Civil Law Textbook 2021 PDF

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича О.В. Кіріяк, Ю.П. Пацурківський, М.М. Гудима-Підвербецька ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО (загальна частина) Навчальний посібник...

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича О.В. Кіріяк, Ю.П. Пацурківський, М.М. Гудима-Підвербецька ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО (загальна частина) Навчальний посібник Чернівці Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича 2021 УДК 349.2(477(075.8) К 431 Друкується за ухвалою вченої ради Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (протокол №7 від 30 червня.2021 р.) Рецензенти: Калаур І.Р., доктор юридичних наук, професор, професор кафедри цивільного права і процесу Західноукраїнського національного університету; Стефанишин Н.М.,кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільного права навчально-наукового юридичного інституту ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника». Авторський колектив: Кіріяк О.В. – розділи 1,2,3,6,8. Пацурківський Ю.П. – вступ, розділи 4,9,10. Гудима-Підвербецька М.М. – розділи 2,5,7,11,12,13. Кіріяк О.В., Пацурківський Ю.П., Гудима-Підвербецька М.М. К 431 Цивільне право (загальна частина) : навч. посібник / О.В. Кіріяк, Ю.П. Пацурківський, М.М. Гудима-Підвербецька. Чернівці : Чернівец. нац.. ун-т ім. Ю. Федьковича, 2021. 304 с. ISBN 978-966-423-000-0 Навчальний посібник розроблений у відповідно з до робочої програми навчального курсу дисципліни «Цивільне право (Загальна частина)» для спеціальності 081 «Право» та є завершеним навчальним виданням, необхідним і достатнім для повного вивчення курсу «Цивільне право (загальна частина)». Видання містить по кожній темі необхідну і достатню інформацію для вивчення курсу. Для проведення лекційних і практичних занять зі студентами юридичних факультетів з даної дисципліни. УДК 349.2(477(075.8) © Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, 2021 © Кіріяк О.В., 2021 © Пацурківський Ю.П., 2021 ISBN 978-966-423-000-0 © Гудима-Підвербецька М.М., 2021 2  ЗМІСТ Вступ...................................................................................................... 4 1. Цивільне право в системі права України. Наука цивільного права................................................................. 7 2. Цивільні правовідносини............................................................. 21 3. Суб’єкти цивільного права.......................................................... 33 3.1.Фізичні особи, які учасники цивільних правовідносин........ 33 3.2.Юридичні особи....................................................................... 40 3.3. Держава та інші публічно-правові утворення як суб’єкти цивільних правовідносин......................................................... 51 4. Об’єкти цивільних прав............................................................... 58 4.1. Поняття і види об'єктів цивільних прав........................... 58 4.2. Речі....................................................................................... 60 4.3. Гроші. Цінні папери........................................................... 67 5. Правочини....................................................................................... 74 6. Представництво............................................................................. 92 7. Строки здійснення і захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів............................................................................ 98 8.Загальні положення про особисті немайнові права фізичних осіб..................................................................................... 136 9. Речове право................................................................................. 148 9.1. Загальні положення про власність і право власності......... 148 9.2. Підстави виникнення і припинення права власності......... 151 9.3. Правовий режим спільної власності.................................... 173 9.4. Права на чужі речі (інші речові права)................................ 179 9.5. Захист права власності та інших речових прав.................. 204 10. Право інтелектуальної власності........................................... 214 10. 1. Загальні положення про інтелектуальну власність......... 214 10.2. Авторське право та суміжні права..................................... 216 10.3. Право промислової власності (патентне право)............... 225 10.4. Права на селекційні досягнення......................................... 229 10.5. Права на засоби індивідуалізації та секрети виробництва...... 233 10.6. Захист прав інтелектуальної власності.............................. 239 11. Цивільно-правове зобов’язання............................................. 240 12. Забезпечення виконання зобов’язань.................................... 259 13. Цивільно-правова відповідальність...................................... 286 Використані джерела та література............................................. 299 3  Вступ Однією з основних галузей сучасного права України є цивільне право, що являє собою сукупність юридичних норм, які на основі диспозитивного методу регулюють майнові й особисті немайнові відносини (цивільні правовідносини), що виникають між юридично рівними, вільними і самостійними в майновому відношенні суб'єктами. Виходячи з цього визначення, можна стверджувати, що цивільне право - це не тільки одна з основних галузей права, а й одна з найважливіших навчальних дисциплін. Актуальність вивчення цивільного права зумовлена також тим, що ця галузь комплексна, тобто охоплює кілька підгалузей - сімейне право, право власності, спадкове право, право інтелектуальної власності та інші. Тому до кола пріоритетів цивільного права були віднесені основні положення цивільно-правової науки, вироблені нею і перевірені багаторічною практикою застосування правові інститути і категорії, науковий аналіз їх законодавчого оформлення як у чинному, так і в попередньому правопорядку, а по можливості, і в інших правових системах. Необхідний в умовах ломки колишнього законодавства перехід від традиційного освоєння численних положень закону до вивчення загальновизнаних у юридичній доктрині та практиці цивілістичних постулатів цілком виправдав себе. Такий підхід збережено і в цьому виданні навчального посібника, підготованому з урахуванням результатів кодифікації вітчизняного цивільного права і сучасного розвитку всієї законодавчої сфери. Нове цивільне право України ґрунтується на приватноправових засадах і традиціях, стає основним регулятором товарно-грошових та інших