4 Державно-політичний устрій і право на українських землях литовсько-польської доби PDF

4 Тема: Литовсько-Руська держава (xiv-xvi ст.) Право і суд Литовсько-Руської держави (xiv-xvi ст.) 1 Утворення Литовсько-Руської держави. 2 Суспiльний устрiй. 3 Державний лад. 4 Судова система і судовий процес. 5 Основні риси права....

4 Тема: Литовсько-Руська держава (xiv-xvi ст.) Право і суд Литовсько-Руської держави (xiv-xvi ст.) 1 Утворення Литовсько-Руської держави. 2 Суспiльний устрiй. 3 Державний лад. 4 Судова система і судовий процес. 5 Основні риси права. 6 Галузі права Список використаних джерел: https://dl.sumdu.edu.ua/textbooks/27961/108225/index.html https://dl.sumdu.edu.ua/textbooks/27961/108251/index.html Утворення Литовсько-Руської держави. Внаслідок занепаду Галицька-Волинського князівства, зумовленого васальною залежністю від Золотої Орди, суперечками між князем і боярами, над південно- західними землями Русі нависла загроза втручання в їх справи з боку сусідів - Польщі, Угорщини, Литви, Молдови і Золотої Орди. Див. таблицю Успішні походи короля Казимира ІІІ завершилися підпорядкуванням в середині ХІV ст. Галичини і Холмщини, а 1387 р. їх остаточно включено до Польщі. У 50-х роках ХІV ст. розпочалося просування литовців на Волинь і Подніпров'я. На початку 60-х рр. до Литви були приєднані Київське, Чернігівське, Переяславське князівства, а після перемоги над Синіми Водами (1362) і Поділля. З приєднанням колишніх земель Київської Русі Литовське князівство перетворилося на велику державу. Майже 90% населення складали українці, білоруси, росіяни; 80% території - українські, білоруські й російські землі. Ці землі були приєднані мирним шляхом. 1  Руські землі зберегли свою автономію. Великий князь Литовський зобов'язувався боронити землю, а удільні князі і бояри - служити великому князю. На чолі великих князівств стояли переважно представники литовських князів (сини, племінники Ольгерда), у невеликих удільних князівствах - українські князі, нащадки Володимира Великого. На місцях залишалися старі органи влади. Литовці додержувалися правила: "Ми старину не рушимо, а новини не вводимо". Православ'я зберігало статус державної релігії. Руська Правда тривалий час була головним джерелом права у Великому князівстві Литовському. Прийнятий у XVI ст. Литовський статут був написаний руською мовою. Тобто в межах литовсько-руського об'єднання українські землі зберігали важливі елементи державності: територію, органи управління, військо, фінанси, судову систему тощо. Були збережені місцеві порядки, культура, звичаї, традиції державного життя. До того ж литовські князі вели боротьбу проти зовнішніх ворогів. Литовське князівство поступово перетоворюється на Литовсько-Руську державу з офіційною назвою Велике князівство Литовське, Руське і Жемойтське. В історії державного розвитку Великого князівства Литовського виділяють такі періоди: федеративно-князівський (до початку ХV ст.), федератвно-земський (до початку ХVI ст.) та єдинодержавний (XVI ст.). Взаємовплив литовських і руських етнічних елементів спостерігався у різних галузях життя: суспільно-політичній, урядово-адміністративній, духовній, культурно- побутовій, звичаєво-правовій тощо. Крім того, князь Ольгерд (1345-1377) ще у другій половині XІV ст. розпочав збирання руських земель під владою Литви, тоді як московські князі проголосили таку політику лише у ХV ст. Проте в останній чверті ХIV ст. відбулися події, які вплинули на розвиток Литовсько-Руської держави. Після Куліковської битви 1380 р. послаблюється залежність Московського князівства від Золотої Орди. Внаслідок загрози з боку Тевтонського ордену і Московської держави розпочався процес зближення Литви і Польші. Головні етапи створення польсько-литовського союзу: Див.таблицю Кревська унія 1385 р. Великий князь литовський Ягайло, одружившись з польською королевою Ядвігою, став польським королем. Литва мала прийняти католицизм, віддати казну 2 Польщі, заплатити 200 тис. форинтів австрійському королю за відмову від Ядвіги, приєднати до Польщі литовські і руські землі. Це зміцнило Польщу. У 1387 р. Галичина остаточно була визнана територією Польського королівства. Серед литовської еліти виникла опозиція до Ягайла. Її підтримали українсько-білоруські князі. Очолив опозицію Вітовт. Невдовзі унія була скасована. Вітовт домігся відновлення самостійності князівства. Ягайло затвердив Вітовта довічним Великим князем Литовським. Городельська унія 1413 р. Після поразки військ Вітовта на р.