Іспит з мовознавства PDF

Питання, що виносяться на іспит із «Вступу до мовознавства» 1. Мовознавство – наука про мову. Об’єкт і предмет, завдання та проблематика мовознавства. Структура мовознавства. Зв'язок мовознавства з іншими науками. ​ Мовознавство – наука про мову, її природу й функції, внутрішню структуру,...

Питання, що виносяться на іспит із «Вступу до мовознавства» 1. Мовознавство – наука про мову. Об’єкт і предмет, завдання та проблематика мовознавства. Структура мовознавства. Зв'язок мовознавства з іншими науками. ​ Мовознавство – наука про мову, її природу й функції, внутрішню структуру, закономірності існування та розвитку, а також реалізацію цих загальних рис у конкретних мовах. Мовознавство (лінгвістика) – наука, яка вивчає окремі мови, а отже, і людську мову взагалі. ​ Мовознавство розглядає мову насамперед як об’єкт дослідження, а всі інші науки – як предмет дослідження. ​ Все, що стосується мовного об’єкта – його походження, функції, історичний розвиток, структура, складові елементи мови та їхня взаємодія, зв’язок з позамовними явищами тощо – складають предмет мовознавства. Проблематика: основні етапи виникнення і розвитку мовознавчої науки; об’єкт та предмет мовознавства; основні методи дослідження мовознавчої науки; проблеми природи і сутності мови; основні проблеми походження мови (глотогенезу) у зв’язку із походженням людини (антропогенезу); онтогенез основні етапи розвитку письма; основи генеалогічної (за походженням) та типологічної (за будовою) класифікації мов світу; знакова теорія мови; співвідношення мови і мислення; організація мовної системи як складного структурного утворення. Структура мовознавчої науки - Загальне (вивчає загальні властивості людської мови, вивчає загальні особливості мови як людського засобу спілкування, а також структуру і закономірності функціонування всіх мов світу) і конкретне (часткове) (вивчає окремі мови (українську, російську, польську, англійську, перську, китайську тощо) або групу споріднених мов (слов’янські, германські, кельтські)) - Синхронічне (грецьк. Συγ-χρονία – одночасно) (вивчення мови в певний момент її розвитку (в абстракції від часового чинника)) і діахронічне (грецьк. Δια-χρονία – крізь час) (дослідження мови в часі, в її історичному розвитку). ​ Діахронія (від грец. δια — через, крізь і χρονος — час) — умовно вертикальний зріз мови, при якому об'єктом лінгвістичного аналізу стає історичний розвиток мови. Це означає, що при діахронічному, або різночасовому вивченні передбачається простежити весь шлях, який пройшов певний структурний елемент мови (звук, слово, речення). ​ Синхронія (від грец. συν — спільно і χρονος — час) — горизонтальний зріз мови, тобто умовне виділення певного історичного етапу в її розвитку, який береться як об'єкт лінгвістичного дослідження. Синхронне вивчення передбачає аналіз мовних явищ в одному якомусь часі розвитку мови: на сучасному етапі або в певну історичну добу, наприклад, у XIV чи XVII ст., але без пояснення того, які зміни в попередні періоди розвитку мови привели до сучасного стану чи стану мови певної історичної доби. - Теоретичне (відноситься до розряду так званих фундаментальних наук, які створюють базу для подальшого розвитку науки в цілому, визначають його перспективи і напрямки) і прикладне (практичне) (водночас розв’язує проблеми, які стосуються якоїсь однієї конкретної мови, та завдання, які зачіпають матеріал будь-якої мови: вироблення принципів створення та вдосконалення письма; створення методик для навчання читати та писати;...) -​ внутрішня лінгвістика/інтралінгвістика/мікролінгвістика (вивчає системні стосунки мовних одиниць без звернення до внутрішньо лінгвістичних чинників, с-ма і структура мови) (фонетика – наука про звукову  сторону мови; семантика – наука про значення мовних одиниць; лексикологія – наука про словниковий склад мови; дериватологія – наука про способи творення нових слів; морфологія – наука про будову та граматичні форми слів; синтаксис – наука про сполучуваність слів, словосполучення та речення > граматика – наука про способи вираження граматичних значень; - стилістика – наука про стилі мови та їх функціонування; фразеологія, морфонологія і т.д.). та зовнішня лінгвістика/екстралінгвістика/макролінгвістика (вивчає сукупність етнічних, соціальних, історичних, географічних чинників, нерозривно пов'язаних з розвитком мови) (психолінгвістика, соціолінгвістика, етнолінгвістика…). Зв’язок мовознавства з іншими науками: - з гуманітарними (філософія, психологія, педагогіка, історія, археологія, етнологія, культурологія, релігієзнавство…) - з природничими (біологія, медицина, фізика…) - з технічними (кібернетика, економіка …) 1.​ Філософія - допомагає в принциповому розв’язанні таких головних лінгвістичних проблем, як сутність мови, її роль у суспільстві, походження і характер її розвитку, співвідношення об’єктивного і суб’єктивного в мов 2.