відносин, що складаються в ринковому господарстві. Притаманні цивільно- правовому (приватно-правовому) регулюванню засади ініціативи та диспозитивності, юридичної рівності і взаємної майнової відповідальності, законодавчого обмеження необґрунтованого державного втручання в приватні справи, недоторканності 4 приватної власності і свободи договорів, судового захисту цивільних прав різко підвищують його соціальну цінність і розширюють сферу його застосування у правовій державі. Усе це викликає необхідність глибокого вивчення основних цивільно-правових категорій і конструкцій, багатого цивілістичного інструментарію і наданих їм різноманітних можливостей. Цивільне право як фундаментальна навчальна дисципліна стає однією з наріжних засад сучасної юридичної освіти. Тому навчальний посібник цивільного права не можна розглядати як коментар до чинного цивільного законодавства, яке є лише одним із об'єктів вивчення. Виклад матеріалу в цьому підручнику побудовано відповідно до нової програми курсу цивільного права, в якій не копіюється систематика Цивільного кодексу, а має на меті найбільш оптимальне розкриття сутності необхідного навчального матеріалу. Виклад цивільного права відповідає поняттю вивчення курсу Цивільне право (Загальна частина) в юридичному вузі. У навчальному посібнику розкриваються загальні положення цивільного права, а також речові, виключні та особисті немайнові права, оформлення яких становить «статику» регульованих цивільним правом відносин (передумови та результати цивільного обороту). А кожна з цих частин розподілена на розділи, що охоплюють основні структурні підрозділи та інститути курсу. Окремі розділи підручника відповідають конкретним розділам програми курсу. Такий підхід до викладання курсу цивільного права протягом ряду останніх років успішно використовується кафедрою цивільного права юридичного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, викладачі якої підготували цей підручник. При написанні підручника автори намагалися робити відсилання до основної теоретичної літератури за відповідними розділами і темами курсу, маючи на увазі, що ознайомлення з нею сприятиме поглибленню знань студентів. У методологічному аспекті вивченню цивільного права (і складових його підгалузей) передує ознайомлення з такою навчальною дисципліною як «римське приватне право». Вивчення студентами основ римського приватного права є 5 досить важливим компонентом юридичної освіти, оскільки воно формує у студентів уявлення про основні інститути сучасного цивільного права, які базуються на головних принципах римського приватного права. На сьогодні вивчення римського права стало «лабораторією юридичної техніки». Такі основні постулати спадкового права, як, наприклад, «hereditas personam defuncti sustinet» (спадкоємець виконує зобов'язання особи, яка залишила спадщину), сімейного права - «pater est quem nuptiae demonstrant» (батько дитини той, хто перебуває в шлюбі з матір’ю дитини, та багато інших рецепійовані з римського приватного права. Сьогодні вони перетворилися на сучасні презумпції цивільного і сімейного права. Така «комплексність» цивільного права тягне за собою і певну проблематику його викладання, що стала предметом досліджень на рівні наукових статей, монографій, розділів у підручниках. У результаті їх узагальнення, а також на основі власного досвіду викладання авторами навчального посібника цивільного права і суміжних юридичних дисциплін (римського права, сімейного права, права інтелектуальної власності тощо) можна виділити проблеми викладання цивільного права, а також накреслити шляхи їх розв’язання. 6  1. Цивільне право в системі права України. Наука цивільного права Вітчизняне цивільне право, перебуваючи у постійній динамічній трансформації, увібрало у себе всі основні тенденції розвитку суспільного буття сучасності з метою оптимального регулювання суспільних відносин цивільно-правовими нормами. Рецепіювавши основні інститути римського приватного права, втіливши напрацювання дореволюційних і радянських цивілістів, сьогодні цивільне право є однією з фундаментальних галузей вітчизняного приватного права, яку можна визначити як сукупність правових норм, що регулюють майнові та пов’язані з ними особисті немайнові відносини, котрі складаються між фізичними та юридичними особами, а також соціальними утвореннями (державою, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами, тощо). Поряд із цим, цивільне право як галузь законодавства також розуміється як сукупність установлених правотворцем нормативно-правових актів, що регулюють окреслені правовідносини (галузь законодавства), як система правових учень і наукових поглядів на історію розвитку та сучасний стан цивільно-правових явищ (наука цивільного права), а також як інструмент, що дозволяє опанувати зміст цивільного законодавства і науки цивільного права (навчальна дисципліна). Лише у поєднанні ці різні грані одного правового феномена дозволяють інтегроване використання усього цивільно-правового масиву задля кращого правого регулювання суспільних відносин, вдосконалення законодавства та оптимізації правозастосовчої практики. Цивільне право як самостійна галузь права регулює ту частину суспільних відносин, яка у своїй сукупності становить предмет цивільного права. Предметом цивільно-правового регулювання є особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Суспільні відносини, які регулюються цивільним правом, становлять його предмет. До нього входять дві групи приватноправових відносин: 7  1) майнові відносини, які являють собою відносини, що виникають між людьми з приводу майна – матеріальних та інших благ, що мають економічну форму товару і можуть вільно відчужуватися від їхніх власників, утворюючи так систему товарообігу. 