ІМВ екз. PDF

Основними джерелами до вивчення історії міжнародних відносин Стародавнього Сходу є письмові джерела. Перш за все, це міжнародні договори (найвідомішим з яких є Кадешський), дипломатичні листи та царські хро...

Основними джерелами до вивчення історії міжнародних відносин Стародавнього Сходу є письмові джерела. Перш за все, це міжнародні договори (найвідомішим з яких є Кадешський), дипломатичні листи та царські хроніки. Зокрема, міждержавні відносини Єгипту цієї доби відомі нам насамперед завдяки дипломатичному Основні комплекси джерел до вивчення історії архіву, який знайшли в Ель-Амарні (відкритий в 1887-1888 рр., близько 400 глиняних табличок, здійснення міжнародних відносин Стародавнього Сходу дипломатичного листування з васальними правителями). Важливим джерелом для вивчення історії дипломатії Вавилону є відомий збірник законів царя Хаммурапі. Він складається з 282 статей, за якими врегулювувалися всі сторони життя тогочасного суспільства. Документи часів правління Хаммурапі, а головним чином його збірник законів, дають можливість відтворити досить реальну картину господарського та державного ладу країни. Головним джерелом при вивченні дипломатії Стародавньої Індії є “Закони Ману”, які були укладені в І тис. до н.е., і остаточно відредаговані в ІІІ ст. н.е. "У часи розвитку дипломатії Стародавньої Греції, що датовано XII-IV ст до нашої ери, використовувались карбування на кам'яних стелах, як джерело з історії міжнародних відносин. Також до нашого часу дійшли стародавні джерела, такі як праці Геродота (""Історія""), Фукідіда (Історія Пелопонеської війни), Ксенофонта (""Похід Кіра""), Діодора Сіцилійського (Історична бібліотека) ". Основними проблемами роботи з джерелами першої категорії є, по-перше, те, що переважна більшість збережених і віднайдених карбувань Основні комплекси джерел до вивчення історії стосується Афін, тоді як щодо договорів менших за значенням полісів дослідник мусить покладатися винятково на перекази текстів, уміщених до давньогрецьких «Історій». По-друге, навіть у випадку Афін низка міжнародних відносин найважливіших договорів не збереглися у вигляді карбувань. За Фукідідом, сторони домовилися викарбувати Стародавньої Греції. текст укладеного договору в кількох екземплярах та розмістити стели з текстами не лише в храмах на власних територіях, а й в Олімпії, Дельфах та Істмії. Однак жодне з цих карбувань не збереглося до нашого часу.Про практику врегулювання відносин мирними – дипломатичними – методами ми дізнаємося з описів воєн та їхнього завершення. Що стосується дипломатичних практик і ритуалів – наприклад, оголошення війни чи проголошення клятв, – то тут при реконструкції історикам доводиться покладатися на тогочасні літературні твори: трагедії і комедії. Окреме місце посідають ораторські промови, оскільки політикипрактики були або авторами, або адресатами таких промов. Оригінали договорів Риму до нашого часу не збереглися, оскількиримляни відійшли від практики карбувати угоди на камені до менш витривалих матеріалів – дерева, металу і полотна​. Тому тексти договорів та Основні комплекси джерел до вивчення обставини, що передували їх укладанню, відомі нам переважно з текстів давньоримських «Історій» (Полібій, міжнародних відносин Тацит, Тіт Лівій)​. Проблема при роботі з римськими «Історіями» полягає у тому , що навіть твори, написані Стародавнього Риму та їхні особливості. римлянами, взорувались на грецькі зразки, а отже описи запозичували грецькі риторичні фігури для пояснення тих чи тих подій Це була угода між двома країнами, жодна з яких не мала переваги над іншою і враховувала національні інтереси обох держав. У ньому вперше говорилося про те, що обидві держави діятимуть у разі виникнення не тільки зовнішньої, а й внутрішньої загрози спільно. Сторони досягли угоди про розподіл сфер впливу: Сирія Мирний договір між фараоном Рамзесом ІІ та та Палестина були поділені між союзними державами. Договір закріплювався династичним шлюбом Рамзеса хеттським царем Хаттушилем ІІІ ІІ з хетською царівною. Хаттушилем ІІІ прибув до Єгипту й мав особисту зустріч з Рамзесом ІІ. Це була одна з перших, документально підтверджених, офіційних зустрічей керівників двох незалежних держав. Завдяки підписаному договору на певний період були відновлені нормальні господарські зв’язки Єгипту з іншими країнами, зокрема азійськими.  Важливим моментом у дослідженні історії дипломатії у період Шумеру та Аккаду став перший міждержавний договір між царем Нарам-Суеном та правителем Еламу, згідно з яким останній зобов’язувався дотримуватися повної лояльності до Аккаду, надання йому військової допомоги та видача втікачів аккадцям. При цьому звернення до богів було гарантом договору. У період Шумеро-Аккадської держави значно розширився інструментарій зовнішньої політики – зокрема, поширювалася практика укладення династичних шлюбів, використання розвідників та торговців як дипломатичних агентів, пропагандистських акцій, на кшталт прославлення шумеро-аккадських царів. Близько 1894 р. до н.е. амореї створили державу зі столицею у Вавилоні.