​ Соціологія - мова ‒ явище суспільне, виникає і розвивається тільки в суспільстві, впливає на суспільство і в той же час стан мови залежить від суспільства 3.​ Історія - допомагає пояснити за допомогою історичних свідчень суто мовні явища 4.​ Літературознавство - мова є першоелементом літератури, її будівельним матеріалом 5.​ Фізика - Вивчення звуків людської мови, їхніх фізичних (акустичних) властивостей  6.​ Біологічні науки - допомагають науково обґрунтувати виникнення мови як засобу спілкування, та усвідомлення процесу говоріння (вимовляння звуків) 7.​ Психологія - пояснює процес мовного спілкування, оскільки всі психічні процеси втілюються в мові 2. Основні проблеми загального мовознавства. Методи дослідження в мовознавстві. Цей курс охоплює такі основні проблеми: 1) природу і сутність мови (в науці немає єдиного розуміння цієї проблеми, різні напрями та школи по-різному її трактують); 2) структуру мови (мова — складне явище; чітке визначення структури мови, вироблення строгої системи наукових понять — одне із важливих завдань загального мовознавства); 3) походження мови та закономірності розвитку мов (виникнення людської мови, мовні зміни й фактори, які спричинюють їх тощо); 4) виникнення й розвиток письма; 5) класифікацію мов світу за походженням і за будовою; 6) шляхи й методи вивчення мовного матеріалу; 7) зв'язок мовознавства з іншими науками. Методи дослідження: ​ Метод (від грецьк. Μέτοδος – шлях дослідження) – спосіб організації пізнавальної та дослідницької діяльності науковців з метою вивчення явищ і закономірностей певного об’єкта науки. - загальнонаукові - власненаукові (специфічні, традиційні) ​ Під методикою розуміють систему процедур вивчення об’єкта дослідження та перевірки отриманих результатів, що передбачає використання низки дослідницьких методів; (сукпність методів). До загальнонаукових належать опис (спостереження), індукція, дедукція, аналіз, синтез, порівняння, експеримент, моделювання та деякі інші. 1.​ Опис (описовий метод) полягає у максимально об’єктивному та детальному спостереженні об’єкта наукового дослідження. Об’єктивність контролюється повторним спостереженням або застосуванням інших методів. Описовий метод у лінгвістиці  виступає основним при створенні словників та граматик тих чи тих мов. 2.​ Індукція (від лат. inductio – "наведення") – метод дослідження, згідно з яким на підставі знання про окреме роблять висновок про загальне. 3.​ Дедукція (від лат. deductio – "виведення") – метод дослідження, згідно з яким на основі загальних положень (аксіом, постулатів, гіпотез) роблять висновки про окремі факти. 4.​ Аналіз передбачає розділення цілого на частини та опис кожної з частин і зв’язків між ними. В лінгвістиці дуже часто застосовується у вигляді фонетичного, морфологічного, словотвірного розбору слова та синтаксичного розбору речення. 5.​ Синтез виглядає як протилежність аналізу, оскільки поєднує окремі частини у цілісну систему. Прикладом синтезу в мовознавстві є створення штучних мов, особливо із заданими властивостями. Власненауковими методами лінгвістичного дослідження виступають порівняльно-історичний, зіставний та типологічний методи. 1.​ Порівняльно-історичний метод – перший специфічний лінгвістичний метод, який фактично ознаменував виділення мовознавства в окрему науку. Метою порівняльно-історичного методу є доведення спільності походження порівнюваних мов і дослідження їхнього історичного розвитку. Цей метод є діахронічним і завжди залучає до розгляду велику кількість мов. 2.​ Зіставний метод спрямований на виявлення спільних і відмінних (специфічних) рис зіставлюваних мов на всіх щаблях їх системної організації. На відміну від попереднього, є синхронічним. Цей метод орієнтований на зіставлення лише двох мов і не має на меті встановлення типологічних рис цих мов. 3.​ Типологічний метод – метод мовознавчих досліджень, спрямований на виділення загальних ознак і закономірностей мов світу та їхню класифікацію залежно від таких ознак. Метою типологічного методу є виділення мовного типу як сукупності відповідних ознак мов або сукупності мов, що їх мають. 3. Синхронічний та діахронічний, синтагматичний та парадигматичний аспекти вивчення мовних одиниць. Синхронія— 1) стан мови в певний момент її розвитку, в певну епоху; 2) вивчення мови в цьому стані (в абстракції від часового чинника). Діахронія— 1) історичний розвиток мови; 2) дослідження мови в часі, в її історичному розвитку. ​ Так, із пари аспектів вивчення мовних явищ, що мають назви, запроваджені визначним мовознавцем Ф. де Сосюром, – синхронія і діахронія – перший найбільше надається до вивчення системно-структурних властивостей певної мови, оскільки передбачає опис мови у певний момент її розвитку (пор. типовий мовознавчий вислів "синхронічний зріз мови"), на противагу аспекту діахронії, який передбачає опис мови як процесу її розвитку з виявленням відповідних змін у її системно-структурній організації та