2) особисті немайнові відносини, що виникають із приводу немайнових (нематеріальних) благ, нерозривно пов’язаних з особою їх носіїв, через що не можуть бути відчужені. У зв’язку з цим відносини щодо їх реалізації зводяться до охорони та захисту цих благ від невизнання, порушення чи оспорення з боку інших суб’єктів. Майнові, а також немайнові відносини, що не відповідають зазначеним ознакам, не належать до предмета цивільного права й не можуть регулюватися його нормами. Відповідно до ч. 2 ст. 1 Цивільного кодексу України (надалі – ЦК України), до матеріальних відносин, що ґрунтуються на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї особи іншій, а також до податкових, бюджетних відносин, цивільне законодавство не може бути застосованим, якщо інше не встановлено нормативно-правовими актами. В юридичній науці поширений поділ майнових відносин на: - відносини власності – статичні правовідносини, через які здійснюється привласнення відповідних матеріальних благ певними особами – власниками, які набувають за законом щодо належного їм майна певних повноважень; - відносини в сфері товарообігу – динамічні правовідносини, які забезпечують рух матеріальних благ у суспільстві, зокрема перехід матеріальних благ від одних осіб до інших, їх використання, споживання); Майновим відносинам, які становлять ядро цивільно- правового регулювання, притаманні такі ознаки: товарно- грошовий, еквівалентно-вартісний характер і юридична рівність сторін як самостійних суб’єктів цивільного обігу. А особисті немайнові відносини – це такі правові відносини, що виникають, змінюються та припиняються із приводу немайнових благ, в яких здійснюється індивідуалізація суб’єкта права. Такі права теж поділяються на групи: 8  - особисті права, пов'язані з майновими (наприклад, особисті права авторів творів у галузі науки, літератури і мистецтва, винаходів, раціоналізаторських пропозицій); - особисті права, які виникають та існують незалежно від майнових, тобто не пов'язані з ними (наприклад, право на ім'я честь, гідність, на листи, щоденники, записки). Оскільки предмет цивільного права окреслює і метод цієї галузі, науковці одностайно визначають метод цивільно-правового регулювання як сукупність специфічних засобів впливу на учасників цивільних правовідносин, які характеризуються юридичною рівністю сторін, а також можливістю самоскеровування цих відносин різними суб’єктами в установлених цивільним законодавством межах. Неоднозначні підходи до розуміння цивільного права, що дозволяють розмежувати його значення у суб'єктивному й об'єктивному контексті, зумовлюють і дуалізм поняття «метод цивільно-правового регулювання, який вирізняє водночас і координаційну взаємодію юридично рівних учасників цивільних правовідносин, так і диспозитивне регламентування відносин між ними. Як правило, зміст методу цивільно-правового регулювання залежить від характеру врегульованих відносин (предмета правового регулювання). Тому очевидно, що у сфері приватного права підлягають використанню способи, принципово відмінні від застосовуваних у сфері публічного права. Якщо в публічному праві в силу його природи панують методи влади й підпорядкування, владних приписів і заборон, то для приватного права, навпаки, характерний дозвіл, тобто надання суб’єктам можливості здійснення ініціативних юридичних дій – самостійного використання різних правових засобів для задоволення своїх потреб та інтересів. Метод цивільного права наділений такими ознаками: - юридична рівність учасників цивільного обігу (жодна сторона не набуває правових переваг у відносинах, що мають регулюватися нормами цивільного права); - самостійний організаційно-майновий статус учасників (рівний обсяг правоздатності особи, яка набуває статусу суб’єкта цивільного права); 9  - ініціативно-диспозитивний характер цивільно-правових норм (суб’єкти цивільного права вступають у правові відносини на свій розсуд, за власним бажанням, самостійно визначають порядок і доцільність своєї поведінки); - відновлювально-компенсаційний характер захисних засобів порушеного права (спрямований на майно, а не на особу правопорушника, наприклад, центральне місце посідають заходи цивільно-правової відповідальності, які полягають у стягненні з порушника збитків, сплати неустойки, штрафу). Функції права – це спрямування правового впливу, який виражає роль права в організації (впорядкуванні) суспільних відносин. Інакше кажучи, це «відповідні напрями впливу цивільно-правових норм на врегульовані ними майнові та особисті немайнові відносини, спрямовані на досягнення поставлених перед даною галуззю права цілей і завдань. Цивільному праву притаманні такі функції: - регулятивна (полягає у врегулюванні цивільно-правових відносин насамперед у їх нормальному, бажаному для їх учасників стані. Це здійснюється шляхом встановлення підстав виникнення права власності, обсягу повноважень власника, порядку використання майна суб’єктами» підприємницької діяльності, порядку використання об’єктів права інтелектуальної власності тощо; тут здійснюється так зване позитивне регулювання цивільних відносин конструкція цивільно-правових норм забезпечує не лише нормальне впорядкування цивільного обігу, але й створює учасникам передумови для локального самоврегулювання відносин, що виникають між ними. Таким чином, і нормативне регулювання «і локальне саморегулювання відображають регулятивну функцію цивільного права переважно в межах» правомірної поведінки суб’єктів цивільно-правових відносин); - охоронна (покликана оберігати суб’єктивні майнові «та особисті немайнові права особи від посягань усіх інших осіб та» забезпечувати примусовий захист від їх порушення. Правова охорона є більш широким поняттям ніж правовий захист, який може охоплюватись першим терміном. Тобто правова охорона може увібрати весь комплекс засобів, що забезпечують 10  реалізацію закріплених правовими нормами суб’єктивних прав як в їх позитивному стані, так і у разі порушення. Однак ті інструменти, які застосовуються у разі порушення суб’єктивних прав, утворюють комплекс засобів їх захисту, а норми, які їх передбачають, є, відповідно, захисними нормами. Наприклад, конституційна норма знайшла своє відображення в ЦК України, згідно з яким «право приватної власності є непорушним». Поряд із цими основними функціями науковці виділяють також низку допоміжних функцій (виховна, компенсаторна, превентивна тощо). Принципи цивільного права - основні начала, керівні положення, що мають в силу їх законодавчого закріплення загальнообов’язковий характер. Вони мають визначальне значення при застосуванні цивільно-правових норм. Виходячи з функціонального призначення, принципи цивільного права розділяються на основні засади цивільного законодавства й основні засади здійснення цивільних прав і виконання обов’язків. Загальними засадами цивільного законодавства визнаються: - неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; - неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією та законами; - свобода договору; - свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; - судовий захист цивільного права та інтересу; - справедливість, добросовісність і розумність. Загальними засадами здійснення цивільних прав і виконання обов’язків визнаються: - особисте, на власний розсуд здійснення цивільних прав, - можливість відмовитися від свого майнового права, - заборона здійснювати свої права і виконувати обов’язки з порушенням прав інших осіб, із завданням шкоди довкіллю або культурній спадщині, - обов’язковість додержання моральних