поминали тих, хто загинув у дорозі та місцях поселень. Почасти вночі сміливці вивішували чорні й національні прапори на державних і громадських установах. Одним із лідерів кримськотатарського національного руху став Мустафа Джемілєв, родину якого депортували до Узбекистану. За відновлення історичної справедливості щодо кримських татар виступала Айше Сеїтмуратова. Боротьбу за права кримськотатарського народу вів дисидент генерал Петро Григоренко. Під час зустрічей із делегаціями кримських татар очільники держави давали певні обіцянки, але їхнього виконання люди так і не дочекалися. Зате репресії були реальністю. Для узаконення розправи з опозиційним рухом загалом і національним рухом кримських татар зокрема в 1966 році до кримінальних кодексів республік внесли статтю 190 (у РРФСР), 187 (в УРСР) у трьох частинах — «Поширення завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад», «Глум над Державним гербом або прапором», «Організація або активна участь у групових діях, що порушують громадський порядок» — із санкціями до трьох років ув’язнення. Кримських татар викликали до міліції, зачитували ці статті й вимагали розписок про ознайомлення з ними, сподіваючись унеможливити масові акції протесту. Влада застосовувала й інші форми боротьби з національним рухом. Це, зокрема, виключення з лав КПРС і комсомолу, обшуки, допити, «профілактичні бесіди» у КДБ, конвойовані виселення (більш як 6 тисяч осіб) із Криму, понад 50 судових процесів та більш як 200 засуджених. Дисидент Ілля Габай під час суду у своєму останньому слові так аргументував злочинність виселення кримських татар із батьківщини: «Якби татари справді перейшли на бік німців, це було би трагічною помилкою народу, але не давало б нікому права розпоряджатися їхньою батьківщиною. Адже не прийшло ж нікому в голову зайнятися переселенням румунів, угорців, італійців чи, зрештою, німців». Отже існувала та протидіяла тоталітарному режиму реальна опозиція, яка здійснювала різнопланову роботу, спрямовану на демократизацію суспільного життя, піднесення державотворчих процесів, формування політичної і правової культури у співвітчизників.