Ворскла 1399 р., литовсько-московської війни (1406-1408 р.), переходу частини українських князів на бік Москви знов посилився процес об'єднання Литви і Польщі. За новою унією урівнялися в правах польська і литовська шляхта. Обидві держави зберігали свій суверенітет. Однак Литва опинилася у васальній залежності від Польщі, оскільки обрання князя литовського контролювалося і затверджувалося польським королем. Тим не менш авторитет Литви і Вітовта на міжнародній арені зріс. Проте саме за Вітовта розпочався процес ліквідації автономії українських земель. Протягом першої половини ХV ст. було скасовавано автономний устрій. Замість князів на місцях почали правити намісники великого князя. Волинь, Київщина і Поділля перетворилися на воєводства, що підлягали безпосередньо великому князю. Посади воєвод і старост обіймали місцеві феодали, призначені князем. Люблінська унія 1569 р. Корона Польська і Велике князівство Литовське об'єдналися в єдину державу - Річ Посполиту. Всього між Польщею і Литвою було укладено близько десяти уній. Але Люблінською унією завершився тривалий процес об'єднання цих двох держав. Більш детально про Люблінську унію дивіться нижче. Суспільний устрій. У структурі суспільства можна виділити такі групи: Князі. Представники цієї категорії обіймали вищі посади місцевої адміністрації - воєвод, старост, каштелянів. Вони були різного походження. Так, князями з династії Гедиміновичів були Вишневецькі, Сангушки, Олельковичі, Острозькі, Чорторийські, Руженські та інші; Рюриковичів - Курбські, Лукомські, Кропотки, Четвертинські, Масальські, Оболенські, Сокольські, Пронські та інші; нащадки литовських удільних князів - Гольшанські, Ямонтовичі, тюркського походження - Глинські (Путивльські), Половці, Яголдаї, Темрюки, князі невстановленого походження - Капуста, Смаги, Козекі, Деревинські, Подгорські та інші. Князям на українських землях належало близько 10% приватного земельного фонду. Головний елемент князівського права - суверенність землеволодіння. Князь мав 3 право оголошувати власні розпорядження, жалувані грамоти, надавати землі своїм підлеглим, встановлювати повинності (незалежно від держави), право суду над підданими. Він - повний сюзерен свого володіння, з яким він міг вийти зі складу держави. Так, Бельські, Одоєвські, Трубецькі перейшли до Московського князя. Це могли собі дозволити лише династичні князі, а не служилі. Пани (магнати) - своєрідна аристократія. Походить слово від чеського "пан" - вищий світський або церковний феодал. Пани були двох категорій: пани радні - члени великокнязівської ради; пани хоруговні - мали своє військо і виводили його на війну під власними знаменами ( ¾ війська країни - це воїни панів хоруговних) Головними ознаками панів були давність роду, отчинне (вотчинне) землеволодіння (невід'ємна власність роду, що передавалася у спадок). Проте було чимало і вислуг-кормлінь У ХV-ХVІ ст. за етнічним складом пани Київщини і Брацлавщини поділялися так: 50% - місцевий руський елемент. 30% - тюркський (Балагура, Хлус, Шепіль, Калантай, Булгак, Кожан, Долмат, Шемет, Чечель). Вітовт осаджував (дозволяв оселятися на міцевих землях за умови визнання влади князя) татар або приєднував приграничні території, яки були улусами хана, визначаючи за татарами їхні права феодала. Курщина, Путівльщина - тьма Яголдая, прийняв зверхність литовського князя. 10% - волинський. Решта - литовсько-білорусько-молдавсько-російський елемент. Панам належало приблизно 30% приватного земельного фонду держави. Представники цього стану обіймали нижчі урядові посади - ключників, городничих, мостовничих, хорунжих. Пани підлягали виключно юрисдикції великого князя. Після земських реформ 1564-1566 рр. титул пан став приналежністю кожного шляхтича. Головні обов'язки: участь у військовому поході (військова повинність), направа укріплень (замкова повинність), зведення мостів (мостова повинність). Шляхта (зем'яни) - верства (приблизно 2,5% від усього населення), що сиділа на землях, отриманих за військову службу. Основна маса постійного війська. Вона приводила з собою у військо своїх людей. За етнічним складом у складі шляхти були українці, білоруси (Служки, Полози) литовці, Недригайли, Пашути), молдави (Балики, Бринзи), угорці (Волощини), росіяни (Образцови, Московіти, Позняки, Грязні, Болотовичі). Виконували військову і прикордонну службу, канцелярські функції. 