засад суспільства, 11 - заборона примушувати особу до вчинення дій, які не є обов’язковими для неї, - виконання цивільних обов’язків у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особливе місце в системі принципів цивільного права займає принцип сполучення приватних і публічних інтересів, який виконує такі функції: - інтегрує приватноправові та публічно-правові засади цивільного законодавства, - виступає соціально-правовою основою забезпечення механізму реалізації прав і свобод людини, - є формою вираження принципів розумності і справедливості цивільно-правового регулювання та умовою їх ефективного використання як критеріїв вирішення конфліктів інтересів учасників цивільних правовідносин. Система цивільного права відображає предмет цивільного права в єдності його інститутів, становить базу для його диференціації, яка дозволяє у певний спосіб виділити і згрупувати цивільно-правові інститути. Сукупність цивільно- правових норм, які об’єднуються єдністю змісту та внутрішнім зв’язком за предметом правового регулювання, називається системою цивільного права. Світовій цивілістиці відомі дві системи цивільного права: - інституційна; - пандектна. Основу Інституційної системи складала думка про те, що будь-які правовідносини виникають та існують між суб’єктами щодо речей. Тобто ця система містить три елементи права: суб’єкт, об’єкт і відносини. За такою системою будувалися римські інституції. Тому вона отримала назву «інституційної», або «римської». Згідно з Пандектною системою, цивільне право було поділено на певні групи, зокрема, 1) речове; 2) зобов’язальне; 3) сімейне; 4) спадкове, яким передувала загальна частина, яка поширювалася на всі ці групи, тобто містила норми, які застосовувалися до цих груп разом. 12  Цивільне право України побудоване за пандектною системою. Воно поділяється на дві частини: Загальну та Спеціальну (Особливу). - Загальну частину цивільного права складають норми про: основні положення (цивільне законодавство, передумови виникнення цивільних прав і обов’язків, здійснення цивільних прав та виконання обов’язків, захист цивільних прав та інтересів); суб’єктів та об‘єкти цивільних прав; правочини; представництво; строки та терміни і позовну давність. Спеціальну частину цивільного права утворюють норми про: особисті немайнові права; речові права; інтелектуальну власність; зобов’язальне право; спадкове право. Цивільне право в Україні перебуває у постійному взаємозв’язку не лише з іншими галузями вітчизняного права, але й зазнає певного впливу від цивільного права зарубіжних країн у тому числі. За допомогою порівняльного методу правового пізнання науковці мають можливість досліджувати норми іноземного цивільного права у рамках науки порівняльного цивільного права, що є частиною міжгалузевої дисципліни порівняльного правознавства. Цивільно-правова система (родина/сім’я) являє собою об'єднання декількох держав за ознакою єдності основних закономірностей здійснюваного в них цивільно-правового регулювання суспільних відносин. Цивільно-правова система є похідним поняттям від правової системи в широкому розумінні цього слова. Основні компоненти цивільно-правової системи допомагають відрізняти цивільно-правові системи одну від одної, оскільки в будь-якому випадку цивільне право кожної країни містить не властиві іншим правовим системам інститути. Серед таких взаємозумовлених компонентів окремо виділяють: - джерела права, їхня ієрархія та співвідношення між собою; - структуру цивільного права, у тому числі розподіл норм за окремими правовими інститутами. Основними серед цих інститутів є норми про особи, про речі, зобов'язання, сімейне й спадкове право тощо; 13 - правозастосовну практику, яка охоплює не тільки судову, але також конституційну, адміністративну практику правозастосування тощо; - доктрину як сукупність існуючих поглядів на право та практику його застосування; - ґенеза правових систем - історія їх виникнення та розвитку, що вплинула на формування унікальності її правових початків і принципів, на тенденції подальшого розвитку правових структуру. В юридичній літературі наводяться різні класифікації правових систем, що засновані на загальній класифікації правових сімей сучасного світу як сукупності національних правових систем на ґрунті спільних ознак і рис. За механізмом правового впливу, характером нормативності і забезпеченістю реалізації правових норм розрізняють такі цивільно-правові системи: - Континентальна система права -- представлена практично всіма країнами Європи (за винятком Великобританії), багатьма країнами Латинської Америки, а також Японією, почасти Китаєм і багатьма колишніми колоніальними країнами, що сприйняли систему своєї метрополії. В її складі виділяють: а) романську підсистему (Франція, Бельгія, Італія, Іспанія, Нідерланди тощо); б) континентальну підсистему (ФРН, Швейцарія, Австрія, Греція тощо). Англо-американська система -- існує у Великобританії, США та країнах Співдружності (Канаді, Австралії й Новій Зеландії), а також почасти в Індії. В англо-американській правовій системі розрізняють також: а) англійську цивільно-правову сім’ю (Англія, Ірландія, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Індія, Нігерія, Гана, Пакистан, Сьєрра-Леоне, Бангладеш та ін.); б) американську цивільно-правову сім’ю (США за винятком окремих штатів). - Мусульманське право діє в ряді країн Ближнього й Середнього Сходу. - Патріархальне цивільне право зберігає свій вплив у деяких державах Африки, Індокитаю й Океанії. 14  У рамках названих правових систем можна виокремити також країни зі змішаною системою права - континентальної й англо-американської: Шотландія, деякі штати США (штат Луізіана) і Канади ( провінція Квебек). Раніше також ішлося про соціалістичну систему права як різновид «авторитарної» системи права, яку в сучасних умовах інколи визнають різновидом названих раніше систем права (Північна Корея, Куба, колишній СРСР). Загальними тенденціями розвитку існуючих цивільно- правових систем світу нині є: 1) уніфікація національних цивільно-правових систем, що відбувається шляхом згладжування найбільш істотних розбіжностей і запозичення відповідних конструкцій; 2) збагачення внутрішнього змісту національного цивільного права; 3) збереження національних традицій права (звичаїв і традицій); 4) різний рівень уніфікації в різних країнах, регіонах і різний ступінь уніфікації різних цивільно-правових інститутів. Для сучасного цивільного права найбільш характерна тенденція до уніфікації національних правових систем при постійному збагаченні їхнього внутрішнього змісту. Уніфікація правової системи певної держави здійснюється через уніфікацію правових норм і практики їх тлумачення та застосування. Важливу роль відіграє і наближення методів правового регулювання: застосовуються методи й засоби, які раніше не були притаманні даній цивільно-правовій системі. Так, у країнах континентальної Європи зростає роль судової практики, яка раніше взагалі не розглядалася як джерело права. А у країнах прецедентного права зростає роль закону, що пояснюється істотним ускладненням правовідносин сучасних суспільств. Норма права дедалі більш однаково розуміється в країнах англо- американської та романо-германської цивільно-правових систем. Отже, по суті в обох системах із певних питань приймаються однакові або схожі рішення, які ґрунтуються на ідеї справедливості. 