Найвищого розквіту Вавилонське царство досягло за царювання Хаммурапі, прагнув об’єднати всю Міжнародні відносини в Стародавньому Месопотамію. Уклавши воєнний союз із царем держави Марі, Хаммурапі розбив по черзі всіх своїх ворогів. Межиріччі. Ассирія. Після смерті правителя Вавилон спіткав ряд внутрішніх конфліктів і серйозних зовнішніх загроз. На нього напали одразу чотири народи: семіти, еламіти, хети та касити-останні були найбільш небезпечними. Протягом майже 150 р. касити й вавилоняни змагалися за Месопотамію, точніше за окремі невеликі князівства, на які вона поступово розпалася. Свідченням тісних контактів царів Вавилона з іншими правителями Передньої Азії можуть слугувати факти, пов’язані зі здійсненням дипломатичних переговорів, посольств, укладенням династичних шлюбів.За правління каситів держава відбудовувалася та розвивалася, втім згодом у суспільстві почалася міжусобна ворожнеча, чим скористалися їхні сусіди-асирійці. З часом Вавилон увійшов до складу Асирії. Вона у свою чергу здебільшого проводила військові кампанії Історія Стародавної задля Індії тісно розширення пов'язана своїх земель, з Македонією при цьому також та Александром мала розвинену Македонським. систему У 327 році війська Александра досягли Інду, де більшість держав Північно-Західної Індії виступили проти нього.В основі зовнішньополітичної стратегії давньоіндійських правителів лежала концепція «мандали» – кругу або колеса. Воно передбачало, що в центрі колеса знаходиться, безпосередньо, держава правителя, його сусіди виступають як суперники, а сусіди сусідів – як союзники. Завдання справжнього правителя – стати «володарем всесвіту». Методи реалізації зовнішньої політики – мир, війна, похід Міжнародні відносини в Стародавній Індії. (рух), «вичікувальне становище» (стояння), пошук допомоги, двоїста політика, хоча зазвичай усе зводилося до перших двох, при цьому "мир" вважався лише тимчасовим явищем, яке є способом досягненням остаточної перемоги.Більш того після укладення договору правитель мав активно застосовувати проти іншої сторони шпигунів, таємних агентів, сприяти занепаду ворога шляхом надання допомоги свої союзникам, або внесення розбрату між суперником та його спільниками. Реалізуючи цю політику, правитель мав застосовувати вмовляння, подарунки, викликання ворожнечі та відкрите застосування сили, договори та взяття у заручники. Правителі Чжоу прагнули відігравати роль арбітрів між різними аристократичними родами, нацьковуючи їх один на одного або укладаючи військово-політичні союзи з окремими з них. Значну роль відігравала розвідувальна діяльність, шпигунство та диверсії, зокрема, вбивства. Відома праця Сун-Цзи "Мистецтво війни", у якій особливу увагу слід приділити прагненню Міжнародні відносини в Стародавньому Китаї. перемогти ворога, не доводячи ситуацію до реальних воєнних дій шляхом дипломатії, руйнування стратегічних задумів та планів суперника, активного використання шпигунів тощо. Ще одна важлива праця-Вей Ляо Дзі, де зосереджено увагу на необхідності захоплення у полон якомога значної кількості полонених. Можливо саме в цьому на той момент полягала основна мета війни за умов наявності значних територій та відносно невеликої кількості населення. Крім того, активний розвиток рабства та работоргівлі також вимагав подібних дій.  Центральними аспектами «справедливого миру» було досягнення гармонії і порядку в суспільстві. За Платоном у праці "Держава", справедливість — це коли кожен має те, що йому належить, а не більше. У політичному сенсі це могло б означати досягнення миру, де всі сторони війни мають свої інтереси, але ці інтереси не повинні перекручуватися для односторонньої вигоди. Арістотель в «Нікомаховій етиці» наголошував на Поняття справедливого миру в Стародавній важливості Греції. балансу і середини, зокрема у політичних та соціальних відносинах. Відповідно, ідея справедливого миру мала базуватися на рівновазі між полісами та їхніми громадянами, а також на правді й обґрунтованості кожної сторони. Греки малиметою Основною уявлення пров моральні посла межіГреції Стародавній війнибуло та укладання миру, засноване представництво інтересів на принципах свого полісу на справедливості. міжнародній арені, досягнення політичних та економічних вигод, а також укладання мирних угод або альянсів з іншими полісами. Конкретно в контексті Філократового миру метою посольства було досягнення припинення війни та стабільність між Афінами та Спартою, які після Пелопоннесської війни перебували в стані збройного протистояння. На прикладі Есхіна та Філократа чітко можна зрозуміти, що практики державної зради, фальшивих звітів, невиконання дипломатичних зобов’язань Мета і завдання давньогрецького посла (на та хабарництва також мали місце в дипломатичному світі греків, що суперечило ідеалам посла. прикладі укладання Філократового миру). Зокрема, ідеальний посол мав володіти ораторськими навчиками та красномовством, бути справедливим і неупередженим у своїх діях, мати харизму та авторитет для ведення успішних перемовин, він також мав бути тактовним і гнучким у розмові. Хоча в реальності зазвичай грецькі посли вирізнялися прямотою, гостротою аргументації, емоційністю та частим зверненням до погроз.  Похід розпочався з форсування армією Александра Македонського протоки Дарданелли навесні 334 до н.е. Битва на річці Гранік у травні 334 р. до н. е. була першою з трьох великих битв між Александром Македонським і Перською імперією. Після першої перемоги над перськими військами він пройшов уздовж узбережжя Іонічного моря, надаючи містам автономію. Важливим моментом стало підкорення Гордіону, де, за легендою, Александр розрубав знаменитий Гордіїв вузол, що символізувало його долю як "великого завойовника Азії". Друга велика битва походу відбулася в листопаді 333 до н. е. при м. Іссі на межі Малої Азії та Сирії, де Особливості підкорення Александром Александр здобув перемогу. Цей успіх відкрив дорогу до підкорення Сирії, Палестини та Фінікії.