4 Користувалися привілеями: звільнялися від сплати податків, не підлягали місцевій адміністрації. Це не була замкнена верства. До неї за певних обставин могли долучатися селяни, міщани, священики. Путні бояри або панцирні слуги - службовці, які виконували різні повинності - поштову, подорожну. За це отримували від уряду королівщини (державні села). Вони служили у війську персонально і виконували допоміжну функцію. Між козаками, боярами, панцирними слугами на прикордонні різниця у статусі була невелика. Духовенство (православне і католицьке). Це - священики та їх родини. Вони підлягали суду єпископа. Духовенство поділялося на біле і чорне. Церковні посади були спадковими. Церкви та монастирі володіли селами, маєтками, містами. Церкви заснували князі, пани, шляхта, міщани, селяни. Церква справляла великий вплив на мораль, культуру, освіту місцевого населення. За привілеєм 1387 р. католицьке духовенство звільнялося від податків, пізніше мало своє представництво у Пани-Раді. Козаки. Про них йтиметься у наступних лекціях. Селянство - антипод шляхти. Чим більше шляхта здобувала прав, тим більше втрачали селяни. Селяни поділялося на: вільних (смерди), напіввільних (закупи, непохоже), невільних - холопи, раби, отчичі (кріпаки). Проте усі були феодально залежними. Вільні селяни мали земельні наділи, господарство і повну правоздатність. За вбивство селянина передбачалося покарання, як за і вбивство дрібного шляхтича. Селяни були об'єднані у громади, очолювані старостою (отаманом). При старості існувала рада (обиралася на 1 рік.). Староста і члени ради здійснювали копний (громадський) суд. Мешкали селяни "дворищами" (кілька хат), які очолював голова. Дворище - одиниця оподаткування. Декілька дворищ складали село, а кілька сел - волость. З ХVІ ст. селянську землю почали вважати державною або панською. Селянам заборонялося продавати свої наділи. Юридично це було закріплено у 1557 р. "Уставою на волоки". Згідно з нею встановлювався розмір волоки (приблизно 17-21 дес. на дворище), а решта землі віддавалося шляхті, яка на цих землях засновувала фільварки, обмежувалося право переходу селян, встановлювалася низка повинностей на користь держави та шляхти (чинш, панщина), усі землевласники одержали право суду над селянами. Лише тяжкі злочини залишалися у компетенції державних суддів (розбій, покалічення шляхтича тощо). Втрачається роль громади. Кріпацтво у Галичині запровадили у ХV ст., Великому князівстві Литовському - у ХVІ ст. Єдине, що залишилося від свободи селянина, це те, що його не можна було продати без землі та безкарно вбити. За характером виконання повинностей селяни поділялися на 3 категорії: 5  Тяглові, які відробляли панщину, спочатку 8-10 днів на рік, а потім - 2-4 дні на тиждень. Сплачували державі податок (подимщина, поголовщина, воловщина). Чиншові, які платили чинш (податок натурою - медом, зерном, шкірою). Ремісники і службові (путні) селяни - колісники, пекарі. Об'єднувалися у сотні. Жили біля замків й обслуговували їх. Міське населення. Воно було організоване за німецьким зразком. Існував поділ на корпорації, в яких привілейоване становище мало купецтво, лихварі, реміснича верхівка, магістратські чиновники. Значну кількість міщан складали середні торговці, власники промислів, бюргерство (поспільство). Усі категорії міського населення об'єднувалися у цехи з власним статутом, судом і цехмістром на чолі. До міських низів належали дрібні торговці та ремісники, підмайстри, учні, слуги, наймити, позацехові ремісники ("партачі"), декласовані елементи. Окремі міста отримали Магдебурзьке право. Але повну правоздатність мали тільки міщани-католики. Прававославних зобов'язували жити лише в певних районах міста. Міста були великокнязівські, приватновласницькі, церковні і самоврядні. Державний лад. Структура державної влади багато в чому копіювала структуру влади Київської Русі. Проте були й певні особливості. Великий князь (господар) стояв на чолі держави. Уособлював законодавчу, виконавчу, судову влади, був головнокомандувачем війська, здійснював дипломатичні зносини з іншими країнами, оголошував війну й укладав мир, призначав і звільняв адміністрацію. Але в міру укладення польсько-литовських уній становище князя змінювалося. Його влада поступово почала обмежуватися Пани-Радою. До середини ХV ст. князь лише консультувався з нею, а наприкінці ХV ст. Пани-Рада поділила з князем право дипломатичних зносин, призначення урядовців на найвищі посади, законодавчі функції. А після Люблінської унії законодавчим органом стає сейм (поряд з князем і королем). Певну роль у системі управління спочатку відігравали удільні князі (Гедиміновичі, Рюриковичі, литовські, татарські). До ХV ст. удільний князь у своїй землі - найвищий суддя, адміністратор, збирач податків, командувач війська. Великий князь не мав права втручатися в його адміністративні дії. Удільному князю допомагала рада (служилі бояри, єпископ, урядовці). 