15  Як вже відзначалося вище, цивільне право є однією з найважливіших галузей вітчизняного права, що внормовує широкий спектр суспільних відносин завдяки великому колу джерел правового регулювання. Останнім часом досить чітко проявляються зміни у системі зовнішніх форм цивільного права, що зумовлено зростанням багатоваріантності нових джерел іа зміною співвідношення між окремими з них, оскільки оновлення законодавчої бази та посилення ролі судової практики є очевидним вектором розвитку цивільно-правової науки. У формально-юридичному розумінні категорії «джерело права» і «форма права» належить розглядати як ідентичні за своїм змістовим значенням і є взаємозамінними за змістом наукові дефініції. За загальним правилом, джерела цивільного права - це зовнішні форми закріплення цивільно-правових норм, сукупність яких є об’єктивно існуючою, ієрархічно організованою і взаємопов’язаною системою правил поведінки учасників цивільних правовідносин. Основу цивільного законодавства України становить Конституція 1996 року, яка має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно- правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати її змісту. Конституція України містить норми різних галузей права, в тому числі норми цивільного права. Після Конституції вищу юридичну силу мають закони. Основним нормативно-правовим актом цивільного законодавства є ЦК України від 16 січня 2003 року. ЦК єдине кодифіковане джерело цивільного законодавства, і складається з 6 книг, 90 глав, 1308 статей. Він побудований за пандектною системою, відповідно до якої норми, що «можуть бути застосовані при регулюванні будь-яких суспільних відносин», котрі становлять предмет цивільного права, подано окремою книгою під назвою «Загальні положення». Ст. 9 ЦК України встановлює, які його положення застосовуються до врегулювання відносин, які «виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не 16 врегульовані іншими актами законодавства». Саме тому до системи джерел цивільного законодавства належать і деякі інші кодекси, які містять цивільно-правові норми: Сімейний кодекс України, який визначає правовий режим майна подружжя та порядок укладення шлюбного контракту; Житловий Кодекс - норми, якого регулюють відносини користування житловим приміщенням та передачі його у власність; Земельний кодекс України - визначає правила щодо оренди земельних ділянок, виникнення та реалізації права власності на них тощо. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та» застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. До актів цивільного законодавства належать і закони України, які приймаються відповідно до Основного Закону України та Цивільного кодексу нашої держави, зокрема «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти», «Про концесію», «Про електронні довірчі послуги», «Про ефективне управління майновими правами правовласників «у сфері авторського права і (або) суміжних прав»», «Про оренду державного і комунального майна» та чимало інших. Абз. 2 ч. 2 ст. 4 ЦК України закріплює: «якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроєкт розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проєктом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України»». Окрім цього, усі цивільні правовідносини можуть також регламентуватися підзаконними нормативно-правовими актами, а саме: актами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України. Водночас, інші органи державної влади 17 України, органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати підзаконні акти, котрі унормовують цивільні правовідносини, лише у ситуаціях та у межах, установлених Конституцією України та законом. Окремим джерелом цивільного права є договір, який відіграє ключову роль у правовому регулюванні цивільних правовідносин. Трансформація сучасного правопізнання створює можливість виходу на новий рівень осмислення договорів, як до концентрату погоджених сторонами правил. У цілому, сторони можуть укласти договір, що прямо не закріплений у тексті нормативно-правових актів, проте узгоджується із загальними засадами цивільного законодавства. Водночас учасники цивільних правовідносин мають можливість унормувати у договорі, який передбачений нормативно-правовими актами цивільного права свої стосунки, які не врегульовані цими актами. В такому випадку вони мають право у змісті договору дещо відійти від приписів нормативно- правових актів цивільного права і впорядкувати свої правовідносини на власний розсуд. Прикметно, що відступ від контексту нормативно-правових актів заборонено у тому випадку, коли пряма заборона на це закріплена у тексті такого джерела цивільного права, а також у випадку, коли імперативність приписів актів цивільного законодавства для сторін об’єктивно випливає з їхнього тексту чи з суті відносин між учасниками цивільних правовідносин. Також важливо, що зміст договору, укладеного на підставі правового акта органів державної влади різного рівня, у тому числі акта Автономної Республіки Крим, актів органів місцевого самоврядування, обов'язкового для сторін правочину, має узгоджуватись і відповідати цьому акту. Специфіка вчинення такого договору установлюються безпосередньо актами цивільного законодавства, а будь-які розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні такого договору, як і у інших випадках, встановлених законом, мають розв’язуватися у судовому порядку. Усі неузгодженості, які виникають між сторонами при укладенні договору не на підставі правового акта органу 18 державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, можуть бути вирішені судом у випадках, встановлених за домовленістю сторін або законом». Порівняно новим сектором у системі джерел судової практики є рішення Конституційного суду України, рішення Європейського суду з прав людини, що посилюються свій вплив на регулювання цивільних правовідносин у декілька способів, а саме: 1) окремі