Після Македонським імперії Ахеменідів. перемоги Александр рушив на південь, підкорюючи Фінікію та Сирію. Його головною метою було позбавити персів контролю над морем, оскільки фінікійці мали сильний флот. Найбільший опір він зустрів у місті Тір, яке витримувало облогу сім місяців, перш ніж впасти. Після цього Александр рушив до Єгипту, де його зустріли як визволителя. Єгипетська знать підтримала Александра, і його визнали фараоном та навіть «сином Амона-Ра». Тут він заснував місто Александрію, яке стало одним із найбільших культурних і торгових центрів античного світу. Вирішальна битва відбулася 331 до н. е. при Гавгамелах, неподалік від Ніневії. Чергова перемога над Дарієм ІІІ вирішила долю Персії: Александр Македонський захопив багаті міста Вавилон, Сузи, Персеполь. Вбивсто Дарія ІІІ означало падіння династії Ахеменідів і стало для Александра приводом У Стародавній Греції мирні взаємини встановлювались на осно- ві одного з трьох принципів. Перший з них – syngeneis (спорідненість, спільне походження) – ґрунтувався на уявленні, що люди та боги мають спільне походження.Друге поняття, що служило основою мирних відносин у Стародавній Греції, – philia – дружба. Терміном philia охоплювали широкий спектр взаємин між полісами – від нейтралітету до збройного союзу. В широкому сенсі philia означала наявність встановлених Основа мирних взаємин і Стародавній Греції: офіційних мирних відносин між полісами. Натомість xenia (ритуалізована дружба) вже являла собою syngeneis, philia, xenia. під- тверджений юридичний статус поліса, що, своєю чергою, було основою для виявлення звичаю гостинності щодо його представників. Часто цей статус закріплювався писаною угодою, яка супроводжувалась клятвою та відповідними ритуалами. Важливим є те, що хenia була визнанням статусу цілої спільноти,який гарантував йому безпеку в чужому полісі незалежно від взаємин із полісом, до якого він належав  Поліси переважно були зосереджені на своїх власних, внутрішніх справах. Подолати цю законсервованість допомагали родинні та особисті зв’язки між особами високого соціального статусу , які передбачали виявлення гостинності та обмін взаємними послугами.Проксенія – практика, найближча до інституту постійного дипломатичного представництва. Проксени були громадянами поліса, які визнавалися іншим полісом як принагідні представники його інтересів. Інституційні рамки, в яких відбувався обмін посольствами, були водночас офіційними і приватними, оскільки проксени виконували свої функції, але офіційно їх не затверджувала жодна зі сторін. Посольські функції покладали на глашатая, ангелоса (посланника) та пресбейса (старійшину , посла), однак для жодного з Форми міжнародних зв’язків стародавніх греків, них це не було пріоритетною функцією. Посланник- ангелос доставляв повідомлення як офіційного, різновиди послів. так і приватного змісту , як у межах поліса, так і за його межі. Функції глашатаїв були передусім релігійними і серед іншого стосувалися ритуалів оголошення початку і завершення війни, обміну полоненими та вбитими. Пресбейси (власне, посли) були виборними посадами.Хоча посли не одержували матеріальної винагороди за виконання посольської місії, вона була справою честі й у разі успіху приносила суспільне визнання, а рекомендації послів прирівнювались до рекомендацій риторів. У випадку зради посла могла очікувати смертна кара. Оскільки посольства передусім функціонували через практику усної комунікації, тогочасна дипломатія мало залежала від способів непрямої комунікації, такої як обмін листами, тому важливу роль відігравал риторика.Безпека послів цілком і Греко-перські війни – серія повністю регулювалась військових релігійними конфліктів приписами та між Перською традицією імперією та повстанськими гостинності. Грецькими полісами, яким надали допомогу Афіни та Еретрія. Почались із повстання іонійських міст під владою Персії та переросли у великі битви Війни закінчилися перемогою Греції та підписанням Калієвого миру. За його умовами іонійські міста- повстанці у Малій Азії отримали автономію, Персія зобов'язалася не втручатися в Егейське море, а Афіни не втручатися у володіння Персії. Грекам вдалося об'єднатися під загрозою зовнішнього ворога, і врешті-решт вони здобули перемогу над персами. Наслідком стало посилення Афін, які створили Делоський союз для захисту від можливих майбутніх нападів. Війни також сприяли зміцненню грецької культури та самосвідомості. Причини та передумови війни: Персія поступово розширювала сферу свого впливу, Греція ж була на той час одним з найбільш розвинених регіонів Греко-перські війни, 500 – 449 рр. до н.е., людської ойкумени. Це був економічний, політичний центр, де знаходилися багаті поліси та розвинена Каліїв мир. реміснича промисловість. Крім того, Греція мала зручне геополітичне положення, оскільки фактично була плацдармом для завоювання всього Середземномор’я. 499 – 494 рр. до н.е. – Іонійське повстання; 492 – 490 рр. до н.е. – Похід Дарія І у Грецію; 480 – 479 рр. до н.е. – похід Ксеркса у Грецію; 478 – 459 рр. до н.е. – звільнення островів Егейського моря, грецьких полісів Малої Азії та утворення Делоської сіммахії (478 – 459 рр. до н.