6  Але з ХV ст. удільні князі стають підданими великого князя і втрачають свої державні права. У середині ХV ст. були ліквідовані Волинське і Київське князівства, а замість них створені воєводства. Пани-Рада (Панів Рада) - другий орган влади. До її складу спочатку входили найближчі родичі великого князя, бояри, урядовці, а з ХV ст. -службові князі, вищі і місцеві урядовці - маршалок, канцлер, підскарбій, гетьман, воєводи, каштеляни, старости, 4 католицькі єпископи. Правове становище Пани-Ради визначалося привілеями 1492, 1506, 1529 рр. Найважливіші справи вирішувалися разом з великим князем. В разі, коли думки не збігалися, князь мав підкорятися рішенню Пани-Ради. Рішенням Ради було вирішальним при розгляді дій центральної і місцевої адміністрації. Вона також проводила судові засідання, оголошувала мобілізацію. Але через велику кількість членів Ради (до 80 осіб) її важко було скликати. Тому часто великий князь користувався послугами таємної ради (8-10 чол.) Великий вальний сойм З середини ХV ст. великий князь почав ширше залучати (за прикладом Польщі) дрібну шляхту до державних справ. У 1440 р. вона вперше взяла участь в обранні князя. Згодом це стало традицією. Вперше сойм зібрався 1507 р., коли князь потребував грошей для війни проти Москви. Крім магнатів і урядовців, брала участь і шляхта. ІІ Литовським статутом (1566) сойм визнавався державною установою із законодавчими функціями. 1564 р. визначено порядок представництва шляхти на соймі. Шляхта мала обирати на повітових сеймиках по 2 посли від кожного повіту. Виборці вручали їм писану інструкцію. В українських воєводствах нараховувалося 22 повітових сеймика. Сойм у Литві - це орган станово-представницької монархії, але на відміну від Західної Європи тут представлена була лише шляхта. Сойм розглядав питання обрання Великого князя, військової повинності, податків, воєнних союзів і державних уній, прийняття законів тощо. Він скликався з ініціативи князя і складався з двох палат - Пани-Ради і шляхетства. Засідання відбувалися окремо по палатах. Остаточне рішення ухвалювалося на спільному засіданні обох палат. Постанови ухвалювалися одностайно. Рішення сойму набувало чинності з моменту його підписання Великим князем Литовським. Центральна адміністрація 7  Це урядовці, призначені великим князем і погоджені з Пани-Радою, а потім і Вальним соймом. Маршалок земський - перша особа, яка за відсутності князя головувала на зборах Пани - Ради. Заступник його - маршалок двірський відав князівськими дворянами. Канцлер відав державною канцелярією. Заступник його - підканцлер. Підскарбій земський відав фінансовими справами. Заступник його - підскарбій двірський. Гетьман земський (великий) очолював військо, опікувався ним. Заступник його - гетьман двірський (польний). Місцева адміністрація З'явилася після ліквідації інституту удільних князів, яких спочатку замінили волосні намісники - старости. У великих містах правили воєводи - цивільні адміністративні посадові особи. У менших містах були державці. Воєводства поділялися на повіти або староства. На початку ХVІ ст. була здійснена реформа. В українських землях запроваджено такий самий адміністративно-територіальний поділ, як і в Литві: воєводство - повіт - волость. З цього часу головна фігура місцевого управління - воєвода. Він очолював місцеву адміністрацію; стежив за стягненням податків; відав організацією війська; вирішував судові справи. Повіт очолював староста, він мав широкі адміністративні і судові повноваження. Центральний повіт воєводства очолював каштелян (помічник воєводи). У ХІV-ХV ст. окремі міста отримали Магдебурзьке право. Це було відображено у ІІ Литовському статуті (1588), за яким міста поділялися на привілейовані (ті, що користувалися Магдебурзьким правом) і непривілейовані (решта). У великокнязівських містах органи управління формував князь. Представниками адміністрації були воєводи, старости, війти. Вони самі призначали дрібних службовців міста. Приватновласницькими і церковними містами управляли їх власники - магнати або церква. В окремих містах дозволялося обирати ратуші - органи самоврядування. Мешканці міст з Магдебурзьким правом обирали магістрат - адміністративний і судовий орган самоврядування. Він складався з двох колегій: Міської ради, до складу якої обиралися радці (6-24 особи). Очолював Раду бурмістр. 