цивільні права й обов’язки можуть виникати з рішення суду; 2) кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; 3) суд визнає незаконним і скасовує нормативно-правовий акт або акт індивідуальної дії органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси; 4) суди застосовуються при розгляді справ практику Європейського Суду з прав людини як джерело права; 5) до повноважень Конституційного Суду належить вирішення питань про конституційність законів України (їх окремих положень) за конституційною скаргою особи, яка вважає, що застосований в остаточному судовому рішенні в її справі закон України суперечить Конституції України; 6) Відповідно до ч. 2 ст. 46 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Пленум верховного суду оприлюднює правові позиції Верховного Суду, а за результатами аналізу судової статистики та узагальнення судової практики надає роз’яснення рекомендаційного характеру з питань застосування законодавства при вирішенні судових справ. Правовий звичай, як результат розвитку суспільного діалогу, є одночасно джерелом цивільного права й важливим детермінантом у процесі мінімізації конфліктів та укріплення «правопорядку. Звичаєм є правило поведінки, вживане в окремій галузі цивільних правовідносин. За формою існування», що звичай може бути як усним, так і письмовим, тобто може міститися у відповідному документі. Водночас звичай, що не 19 узгоджується зі змістом цивільного законодавства, не може бути використаний у цивільних правовідносинах. Джерелом цивільного права також є міжнародні договори у випадку, якщо вони ратифіковані Верховною Радою України і в силу цього вважаються частиною вітчизняного цивільного законодавства України. А у тій ситуації, коли діючий міжнародний договорів, укладений у встановленому законом порядку, містяться інші правила, порівняно з тими, що закріплені відповідним національним актом цивільного законодавства, пріоритет матимуть положення міжнародного договору. Наприклад, ч. 1 ст. 925 ЦК України закріплює, що позовна давність і порядок пред’явлення позовів у спорах, пов’язаних з перевезенням у закордонному сполученні, встановлюються, насамперед, міжнародними договорами України, і лише потім транспортними кодексами (статутами). Загальне визначення терміна «цивільного законодавства» нерозривно пов’язане з поняттям цивільного права. У найширшому розумінні можна сформулювати так: якщо цивільне право – це система цивільно-правових норм, то цивільне законодавство – це система нормативно-правових актів, у яких набули своє втілення цивільно-правові норми. Отже, цивільне законодавство являє собою форму вираження цивільного права як галузі права. Інакше кажучи, цивільне право та цивільне законодавство співвідносяться між собою як внутрішній зміст (цивільне право) і зовнішня форма (законодавство). На жаль, чинне цивільне законодавство продовжує залишатися недосконалим в окремих аспектах правозастосування, серед причин чого -- порівняно велика кількість прогалин. Способом заповнення (подолання) цих недоліків є інститут аналогії, який охоплює два види: - аналогія права застосовується у ситуації, коли для регламентації цивільних правовідносин використовуються загальні засади цивільного законодавства; - аналогія закону має місце у випадку, коли цивільні правовідносини, що нерегламентовані актами цивільного законодавства чи договором, регулюються тими правовими 20  нормами діючого законодавства, котрі унормовують подібні за змістом правовідносини. Дія цивільного законодавства в часі регламентована ст.5 ЦК України, де закріплено, що акти цивільного законодавства регулюють лише ті правовідносини, котрі виникли після набрання ними чинності. Жоден нормативно-правовий акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, окрім тих випадків, коли він пом’якшуватиме чи скасовуватиме цивільну відповідальність особи. Важливо, що у випадку, якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися нормативно- правовим актом, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов’язків, що виникли з моменту вступу у дію. Закони та інші нормативно-правові акти діють на всій території України і поширюються на всіх осіб, які перебувають на території України, оскільки в ч. 6 ст. 4 ЦК України зазначено, що всі «цивільні відносини регулюються однаково на всій території України». Щодо кола осіб, то цивільне законодавство поширюється на всіх учасників цивільних правовідносин, склад яких зафіксовано у ст. 2 ЦК України, а саме: учасниками цивільних відносин є особи (фізичні та юридичні), публічно-правові утворення (держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права) тощо. 2. Цивільні правовідносини Інститут правовідносин посідає центральне місце в системі права будь-якої галузі права. В суспільстві люди взаємодіють, вступаючи у відносини, з яких ті, що врегульовані нормами права, іменуються правовідносинами, а ті, що врегульовані нормами цивільного права, – цивільними правовідносинами. Останні складають чи не найширшу групу відносин, адже норми цивільного права регламентують приватні аспекти життя людини від народження і до смерті, в тому числі процес задоволення щоденних потреб (придбання продуктів харчування, перевезення транспортом, оренда житла, набуття майна, володіння ним, користування і розпорядження, складання заповіту тощо). 21  Цивільні правовідносини – правова форма суспільних відносин, що виражає юридичний зв’язок між суб’єктами. Тобто цивільно-правові відносини є різновидом правових відносин, а тому їм притаманні властивості, що характеризують правові відносини загалом, але в той же час вони наділені й власною специфікою, що може бути виражена в галузевих ознаках цивільних правовідносин. Характерними ознаками правовідносин є: 1) виникнення, трансформація, зміна, припинення, тощо здійснюється на підставі правових норм; 2) саме у правовідносинах досягаються цілі існування правових норм; 3) суб’єкти правовідносин взаємно пов’язані правами й обов’язками; 4) правовідносини пов’язують, як мінімум, двох суб’єктів, між якими виникає двосторонній зв’язок (одна сторона наділяється правом, на іншу покладається юридичний обов’язок); 5) вольовий характер, оскільки самі норми є вираженням волі держави та інших суб’єктів нормотворчості, і, за загальним правилом, сама правова норма діє на людину через її свідомість та волю й через волевиявлення учасника (учасників) веде до виникнення правовідносин; 6) забезпеченість державним примусом; 7) конкретизація учасників правовідносин, їх прав та обов’язків. Галузеві ознаки цивільно-правових відносин випливають зі специфіки правових відносин, що складають предмет цивільно-правового регулювання і методів впливу цивільного права на ці правовідносини та полягають в такому: 1) виникають між юридично рівними учасниками, які в організаційно-правовому і майновому сенсі відокремлені одне від одного; 2) виникають з приводу нематеріальних і матеріальних благ, які становлять інтерес для приватної особи; 3) переважно виникають за ініціативи учасників, на основі їх вільного волевиявлення; 22  4) як правило, можливість вибору варіанта поведінки його учасниками з межах, встановлених законом; 4) здійснення захисту цивільних прав за допомогою специфічних заходів впливу й переважно (але не виключно) в судовому порядку та особливий – майновий, компенсаційний характер санкцій, що передбачають відновлення майнової сфери особи, права якої порушено на основі принципу повного відшкодування збитків. 