е.). 459 – 449 рр. до н.е. – експедиція Афін в Єгипет, укладення Каллієвого миру Каллієв мир характеризувався відсутністю чітких сухопутних кордонів, та, водночас, визначенням морських – перський флот не міг дрейфувати в Лікійському морі далі Хелідонських островів; в районі Понту – далі Кіанейських островів. Поліси Малої Азії фактично отримували незалежність, але мали сплачували данину персам. Греки ж зобов’язувалися не втручатися у справи Східного  Дві Пелепонеські війни завершилися перемогою Спарти над Афінами. Це був конфлікт між Афінами та Спартою, двома основними грецькими коаліціями (Делоський і Пелопоннеський союзи). Основними причинами війни були: боротьба Афін та Коринфу за вплив в Західному Середземномор’ї та Великій Греції; політичне протистояння двох систем: демократичної в Афінах та аристократичної в Спарті за гегемонію в Греції. Періодизація Пелопоннеської війни (431 – 404 рр. до н.е.) Боротьба між Афінами та Спартою за складається наступним чином: домінування в Греції. − 431 – 421 рр. до н.е. – Архідамова війна; − 421 – 415 рр. до н.е. – перемир’я; − 415 – 404 рр. до н.е. – Сицилійська експедиція афінян та Декелейська війна. Важливим аспектом поразки Афін стало військове мистецтво Спарти та допомога, надана Персією під час війни. Після поразки Афіни втратили свою роль головного політичного і військового центру в Греції. Спарта на деякий час стала домінуючою силою в Греції, але її влада була недовговічною. Пелопоннесська війна виявила недоліки і внутрішні суперечності в обох містах-державах. Після її завершення грецькі полісні системи стали слабшими і схильними до зовнішніх загроз. Після успіху в Тридцятирічній війні, періоду нестабільності, який залишав після себе підкорення Персії, Греція була ослаблена. Тому Філіп 2 прагнув встановити свій контроль над цією територією. Він вирішив провести вторгнення, коли в Афінах точилася боротьба між промакедонським та антимакедонським угрупуваннями. Перших очолювали Ісократ, Евбул, Есхін, Фокіон. Вони виступали за об’єднання грецьких полісів навколо потужного Македонського царства та початок воєнних дій проти Персії. Частина з них була банально підкуплена Філіпом ІІ. Головним їх завданням було ведення саботажу і недопущення посилення військового потенціалу Афін. У свою чергу, антимакедонську очолювали Демосфен, Гіперід та Лікург. Вони бачили у македонському царі загрозу незалежності рідного полісу, виступали за будівництво потужного морського флоту, відновлення давніх традицій афінської армії, що базувалася б на народному ополченні. Водночас Демосфен намагався переконати грецькі поліси у необхідності об’єднання проти загрози з боку Філіпа ІІ. Зрештою, було розгромлено прибічників Філіпа ІІ в Афінах, при цьому Філократ був змушений залишити місто через звинувачення у підкупі.Генеральна битва відбулася в 338 р. до н.е. при Херонеї. Не зважаючи на героїзм греків, македоняни перемогли. Після цього Філіп ІІ розпустив Беотійський союз та суворо покарав Фіви. Водночас він не наважився на штурм Афін і уклав з ними мирну угоду. За її умовами відбувалося повернення 2000 афінських полонених, Підкорення Греції Македонією за часів Філіппа зберігалася незалежність міста та суверенітет над колоніями. Афіни були змушені вступити до промакедонського союзу та ІІ. розпустити Другий Афінський морський союз. Крім того було розпущено Евбейський та Пелопоннеський союзи.  «Період царів» — середина VIII VI ст. до н. е.; Зовнішні відносини в цей період були в основному мирними: укладання союзів з сусідніми племенами і державами. Період республіки — V ст. до н.е. - 27 р. до н. е.; Римляни мали два типи союзників: formula togatorum для італійців та formula amicorum для інших народів. amicitia добровільна і ґрунтується на довірі. Періодизація історії Стародавнього Риму. Основою довіри Риму до «друзів» було додержання ними обов’язків, зокрема надання на потребу Особливості міжнародних відносин кожного з військ та матеріальної підтримки, сприяння швидкому переміщенню римських військ та дипломатичні періодів. послуги, в тому числі надання необхідної інформації. Натомість представники «друзів» та «друзів і союзників» могли розраховувати на офіційний прийом своїх представників у сенаті, їжу , помешкання та подарунки. foedus це міг бути і договір, нав’язаний переможеним, і укладений після війни, коли обидві сторони продемонстрували рівні сили, і в тому випадку , коли країни не воювали. Метою foedus було не лише врегулювати інтереси сторін, а і встановити контрольовані правові рамки для збереження божественного миру. Період імперії — 27 р. до н. е. - 476 р. н. е. Розвинулася система посольств, Рим встановлював протекторат над державами, а також розвивалася ситема укладення союзів. Концепція справедливої війни в Римі мала важливе значення. Війна вважалася справедливою лише за схвалення богів, особливо Юпітера. Колегія жерців-феціалів визначала волю богів через ритуали та оголошувала війну. Римляни мали два типи союзників: formula togatorum для італійців та formula amicorum для інших народів. Військові перемоги та тріумфи були надзвичайно важливими, хоча й жорстокими, Ключові категорії зовнішніх відносин давніх приносячи землю, здобич та громадянство. Основні моменти: Справедлива/священна війна (justum/ bellum); римлян. Справедливий привід ( casus belli); Мирні договори-pax; Союзники (amicitia-дружба); Поневолені народи (ius gentium-право народів); Заручники (deditio-здатися; dediticii-капітуляція). "перша rerum repetitio – полягала в тому, що один з членів колегії феціалів, яка складалася з 20 осіб, pater patratus, публічно оголошував про порушення миру, прикликаючи Юпітера засвідчити справедливість невдоволення Риму​ Три стадії оголошення війни за Тітом Лівієм. друга – testatio deorum, Юпітера закликали засвідчити, що противна сторона, всупереч вимогам справедливості, відмовляється виправити шкоду і видати винних​ третя – іndictio belli – являла собою ритуал, коли феціали відбували на кордон із супротивником і при свідках кидали на територію ворога закривавлений спис​"  Pax deorum - мир богів. Стосується римської концепції підтримки сприятливих відносин з богами шляхом ритуалів і пожертв. Значення цієї концепції полягало у тому, що підтримка схильності богів принесе благо для держави. "аmicitia – мир / дружба (не-ворогування) / союз; ​ foedus – договір /священна клятва, проголошувана феціалами; ​ hospitium – мир / гостинність; ​ Сприйнятті миру та війни давніми римлянами: «Pax deorum». conventio / societas / pactum – домовленості;​ sponsio – мир / післявоєнні регулювання;​ deditio – мир / капітуляція; ​ indutia – мир / н. перемир’я; ​ Право народів у Стародавньому Римі було правовою категорією, яка регулювала відносини між римлянами та іноземцями (peregrini), а також між представниками різних народів у межах Римської імперії. Ius gentium базувалося на загальновизнаних принципах справедливості, які були зрозумілі та прийнятні для різних культур. Найдавніше відоме визначення «права народів» належить Сексту Помпонію (ІІ ст.): «Якщо хтось вдарить посла ворогів, то ця дія визнається такою, що протирічить Поняття «ius gentium» в Стародавньому Римі. праву народів » ​ "На початках республіки: грунтувалась на релігійній традиції, передбачала оголошення війни та миру, відрядження посольств покладалось на жерців колегії феціалів. Від 3 ст. до н.е. МВ перейшли під контроль сенату та набули політичної й військової площини Пізніше зовнішня політика перейшла під імепраторський контроль, що було тривалим процесом та йшов він паралельно зі здобуттям контролю над армією. Організація дипломатичної служби За римською практикою - посольтва -це обов'язок, а не честь (як у Греції). Легати - посли Риму, Стародавнього Риму. Оратори - промовці, посольства повністю фінансувались зі скарбниці."  "Боротьба Риму з Карфагеном відбувалася у трьох Пунічних війнах (264–146 рр. до н. е.) і стала визначальним етапом у становленні Риму як домінуючої сили Середземномор’я. Перша Пунічна війна (264–241 рр. до н. е.) Причиною конфлікту стало суперництво за контроль над Сицилією. Війна була переважно морською, і римляни, незважаючи на відсутність досвіду, створили флот і змогли перемогти Карфаген. За підсумками війни Карфаген втратив Сицилію, яка стала першою римською провінцією. Боротьба Риму з Карфагеном. Друга Пунічна війна (218–201 рр. до н. е.) Ця війна була наймасштабнішою. Карфагенський полководець Ганнібал здійснив легендарний перехід через Альпи і завдав Риму кількох поразок (зокрема, у битві при Каннах у 216 р. до н. е.). Однак римляни під керівництвом Сципіона Африканського перенесли війну на територію Карфагену і перемогли у вирішальній битві при Замі (202 р. до н. е.). Карфаген втратив всі свої заморські території та потрапив у залежність від Риму. Третя Пунічна війна (149–146 рр. до н. е.) Причиною стало бажання Риму остаточно знищити Карфаген, який, попри обмеження, почав відновлювати економіку. Війна завершилася повним зруйнуванням міста, а його територія була перетворена на римську провінцію Африка." Македонія стала першою великою елліністичною державою, захопленою Римом, що стало початком римської експансії в Греції та на Балканах.​ Причинами завоювання були доступ до торговельних шляхів, прагнення контролю над Балканами, доступ до ресурсів, збільшення рабської сили і військовий грабунок. Римляни послуговувалися принципом "Розділяй і володарюй". Почалося все з Першої Іллірійської війни 229 р. до н.е., коли Рим втрутився в Іллірійське королівство, відкривши шлях для подальшого втручання в грецькі справи. Далі була Перша Македонська війна (215-205 рр. до н.е.)​. Рим воював з Македонією через укладання союзу між царем Філіпом V і Ганнібала(карфагенський полководець). Цей союз передбачав спільну боротьбу проти Риму. Римляни створили антимакедонську коаліцію в складі Пергаму, Родосу, Ахейського та Етолійського союзів. Війна закінчилася у 205 р. до н.е підписанням договору. Друга Македонська війна 200-196 рр. до н.е.​ Рим переміг Македонію при Кіноскефалах та проголосив "свободу" грецьких міст.​ У результаті Третьої Македонської війни 171- Завоювання римлянами Македонії та Греції. 168 рр. до н.е. було остаточно завойовано Македонію. ЇЇ територія поділена на чотири провінції під "Гальські війни (58–50 рр. до н.е.) були масштабною військовою кампанією Юлія Цезаря з метою підкорення Галлії (сучасної Франції та Бельгії). Цезар застосовував не лише військову майстерність, але й ефективну дипломатію. Він укладав союзи з гальськими племенами, використовуючи їхні внутрішні суперечки. Після перемоги над основним супротивником — вождем Верцингеториксом у битві при Алезії (52 р. до н.