8  Лави - судового органу на чолі з війтом. Лава розглядала кримінальні справи міщан, претензії міщан до феодалів. Ключові терміни судовий процес, загальноземські статути (привілеї), обласні привілеї (уставні грамоти), міські привілеї, литовська метрика, конституційне право, цивільне право, зобов'язане право, спадкове право, шлюбно-сімейне право, кримінальне право 1 Судова система і судовий процес. У ранньофеодальний період в умовах широкої автономії українських земель (друга половина ХІV - перша половина ХV ст.) у складі Великого князівства Литовського функціонували суди, започатковані ще в Київській Русі: Великокнязівський суд. З часом виникають його різновиди - суд Пани-Ради, суд маршалка. Регіональні суди (суди намісників - воєвод і старост). З ліквідацією автономії українських земель, посиленням централістичних тенденцій та перетворенням Великого князівства Литовського у станово- представницьку монархію виникають нові суди: Доменіальні (вотчинні). Третейські. Суди для інородців. Подальшого розвитку набувають суди у містах з магдебурзьким правом, церковні і копні суди. До середини ХVІ ст. суд не був відокремлений від адміністрації, розглядався владою скоріше як джерело прибутку і не відігравав значної ролі у суспільному і державному житті. Професійних суддів на той час небуло. Суди - це періодично діючі установи, які розглядали справи лише у разі потреби. Спочатку вони, крім церковних судів і судів у містах з магдебурзькии правом, керувалися переважно звичаєвим правом, а згодом - писаним загальнодержавним правом. Підсудність державним судам визначалася за територіальним принципом, недержавним - за становим або за станово-териториальним. Державні суди були апеляційною інстанцією для недержавних. Судова реформа 1564-1566 рр. сприяла більш чіткій диференціації судів та формуванню судової влади в державі. Згідно з нею створювалися такі суди: 9  І Державні суди. Суд великого князя. Вища апеляційна інстанція. Сеймовий суд. Розглядав справи щодо магнатів і великого панства. Земські суди. Вони створювалися у всіх повітах. Складалися із судді, підсудка і писаря. Усіх їх обирала шляхта на своїх повітових сеймиках, а затверджував (довічно) великий князь (одного з 4 кандидатів на кожну посаду). Засідання проводилися тричі на рік по кілька тижнів. Ці суди розглядали переважно цивільні справи шляхтичів. Апеляційною інстанцією для них був суд великого князя. Гродські (замкові) суди. Судочинство в них здійснював намісник, староста, воєвода. Розглядалися переважно кримінальні справи шляхти, міщан і селян. Апеляційною інстанцією для них виступав суд великого князя. Підкоморські суди. У таких судах розглядали справи про земельні суперечки. Підкоморський суд був одноосібним. Він складався з підкоморного судді, який призначався великим князем для кожного повіту з осіб, рекомендованих шляхтою, його заступника - коморника (1 або 2), який призначався підкоморником із місцевої шляхти. Свідками у підкомрському суді могли бути лише християни. ІІ Недержавні суди. Копні суди. Найдавніший вид суду. Копні суди розглядали карні і цивільні справи, що були скоєні на території громади (копи). Вищою інстанцією для них був гродський суд. Доменіальні суди. З поступовим зростанням прав панів, а згодом і шляхти та позбавленням прав селян створюються доменіальні суди. Їх діяльність регулювалася кількома привілеями (короля Ягайла 1387 р., Городельським 1413 р. та Більським 1457 р.). Усім землевласникам надавалося право розглядати справи кріпосних селян та інших залежних верств. Але це стосувалося переважно права стягувати судову платню. Право повного суду панів над приватновласницькими селянами скріплювалося Судебником Казимира 1468 р. Церковні суди. Вони подіялися на церковні доменіальні та духовні суди. Перші розглядали справи про порушення догматів християнської віри та церковних обрядів, про розлучення, майнові спори подружжя, спадщину, другий діяв подібно до суду феодала (пана), яким була церква, щодо залежних від церкви людей. Третейські або полюбовні суди. Судочинство у таких судах було швидшим і дешевшим за державне. Широко застосувалися панівною верхівкою. Спочатку третейські судді призначалися великим князем, потім обиралися самими сторонами. До них могли звертатися усі верстви населення, крім приватновласницьких селян. Суддею міг бути обраний пан, шляхтич, духовна особа. У звязку з появою таких судів посилився інтерес до вивчення права. Суди в українських містах з магдебурзьким правом. У містах, що користувалися магдебурзьким правом, діяли магістратські і ратушні судді. Безпосередньо судові функції виконували війт і лава. В окремих містах право суду зберегли збори міських громад, подібні до копних судів на селі. 10  Суди для інородців. Суди для вірмен, євреїв, татар. Вони виникли переважно у ХV ст. Організовувалися на національних