5) підстави виникнення, припинення і зміни цивільних правовідносин володіють власною специфікою (види, зміст, правові наслідки) (наприклад, правочин – основний юридичний факт в цивільному праві); Отже, цивільно-правові відносини – це врегульовані нормами цивільного права особисті немайнові та майнові відносини, засновані на вільному волевиявленні майново- відокремлених, юридично рівних учасників, що виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу. Загальноприйнятим в науці цивільного права є виділення в цивільних правовідносинах 3-х складових частин (елементів): суб’єкти; об’єкт (об’єкти); зміст (суть) правовідносин. 1. Суб’єкти цивільних правовідносин. Суб’єктами цивільних правовідносин є їх учасники: фізичні особи та юридичні особи (такі суб’єкти об’єднуються категорією «особи»), держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади та інші суб’єкти публічного права (разом – «соціально- публічні утворення», які насамперед є суб’єктами публічного права, але в певних ситуаціях можуть вступати у цивільно- правові відносини, стаючи їх учасниками, і діючи на рівні з іншими учасника, оскільки рівність учасників цивільного права – одна з кваліфікуючих характеристик цивільних правовідносин). Суб’єкти цивільних правовідносин повинні бути наділені цивільною правосуб’єктністю – соціально-правовою здатністю бути учасником цивільних правовідносин. Правосуб’єктність характеризується наявністю трьох елементів: 1) правоздатності – здатності мати цивільні права й обов’язки; 23  2) дієздатності – дієздатності своїми діями набувати і здійснювати цивільні права, створювати для себе і виконувати обов’язки. Для деяких учасників правоздатність і дієздатність невіддільні, наприклад, юридичних осіб, суб’єктів публічного права, тому тут доцільніше вести мову про єдину категорію «праводієздатність» або «правосуб’єктність» вказаних суб’єктів. 3) деліктоздатності – здатність самостійно нести відповідальність за вчинені цивільні правопорушення. Правовідносини, в тому числі і цивільні, є двостороннім зв’язком, тобто виникають між двома і більше суб’єктами. У цивільних правовідносинах розрізняють дві сторони – уповноважену і зобов’язану. Уповноважена (управоможена, управомочена) сторона має право вимагати виконати певну дію або утриматися від вчинення дій. Зобов’язана сторона – це сторона, яка зобов’язана вчинити дію на користь іншої сторони або утриматися від вчинення дії. Наприклад, власник майна є уповноваженою особою, оскільки вже саме право власності як юридична категорія може бути визначене як сукупність цивільних прав певної особи із володіння, користування, розпорядження, управління тощо цього майна, а особа, що заподіяла шкоду, завжди є зобов’язаною особою, оскільки зміст зобов’язань, що виникають унаслідок заподіяння шкоди, складають право потерпілого на її відшкодування і обов’язок порушника відшкодувати заподіяну шкоду. В зобов’язальних правовідносинах такі учасники іменуються також кредитором і боржником відповідно. Як на уповноваженій, так і на зобов’язаній стороні можуть виступати один чи декілька осіб. Здебільшого учасники цивільних правовідносин володіють водночас правами і на них покладаються обов’язки, тобто виступає і уповноваженою і зобов’язаною особою водночас (наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов’язаний передати продану річ, але має право на отримання її вартості; покупець же має право вимагати передачі йому купленої речі, але зобов’язаний сплатити її ціну). Учасники конкретних правовідносин можуть бути змінені без припинення правовідносин внаслідок правонаступництва. 24  2. Об’єкти цивільних правовідносин – ті блага, які становлять інтерес для суб’єктів цивільного права, тобто все те, з приводу чого ці правовідносини виникають і здійснюється діяльність їх суб’єктів. Спільною якістю об’єктів цивільних правовідносин є їх спроможність задовольняти законні інтереси суб’єктів приватних прав. Тож, об’єктом цивільних правовідносин є матеріальні і нематеріальні блага, або процес їх створення, що мають здатність задовольняти інтереси учасників правових відносин і становлять предмет діяльності суб’єктів цивільного права. До видів об’єктів цивільних правовідносин належать, зокрема, речі, включаючи гроші та цінні папери, інше майно, в тому числі майнові права та обов’язки; дії (в тому числі послуги), результати дій, результати інтелектуальної, охоронювані результати інтелектуальної діяльності і прирівняні до них засоби індивідуалізації (створення творів літератури, науки, мистецтва, виконання, фонограми, відеограми, програми організацій мовлення, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, тощо); «інформація (будь-які відомості про людей, події, явища, що мали, мають чи будуть мати місце у суспільстві збережені на матеріальному носії чи в електронному вигляді), державі або навколишньому середовищі), особисті немайнові блага (життя, гідність, честь, здоров’я, ділова репутація, ім’я, особиста недоторканність, свобода тощо). 