е.), Цезар зміцнив римський контроль над регіоном. Ця війна заклала основу для його політичного Гальські війни та дипломатія Юлія Цезаря. підйому, привівши до його подальшої диктатури."  Імператор Траян (98-117 рр. н.е.) - один з "5 добрих римських імператорів", який розширив імперію до її найбільших меж, завоював Дакію, Вірменію та Месопотамію.​ Прийшов до влади з ідеєю відійти від політики Августина й не захоплювати нові території. Але потім він вирішив змінитися повністю й наслідувати Олександра Македонського. Захоплення Парфії - давня мрія Юлія Цезаря, але тільки Траян втілив його амбіції. Приводом стало те, що традиційно імператори Риму обирали владу у Вірменії. Але під час коронації Вірменський король Екседарес присягнувся у вірності Парфії. Римський імператор Траян сприйняв це як casus belli (аргументований привід для війни) і пішов нападати на Парфію. Короля Парфії Хосроя Рим “за традиціями справедливої війни” не попереджав про початок нападу. Хосрой почув звістку про рух римлян на схід і почав підготовку до оборони. Безуспішна спроба перемовин. Дипломатія подарунків. Хосрой запропонував Траяну подарунки та мирну угоду, але Римляни відмовили і сказали, що “справжня дружба проявляється ділом, а не словом”. У Парфії була громадянська війна під час Траянові походи. вторгнення римлян, тому римляни оволоділи Парфією. Перемога римлян на місці бою Македонського. У 27 р. до н.е. почався імперський період Риму. після чисельних громадських воєн і політичних нестабільностей нарешті настав період процвітання. Цей період називають Pax Romana - 200-річний період відносного миру і процвітання Римської імперії: з часів правління Октавіана Августа, 27 р. до н.е. до правління Марка Аврелія, 180 р. н.е. Назва прекладається, як "Римський мир", проте мається на увазі мир лише всередені Римської імперії, оскільки походи і розширення території імперії продовжувалися навіть під час цього періоду. На підвладних Риму територіях було припинено громадянські і міжусобні війни. Армії складалися переважно з цивільних добровольців, імператор носив титул Август. Перемога у війні для римлян вважалася знаком переваги над іншими народами. В середині 2 ст. до н.е. римляни навіть почали приходити на поле бою з думкою, що багато зусиль у боротьбу вкладати не треба, оскільки вони переможуть чисто за рахунок того факту, що вони римляни. Можна згадати римського імператора Гальбу і його кампанію проти лузітанців. Римляни засудили дії Гальби, але не через те, що його методи були насильницькими і жорстокими(це було прийнятним у Староданьому Римі і іноді вважалося необхідним для перемоги у війні), а через те, що він діяв «Pax romana»: війна, мир та завоювання в підступно щодо ворога, який вже здався. Спершу він удавав, що хоче укласти мир і надавати захист, Стародавньому Римі. але потім наказав своїм військам напасти на беззбройне населення. Це було порушенням "доброї волі"  Дружба між людьми: Люди - істоти соціальні, тож відповідно у кожній спільноті практикують певні види дружби. Найбільш поширене визначення: дружба(amicitia) - це добровільні, неформальні, позаінституційні людські відносини, забезпечені узами особистої довіри і прихильності, і ґрунтуються на взаємній схожості, доповненості потреб, темпераменту і статусу. Важливо вміти розрізняти поняття патронажу (patronage) і дружби. Автор зазначає, що складно провести межу, оскільки до них можна віднести переважно спільні риси. Будь-яка дружба перетвориться на патронаж, якщо сторони не рівні. Рушійні сили дружби можна поділити на два типи: ті, які базуються на схожостях і ті, які базуються на Поняття «дружби» і міжнародних відносинах відмінностях. У першому випадку люди шукають друзів, які були б схожі на них у смаках, якостях, стародавніх римлян (з конкретними прикладами). поглядах. У другому ж - люди шукають друзів, які відрізняються від них, з якостями і поглядами, яких у нас самих немає. У римлян за дружбу вважалися лише відносини між чоловіками елітного класу. Дружба між людьми з нижнього класу, з різним статусом, між жінками або собами різних статей не вважалася справжньою дружбою. Закінчення дружби зазвичай відбувається через відстань і фізичну віддаленість одне від одного. Окрім цього на завершення дружби впливає також зміна інтересів або зрада. Прикладом дружби є відносини між Платоном і Аристотелем, Гаєм Лелієм і Сципіоном Африканським. Дружба закінчується у два етапи: breakdown і final dissolution. Дружба між державами: За часів республіканського Риму існувало два різні типи союзників: formula togatorum для італійців та formula amicorum / sociorum / amicorum et sociorum для всіх інших. Як випливає з Брання заручників - поширена практика. Заручники бралися щоб гарантувати виконання договору або на знак вірності. Зазвичай заручниками були сини ворожих лідерів. Окрім символічного значення мали також практичне: допомога з насаджуванням римської культури. Оскільки заручників могли тримати роками, то коли їх відпускали вони скоріш за все зайняли б місце батьків. І вже самі як лідери сприяли б поширенню римської культури. На відміну від відносин Риму з іншими народами, римляни визнавали парфіян рівними собі і практикували обмін заручниками. Парфійський король висилав заручників з Дипломатія заручників в Стародавньому Римі. власної волі, без вимог зі сторони Риму. Часто простежується дипломатія заручників із Сасанською Персією. Вона ділилася на два типи. Перший - після укладання мирного договору 363 