правових засадах, але на практиці часто зверталися до регіональних державних судів. Козацькі суди. У запорозьких козаків судові функції виконували представники старшини. Вищою судовою інстанцією на Січі був кошовий отаман, а основні функції щодо здійснення правосуддя покладалися на військового суддю. Судовий процес. Він спочатку мав змагальний характер. Обидві сторони виступали активними учасниками процесу. Згодом процес набуває позовного (обвинувачувального), слідчого (інквізиційного) характеру, в тому числі із застосуванням тортур. Суд тепер сам міг розпочати справу, не чекаючи скарги потерпілого. Багато елементів судочинства походило зі звичаєвого права, зокрема, поволання (виклик до суду), послух (слухання свідків), звід, гоніння сліду тощо. Процес розпочинався за заявою потерпілого. Допускалося представництво. Представники сторін називалися прокураторами або речниками. Докази в суді поділялися на: Правові, а саме: власне зізнання, показання свідків, письмові документи, речові докази. Позаправові, тобто присяга, викидщина (жереб). При їхньому пред'явленні суду вимагалося підкріплення правовими доказами. Після судової реформи 1564-1566 рр. суд надає перевагу правовим доказам. До винесення судового рішення учасники процесу могли дійти компромісу і вдатися до так званого єднання. Литовський Статут 1566 р. заборонив єднання по тяжких кримінальних злочинах. По цивільних справах воно практикувалося. Якщо обидві сторони не дійшли згоди, тоді суд виносив рішення. У Великому князівстві Литовському існували такі судові чиновники: Діцькі (судові виконавці). Доставляли звинувачуваного до суду, стягували майнове (податок або мито). За виконання цих функцій одержували платню, так званий діцьків. Вижі - слідчі, які оглядали місце скоєння злочину, опитували свідків. Іноді їх направляли у копні та доменіальні суди для контролю. За виконання цих функцій вони одержували платню, так зване вижове. Ув'язчі - вводили до маєтку нових господарів. Дільчі - розподіляли майно. Возні. Після судової реформи 1564-1566 рр. запроваджується єдина посада судового виконавця - возного. 11  2 Основні риси права. Упродовж XIV-XVI ст. на українських землях Великого князівства Литовського тривалий час продовжували розвиватися правні традиції попередніх періодів, зберігалися джерела права Київської Русі. По-перше, це руське звичаєве право, яким користувалися копні суди. Литовський статут 1529 р. зобов'язував усі суди поряд з писаним правом користуватися і давніми звичаями. Чинність звичаєвого права підтверджував і Литовський статут 1588 р. Його використовували і при відсутності законодавчої норми. По-друге, це Руська правда. Її норми складали основу інших джерел права. Вона відчутно вплинула на розвиток литовського і польського законодавства. По-третє, зберігали свою чинність церковні статути, номоканон. Проте з кінця ХІV ст. починає розвиватися законодавча діяльність литовських князів. З'являються нові джерела права: Міжнародні договори з Пруським і Лівонським орденами, Московським князівством, унії (Кревська, Городільська, Люблінська та інші) з Польським королівством. Вони містили норми конституційного та адміністративного права. Привілеї і грамоти. Загальноземські статути (привілеї). Ними Великий князь Литовський надавав певні пільги окремим особам, суспільним станам, містам, монастирям, встановлював норми права для всієї держави. Це - Шляхетський привілей Ягайла 1387 р., яким вводилися на території Литви адміністративні установи, подібні до Польщі; Гродненський привілей 1432 р., змістом якого було повернення політичних і майнових прав українській і білоруській аристократії в разі переходу її у католицизм; Віленський привілей 1457 р., яким урівнювалися права литовської, в тому числі української шляхти, у правах з польською. Між іншим, останнім привілеєм, фактично, був започаткований процес закріпачення селян. Обласні привілеї (уставні грамоти), тобто привілеї окремим землям, воєводствам і повітам, наприклад, привілеї Київський землі 1494, 1507, 1529 рр.; Волинські землі 1501, 1509 рр. В уставних грамотах наявні необхідні стадії для нормотворчості у феодальній державі: спосіб (давання), оформлення (лист), примус. Міські привілеї. Насамперед, це грамоти окремим містам про надання Магдебурзького права - грамоти Луцьку 1432 р., Житомиру 1444 р. тощо. Збірники законів. У другій половині ХV ст. відбуваються кодифікації чинних норм, з'являються збірники законів, які іноді називають кодексами. По-перше, це Судебник Казимира ІV 1468 р., який був складений урядовцями і прийнятий на провінційному соймі у Вільно. Містив 