3. Зміст цивільних правовідносин. Зміст цивільних правовідносин в літературі розкривається в двох аспектах: соціальному (соціальним змістом цивільних правовідносин є ті суспільні відносини, юридичною формою яких є відповідні цивільні відносини, які існують між приватними особами, врегульовані нормами цивільного права) і юридичному (юридичний зміст цивільних правовідносин розкривається через суб’єктивні цивільні права і обов’язки його учасників). Детальніше охарактеризовуючи юридичний зміст цивільних правовідносин, нагадаємо про двосторонність і кореспондованість прав та обов’язків в правовідносинах, тобто якщо в конкретному цивільних правовідносинах певна особа наділяється правом вчинити певні дії (суб’єктивним цивільним 25 правом), та є інша особа, на які покладається кореспондуючий суб’єктивний цивільний обов’язок. Суб’єктивне цивільне право (обов’язок) не тотожне об’єктивному праву (обов’язку) – праву в об’єктивному розумінні, під яким розуміється сукупність правових норм. Суб’єктивне цивільне право (обов’язок) засноване на ньому і належить конкретному суб’єкту цивільних правовідносин. Суб’єктивне цивільне право – це міра дозволеної поведінки учасника регульованих правовідносин. Це складне юридичне утворення, що має власний зміст і охоплює три правомочності (повноваження): 1) правомочність на власні дії, під яким розуміється можливість самостійного здійснення юридичних і фактичних дій; 2) правомочність на чужі дії – можливість вимоги від зобов’язаного суб’єкта виконання його обов’язків; 3) правомочність на захист, що припускає можливість вдатися як до самозахисту чи використання державно- примусових заходів у разі порушення суб’єктивного цивільного права. Поряд з поняттям суб’єктивного цивільного права існує поняття охоронюваний законом суб’єктивний цивільний інтерес, під яким розуміються об’єкти цивільних прав, блага, прагнення особи, котрі не визначені законом або домовленістю сторін як цивільні права, але є предметом цивільних відносин (наприклад, зацікавленість кредиторів фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, у збереженості її майна для подальшого задоволення боргових вимог). Суб’єктивний цивільний обов’язок – це заснована на правовій нормі чи договорі міра належної поведінки учасника регульованих правовідносин. Відмінними характеристиками юридичних обов’язків, в порівнянні зі звичаями чи моральними обов’язками, є однозначність за змістом, імперативність, забезпеченість юридичними механізмами, наявність у інших учасників правовідносин права вимоги виконання обов’язку, що виникає при невиконанні або неналежному виконанні обов’язку. 26  Суб’єктивний цивільний обов’язок теж має свою структуру, яка містить такі елементи: 1) необхідність вчинити певні дії або утриматися від них; 2) необхідність зазнати негативних наслідків невиконання свого обов’язку; 3) необхідність зобов’язаної особи відреагувати на звернені до неї законні вимоги особи, що має відповідне суб’єктивне право. Суб’єктивний цивільний обов’язок може мати характер обов’язку активного типу (здійснювати конкретну суспільно корисну дію) і пасивного (утримуватися від соціально шкідливих дій). Ведучи мову про співвідношення суб’єктивних цивільних прав і обов’язків в цивільному правовідношенні, наголосимо, що здебільшого суб’єкти цивільних правовідносин, наділені й активною роллю (суб’єктивним цивільним правом), і пасивною (суб’єктивним цивільним обов’язком) водночас. Але існують і правовідносини, де є лише активні чи пасивні суб’єкти: у договорі позики позичальник має лише суб’єктивний обов’язок, позикодавець — лише суб’єктивне право. Для більш чіткого розуміння специфіки конкретних правовідносин, з’ясування їх сутності з огляду на абсолютизацію певної їх характеристики, правильного тлумачення цивільно-правових норм стосовно конкретного випадку актуальним є поділ цивільних правовідносин за певними класифікаційними критеріями на види. Класифікація цивільних правовідносин можлива за різними підставами. Розглянемо основні з них: 1) залежно від економічного змісту цивільні правовідносини поділяються на: – майнові – правовідносини з економічним змістом та з приводу такого об’єкта як майно (матеріальні блага). У свою чергу, майнові правовідносини поділяють на ті, що опосередковують статику (наприклад, правовідносини власності), і динаміку суспільних зав’язків (наприклад, зобов’язальні правовідносини); 27  – немайнові – не мають безпосереднього економічного змісту, а їх об’єктом є особисте немайнове благо. Вони можуть бути поділені на такі, що пов’язані з майновими правами (право авторства) і такі, що з майновими правами не пов’язані (право на життя, здоров’я, честь тощо). 2) за юридичним змістом (характером взаємозв’язку уповноваженого і зобов’язаного суб’єкта) цивільні правовідносини поділяються на: – абсолютні – правовідносини, в яких уповноваженому суб’єкту протистоїть невизначена кількість зобов’язаних суб’єктів (наприклад, правовідносини, де власник майна має право володіти, користуватись, розпоряджатись майном на власний розсуд, а кореспондуючий цьому праву обов’язок (не перешкоджати здійсненню цього права) несуть всі й кожен, тобто наявне невизначене коло зобов’язаних суб’єктів); – відносні – правовідносини в яких уповноваженому суб’єкту протистоїть одна або кілька конкретно визначених зобов’язаних осіб (наприклад, в договорі позики позикодавець має право вимагати переданого йому позичальнику предмет позики, а обов’язок повернути такий предмет позики несе особа, що отримала позику або в зобов’язанні із заподіяння шкоди, особа, майно якої було пошкоджено має право вимагати відшкодування заподіяних збитків, а обов’язок здійснити таке відшкодування несе чітко визначений суб’єкт – заподіювач шкоди). 3) залежно від задоволення інтересів уповноваженої особи (носія права) своїми діями чи діями інших осіб розрізняють: – речові правовідносини – правовідносини в яких уповноважена особа може задовільнити свій майновий інтерес самостійно, без звернення до зобов’язаних осіб, шляхом вчинення дій з безпосереднього впливу на річ, а всі інші особи зобов’язані лише не заважати їй (в правовідносинах власності власник речі реалізує свій інтерес володіючи, користуючись чи розпоряджаючись цією річчю, не маючи при цьому потреби звертатись до інших осіб); 28  – зобов’язальні правовідносини – правовідносини в яких для задоволення інтересу уповноваженої особи необхідні активні дії зобов’язаних осіб (якщо особа має інтерес в отримані речі, яку вартість якої він сплатив відповідно до договору, то задовільнити його зможе лише шляхом звернення з відповідною вимогою до суб’єкта, який несе такий обов’язок – продавця). Наголосимо, що зв’язок учасника правовідносин з річчю не є визначальним при такому поділі, адже річ може фігурувати і в зобов’язальних правовідносинах (наприклад, договори купівлі-продажу речі, найм (оренда) речі, дарування тощо). 4) за характером поведінки зобов’язаної сторони поділяють: – активні цивільні правовідносини – правовідносини, в яких зобов’язана сторона повинна здійснити активні дії (більшість зобов’язальних правовідносин є активними). – пасивні цивільні правовідносини – правовідносини, в яких зобов’язана сторона повинна утримуватися від дій, що можуть порушити право уповноваженої сторони (правовідносини власності, особисті немайнові відносини тощо). 5) залежно від спрямованості та виконуваної функції в механізмі правового регулювання розрізняють: – регулятивні відносини – це правовідносини, с