року. Характеризується саме обміном заручників. Зі сторони римлян це були офіцери, а перси віддавали знать і сатрапів. Обмін відбувався на короткий проміжок часу, допоки не було закінчено укладання миру і дотримання умов договору. Тобто заручники виступали як гарантія дотримання миру. Другий тип - не включав обмін заручниками. Лише римляни видавали своїх полководців, щоб гарантувати безпеку Феціалиперсів. - члениТеж мав короткоплинний жрецької колегії(у колегіїхарактер, лише - 20 членів, до моменту обиралися дотримання на все угоди. Після життя) у Давньому Римі, які були відповідальні за проведення ритуалів повʼязаних з війною, миром і угодами. Вони були членами еліти і відігравали вирішальну роль у громадському релігійному житті Риму, наглядаючи за церемоніями, які забезпечували належне ведення війни та легітимність угод, укладених з іншими державами. Їхні функції не лише підкреслювали священність війни, але й посилювали зв’язок між релігійними практиками та політичними рішеннями. Феціали несли основну відповідальність за оголошення війни і укладання миру від імені Риму. Ритуал оголошення війни був офіційним. Феціали надсилали вісника, щоб оголосити про наміри Риму державі-супротивнику. Феціали вважалися Колегія феціалів: терени існування, функції. священими і недоторканими і будь-яка шкода завдана їм призведе до серйозного покарання від богів.  На думку римлян варварами були всі, окрім них. Коли нові племена і народи почалися оселятися близько до меж імперії римляни зрозуміли, що вони становлять загрозу їхній безпеці. Переважно - германського походження. Для набігів на прикордонні території Римської імперії варварські племена утворювали союзи. Тож ослаблена імперія була змушена укладати з ними договори. Договори були різних типів: від військових союзів до ”обіцянок лояльності”. Прикладами є: договір із готами (382 р. н.е.) – їм дозволялось оселятись на території Римської імперії (як федератам); вони отримували землю при тому зберігаючи певне самоврядування; готи зобов’язувалися надавати військову допомогу Риму в разі потреби. Договір із гуннами (439 р. н.е.) – Рим мав виплачувати щорічну данину, а гунни обіцяли Договори Риму з варварами: принципи не нападати. Що та, що ця угоди принесли лише тимчасовий успіх, який потім вилився у серйозні укладання, приклади. проблеми. Як відомо доПроблема для християн Риму полягала спочатку вороже уставилися тому, що убільшість германськихїх. Римі і переслідували народів вважали суперечило Християнство договори римській релігії, суть якої полягала у поклонінні багатьом богам. Раннє християнство поширювалося переважно серед бідних верств населення, рабів та вільновідпущеників. Це викликало підозри з боку влади, яка бачила в християнах загрозу суспільному ладу та політичній стабільності. Християни відмовлялися брати участь у державних релігійних церемоніях, що вважалося проявом непокори імператорській владі. Це призвело до кількох хвиль жорстоких гонінь на християн у 1-3 століттях н.е. Після періоду “п’яти добрих імператорів” Римська імперія стала мати кризові явища, включаючи зміну правителів, кризу управління, зменшення територіального зростання, повстання місцевого населення, напади сусідів, втрату провінцій та формування нової верстви – колонів. Імператор Діоклетіан приборкав кризові явища в Римській імперії шляхом проведення реформ, як успішних, так і неуспішних. За його правління відбулося Велике гоніння - останнє та наймасштабніше переслідування християн у Римській імперії. У 305 р. н. е. Діоклетіан відрікся від влади, але гоніння продовжувалося Посилення християнства в Римській імперії. аж до 313 року, допоки імператори Костянтин і Ліциній не проголосили Міланський едикт. Відповідно Міланський едикт 313 р. до цього Ідея едикту християнам універсальної гарантувалося імперії: ототожнення правоРимської Східної вільно сповідувати свою релігію, імперії та залежних християнство від неї держав з ойкуменою (освоєною людством частиною світу)​, а все інше - варварські землі.(успадкувала від Римської імперії цю концепцію) Теоретично влада імператора має поширюватися на ойкумену. Візантійський універсалізм завжди спрямований на захист імперії, а не на її розширення (в тому числі за імператорів Юстиніана І (483–565), Василя ІІ (958–1025) чи Мануїла І (1143–1180)​ Не існувало жодного іноземного правителя рівного імператорові. Війни велися для того, щоб відновити кордони імперії, а не розширити їх ​ Об’єднання світу під владою християнського імператора, який завжди поставав як миротворець ​ Основні ідеї візантійської зовнішньої політики Західноєвропейські ідеї «священної війни» та «шляхетної війни» не прижилася ​ Термін був вперше введений Дмитрієм Оболенським для позначення регіонів, які офіційно не були частиною Візантії, але були під її сильним культурним, релігійним, політичним впливом. Ці території сягали від Греції до Росії, охоплюючи більшу частину Східної Європи. Через візантійських торговців і, що важливіше, через церкву, Візантія вплинула на мистецтво, літературу та архітектуру регіонів. У візантійських джерелах християнський світ - строго організована ієрархія на чолі з імператором​. Цей світ нагадував родину: імператор – «батько», васали – «сини» та «племінники», а суверенні володарі – «брати»​. Родинна метафора вказувала на ступінь наближеності до імператора, а отже і місце в ієрархії «Візантійської співдружності»​. Після