25 статей, що стосувалися порушень меж земельних володінь, нападів 12 на чужі маєтки, крадіжок майна тощо. Об'єктом злочину були не тільки вільні люди, але і холопи. За окремі злочини передбачалася смертна кара. По-друге, це Литовська метрика- збірник документів і матеріалів князівської канцелярії, який містив і низку законодавчих актів, судових вироків, декретів, що вносилися сюди за рашенням князя і Пани-Ради. По-третє, це Статути (Литовські статути або статути Великого князівства Литовського). Існувало три кодифікації (редакції) - 1529 р. („старий" Статут), 1566 р. („Волинський"), 1588 р. („новий"). Усі три Статути містили норми руського, римського, німецького, польського, литовського звичаєвого права. І Статут не був надрукований, а переписувався, складався з 13 розділів і 264 артикулів (статей). Закріплював основи суспільного і державного ладу, правове становище населення, порядок утворення органів влади, судів. Шляхта їм не була задоволена. ІІ Статут мав 14 розділів і 367 артикулів і теж не був надрукований, а переписувався. У більшій мірі захищав інтереси шляхти. Широко застосовувався на Волині, Київщині, Брацлавщині. Регулював норми державного, кримінального, цивільного, процесуального права, судоустрою. ІІІ Статут мав 14 розділів і 488 артикулів. Містив норми усіх галузей права. Юридично запровадив кріпосне право. Усі три Статути були написані руською мовою (білорусько-український варіант). Правова неврегульованість окремих сторін суспільного життя вимагала від законодавця прийняття термінових заходів - видання „уставів" та „ухвал". Так, з метою впорядкування фінансових й аграрних питань Сигізмунд-Август ухвалив Уставу на волоки. Див. текст першоджерела 3 Галузі права. Конституційне право. Усі три Литовських статути містили норми конституційного права. Ними визначалися права і обов'язки підданих князя; компетенція органів влади (князя, великого і місцевого соймів); відповідальність громадян перед законом; відмова від заочного покарання; відношення громадян до уряду. 13  У статутах підкреслювалися ідеї правової держави, тобто закону повинні підкорятись усі без винятку піддані князя. Цивільне право. У статутах детально регламентувалися інститут власності; договірне право; заставне право; право користування чужими речами. Власниками землі могли бути лише вільні люди зі шляхетського стану. Землі шляхти поділялися на родові, що переходили у спадок за законом, вислуги - землі, власник яких міг лише розпоряджатися ними, а також придбані шляхом купівлі-продажу. Земельна власність усіх видів була недоторканою. Право володіння підтверджувалося грамотою або давністю часу. За Литовськими статутами землевласник зобов'язувався відбувати військову повинність особисто, а в залежності від кількості землі ще і виставляти певну кількість озброєних підданих. Зобов'язане право. Договори укладалися в письмовій формі при свідках, іноді реєструвалися у суді. Регламентувалися права і обов'язки учасників договору купівлі- продажу, обміну, застави, оренди, найму, дарування майна. Набуло розвитку заставне право. Застава існувала для забезпечення виконання договору. Заставлений маєток переходив у володіння і користування кредитора до повного його викупу боржником. Кредитор не міг його продати. У заставу подавалися землі- вислуги, посади. Гарантіями виконання зобов'язань були присяга, застава і порука. Спадкове право. Розрізнялося спадкування за законом і за заповітом. За законом спочатку спадкували діти, потім онуки і правнуки. Якщо таких не було, тоді спадок переходив до братів і сестер. Міщани міст, де не діяло Магдебурзьке право, могли передавати за заповітом лише 1/3 майна, а 2/3 майна переходило дітям, а при їх відсутності - у власність власника міста (князя, церкви, магната). Доньки успадковували майно нарівні з синами. Вдова отримувала довічне держання. Після її смерті майно переходило до дітей. Часто у вдови концентрувалася переважна більшість або половина всіх маєтностей чоловіка. На порубіжних з татарами, небезпечних територіях середня тривалість шлюбу складала 10 років. Через смерть чоловіка часто до вдови переходила й опіка над дітьми і маєтністю небіжчика. Високий рівень смертності чоловіків і ранній шлюбний вік жінок призводили до повторних шлюбів, що ставало можливим завдяки поповненню шлюбного ринку вихідцями з інших земель. Для прибулих вдови служили чи не єдиною можливістю увійти в коло осілих („добрих") людей. Тому зростала у шлюбі роль жінки, розширювалася межа свободи й ініціативи у виборі партнера та її процесуальна дієздатність. Шлюбно-сімейне право. Багато норм сімейного права Київської Русі перенесено у Статути. Підвищувався вік вступу до шлюбу: для жінок - 15 років; для чоловіків - 18 років. Але за ІІІ Статутом вік жінок було знижено до 13 років. Шлюбу передувала змова (угода) батьків обох сторін. Передбачалися згода вступаючих у шлюб; внесення дружиною приданого і запис вена на користь дружини з боку чоловіка. Сума вена складала подвійну вартість приданого, але не більше 1/3 вартості всього майна чоловіка. Дружина відповідала за борги чоловіка. Якщо дружина визнавалася винною у 14 розірванні шлюбу, вона позбавлялася приданого і вена. Якщо шлюб визнавався не дійсним, то придане залишалося у дружини, а майно поверталося чоловіку. Батьки мали право карати дітей за непослух, віддаватих для відробітку боргу. Найбільш поширеними поняттями у сімейно-шлюбних відносинах були: Див. текст першоджерела Виправа - спадкова частина доньки у маєтності батька. 1/4 вотчини (поділялася між доньками), решту спадкували сини, (за їх відсутності спадкували доньки). Виправа передавалася дівчині не з повноліття (15 років), а з моменту виходу заміж. Посаг - придане. Визначав батько. Його розмір іноді співпадавав з розміром виправи. Вено (віно) - майно, що виділялося дружині (нареченій) чоловіком (нареченим). Контроль за недоторканістю вена покладався на дружину та її родичів. Материзна - спадок дітей по матері (переважно у вигляді нерухомості). Ділилася порівну між усіма дітьми, незалежно від статі, так само, як і вено матері, якщо не було особливих розпоряджень матері. Шлюб - договір між батьками. Вибір дівчиною шлюбного партнера був мінімальним, хоча законодавством закріплялася обов'язкова згода дівчини на шлюб. Кримінальне право. Мало становий характер і захищало в першу чергу майно, життя, честь феодала. Злочини, вчинені феодалом, каралися м'якше. Суб'єкт злочину - вільна і напіввільна людина, яка досягла 14 років (за ІІ Статутом) і 16 років (за ІІІ Статутом). Існувала різна відповідальність підданих князя та іноземців. Розвивалося поняття суб'єктивної й об'єктивної сторони складу злочину, зокрема виділялися окремі ознаки умислу; відокремлювався прямий і непрямий умисел; розрізнялися мета і мотив злочину, злочинна самовпевненість чи недбалість. Розвивався інститут співучасті у вчиненні злочину. Розрізняли поняття пособництва, підмовництва, причетності до злочину, стадій вчинення злочину. Формувався інститут множинності злочинів (рецидив, сукупність злочинів). Існували такі види злочинів: Злочини проти релігії - богохульство, чаклунство, підбурювання до переходу в іншу віру тощо. Політичні злочини (злочини проти держави) - бунт, втеча до ворога, зносини з ворогом. Державні злочини - хабарництво, фальшування монет, підробка документів. Злочини проти особи - вбивство, образа, тілесні пошкодження 15  Майнові злочини - крадіжка, пограбування, підпал, незаконне користування чужими речами, пошкодження чужого майна, псування межі. Злочини проти сім'ї і моралі - двоєжонство, зґвалтування, викрадення чужої дитини, образа дітьми батьків. З'являються нові види злочинів. Військові - порушення присяги, втеча з поля бою, неприбуття до військового табору. Злочини проти правосуддя - фальшива присяга. Злочини проти прав шляхти. Службові злочини. Метою покарання було відшкодування збитків потерпілому, а з часом - залякування, ізоляція злочинця, використання злочинців як робочої сили. Види покарань: Смертна кара. За І Статутом передбачалася у 20 випадках; за ІІ Статутом - у 100 випадках. Застосовувалася у вигляді спалення, повішання, відрубання голови, посадження на палю, закопування живим у землю, четвертування тощо. Тілесні кари - биття палицями, кнутом, відрубання ніг, рук, виколювання очей, відрізання вуха. Застосовувася переважно до селян. Ув'язнення: наземне і підземне, терміном від 6 тижнів до 1 року. За власне утримання злочинець сплачував мито. Майнові - штрафи князеві і потерпілому. Наприклад, "шкода" - винагорода потерпілому за нанесені збитки, "наклад" - відшкодування судових витрат, "головщина" - відшкодування родичам загиблого, „нав'язка" - компенсація потерпілому за образу честі, „гвалт" - штраф потерпілому за насильницькі дії проти нього. Спеціальні покарання - виволання (вигнання з країни), позбавлення посад, честі (тільки для шляхти), прав чи привілеїв (тимчасово чи назавжди). Позбавлений честі втрачав шляхетські права і привілеї. У законодавстві зазначалося, що кожен повинен нести покарання за себе, а не за родичів. Умовне засудження. Душевнохворих засуджували не завжди; необхідна оборона визнавалася обставиною, що звільняла від покарання. 16