імператора, як очільника ієрархії, слідував перський шах, далі – «Візантійська співдружність» держав. арабський халіф, і лише потім – західноєвропейські монархи. Місце володаря у візантійській ієрархії  Візантійська дипломатія була підкреслена пишністю і церемоніальністю прийому послів. Не всіх послів у Візантії приймали однаково. Ставлення до посла залежало від ставлення Візантії до держави, яка надсилала посла. Важливих послів приймали з особливою пошаною: їм дарували подарунки, проводили екскурсії, розважали з метою задобрити. Якщо ж посол був небажаний - це відкрито показували. Забували про його забезпечення, погано годували, тримали під вартою. Відправлення візантійських послів до інших послів ретельно планувалося. Посол дуже ретельно обирався. Члени делегації зазвичай мали високі титули. Димломатичні подарунки Візантії високо цінувалися. З лекції: Правителі держав-федератів (реально чи формально залежних) повинні були не лише надсилати послів, але й прибувати до Константинополя особисто. Гості здобували не лише символічний, але й реальний Церемоніальна дипломатія у Візантії. капітал​. Ліутпранд Кремонський, ломбардський посол, залишив найповніший опис прийому в Візантійська дипломатія з іншими державами вимагала деякої гнучкості і пристосування до реалій, а також норм та цінностей візаві (опонент/людина навпроти). У ранньо візантійських джерелах Організація візантійської дипломатичної зустрічається термін synesis, що означає обережність, яка характеризувалась як найбільша чеснота служби. посла. Норми публічного права шикороко використовувались, особливо до сусідів, які проживали на колишніх територіях імперії і не мали розвиненої державної структури (концепція організованої держави). "Зовнішня політика Юстиніана I (527-565 рр.) була спрямована на відновлення величі Римської імперії та ліквідацію варварських королівств, що виникли на її території після падіння Західної Римської імперії. Імператор прагнув розширити кордони імперії, використовуючи як дипломатичні, так і військові засоби. Юстиніан активно використовував дипломатію для укладення союзів і нейтралізації загроз з боку варварських племен. Він прагнув підтримувати дружні стосунки з сусідніми державами, такими як Зовнішня політика Юстиніана І (527-565 рр.) Персія, та використовував тактику ""поділяй і володарюй"" для ослаблення ворогів. Наприклад, він натравлював різні племена одне на одного, щоб запобігти їх об'єднанню проти Візантії. Це дозволяло йому зберігати контроль над ситуацією на кордонах імперії. Зовнішня політика Юстиніана принесла значні успіхи, зокрема повернення територій Північної Африки та Італії під контроль Візантії. Проте ці успіхи супроводжувалися великими витратами на ведення війн і ресурсами імперії. Водночас, зосередження на західних кампаніях призвело до ослаблення позицій Візантії на сході, особливо в стосунках із Сасанідською Персією. Це стало причиною подальших конфліктів і нестабільності в регіоні. Також він кодифікував римське право, створивши ""Кодекс Юстиніана"", який передбачав ідеї суспільної справедливості, що допомогло у впорядкуванні адміністративних справ"  "Наука про управління варварами в Візантії виникла в контексті необхідності контролю над варварськими племенами, які оточували імперію. Візантійці активно укладали договори з варварськими племенами, намагаючись забезпечити мир і стабільність на кордонах. Ці угоди часто передбачали виплату данини або надання земель в обмін на військову підтримку. Варвари могли отримувати титули та привілеї, що підкреслювало їхню залежність від імперії. Візантія використовувала варварів як найманців у своїх військах. Це дозволяло імперії зміцнити свої збройні сили без значних витрат на утримання постійної армії. "Наука про управління варварами". Варварські вожді часто ставали союзниками Візантії, ведучи війни в її інтересах. Візантійці прагнули інтегрувати варварські племена в свою культуру, використовуючи шлюбні альянси та виховання дітей варварських лідерів у Константинополі. Це допомагало створити лояльність до імперії серед варварських еліт. Стратегія ""поділяй і властвуй"": Візантійська дипломатія включала тактику натравлення варварських племен одне на одного, що дозволяло ослабити їхню єдність і загрозу для імперії. Інформація про внутрішні конфлікти серед варварів використовувалася для маніпуляцій і підтримки власних інтересів." Хрестові походи почалися в контексті зростаючого тиску мусульман на християнські території, а також через заклик візантійського імператора Олексія I Комніна до папи Урбана II про допомогу у боротьбі проти сельджуків, які вторглися в Анатолію. Папа Урбан II оголосив Перший хрестовий похід на Клермонському соборі в 1095 році, закликавши християн до відвоювання Святого Гробу. Хрестові походи призвели до ослаблення Візантійської імперії, яка втратила контроль над важливими Візантія та Хрестові походи. територіями і стала більш уразливою до зовнішніх загроз. Незважаючи на конфлікти, Хрестові походи сприяли культурному обміну між Заходом і Сходом, зокрема у сфері торгівлі та науки. Розкол між православною і католицькою церквами поглибився через дії хрестоносців, які часто ставилися вороже до православних християн. "Турки-сельджуки, що походили з Центральної Азії, почали активно розширювати свої території в XI столітті. Вони спочатку вторглися до Персії, а потім почали наступ на