їхніх причин протягом певного більш чи менш значного відрізку часу. Отже, синхронічний і діахронічний аспекти протистоять одне одному як аспект статики і динаміки. ​ Отже, синхронія визначається як характер фактів, що спостерігаються на даній стадії розвитку мови, незалежно від їхньої еволюції в часі; діахронія, на відміну від синхронії, може бути визначена як характер мовних фактів із погляду їхнього розвитку впродовж певного періоду часу. Парадигматика – аспект вивчення мови, який передбачає виділення і опис сукупностей всіх можливих форм і проявів певної мовної категорії. ​ Напр., відмінково-числова (за відмінком і числом) парадигма слова верба в українській мові, природно, має такий вигляд: Н. верба вéрби Р. верби верб Д. вербі вербам З. вербу верби О. вербою вербами М. (на) вербі (на) вербах К. вербо верби ​ Одні слова можуть зберігатися у нашій пам’яті на основі відношень родовидової співвіднесеності, напр., дерево : верба, дуб, калина, явір, модрина, ясен, акація, бук (1); в іншому випадку – на основі відношень позамовної прагматично-функціональної протиставленості, напр., верба, дуб, ясен, явір… : горіх, яблуня, слива, вишня… (2); або ж на основі різноманітних персоніфікацій і переосмислень буттєвої суміжності відповідних позначуваних словами об'єктів у традиційній культурі певного народу, напр., явір : калина; дівчина : тополя; дурний : дуб (3); також на основі внутрішньомовних категоріальнограматичних ознак відповідних слів, напр., верба, тополя, яблуня, слива, вишня, модрина : дуб, ясен, явір, бук (4) тощо. ​ Так, згадувані вище лексеми горіх, яблуня, слива, вишня тощо утворюють парадигматичну сукупність одиниць, яка будується на тих самих засадах, що й відмінково-числові форми слова верба – об'єднання і протиставлення: всі наведені слова називають плодові дерева (клас відповідних лексико-семантичних одиниць), але жодне з них не може вживатися із значенням іншого. Синтагматика – аспект вивчення мови, який полягає у з’ясуванні законів і правил внутрірівневої і міжрівневої сполучуваності мовних одиниць. ​ У фонетиці, наприклад, синтагматичними зв’язками спричинені асиміляція, дисиміляція, акомодація звуків тощо; у словотворі існує певна закономірність у поєднанні морфем (так, в українській мові віддієслівні назви особи-діяча утворюються за допомогою суфіксів -тель, -ар, -ач, -(ль)ник, -ій, -ак тощо: учитель, лікар, ткач, будівельник, водій, співак). У лексиці синтагматичні відношення виявляються, зокрема, у вибірковій сполучуваності лексем, як-от слова з одиничною сполучуваністю: укр. скалити (зуби), розтринькати (гроші); рос.: трескучий (мороз), закадычный (друг). Лексична синтагматика (сполучуваність) специфічна в кожній мові. ​ Пор. ще: англ. brown (eyes, boots, hair, horse) й укр. коричневі черевики, але карі очі, каштанове волосся, карий, гнідий, каро-гнідий кінь; укр. високий (будинок, гора, хлопець, дівчина) й англ. high building, high mountain, але tall boy, tall girl; англ. to wash (the face, the linen), укр. умивати обличчя, але прати білизну; укр. насипати борщу та рос. налить борща. 4. Семіотика як наука про знакові системи. Визначення знака. Типи знаків. Основні властивості знаків, їх класифікації. Аспекти вивчення знаків. ​ Семіотика визначається як наука про знакові системи в природі й суспільстві. Предметом її вивчення є природа знаків і знакових систем, види знаків і знакових систем, знакова ситуація, структура та функціонування різних знакових систем. ​ Знак – це матеріальний предмет (явище, подія), що виступає як представник якогось іншого предмета, певної властивості предмета, відношення між предметами й використовується для отримання, зберігання, переробки й передачі повідомлень (інформації, знань). Типи знаків: 1.​ Знаки-індекси, або знаки-прикмети, знаки-симптоми пов’язані з позначуваними предметами як дії зі своїми причинами (дим як знак вогню, низька температура на вулиці як знак морозу тощо). 2.​ Знаки-копії(ікони) (іконічні знаки – від грецьк. εἰκών– образ) представляють відтворення, репродукції, котрі подібні до позначуваних предметів. Між знаком і об’єктом, представленим цим знаком, – денотатом, має бути певна спільна властивість (властивості), а тому знаки-копії є вмотивованими: фотографія, муляж апельсина, скульптура, сліди лап тварин, відбитки тощо.  3.​ Знаки-символи, в яких зв’язок між знаком і денотатом є умовним, а не вмотивованим. Вони виконують комунікативно-прагматичну функцію, адже їх використовують для передачі абстрактного змісту: тризуб як символ України; голуб як символ миру; національно-специфічна символіка кольорів, рослин, тварин тощо. 4.​ Знаки-сигнали, в яких позначення (екстероформа – зовнішня матеріальна форма) і значення (інформа) не диференціюються, а становлять єдине ціле. Знаки-сигнали потребують певних дій, реакцій: ракета як знак атаки, дзвінок як знак початку чи закінчення заняття тощо. Основні властивості знаків, їх класифікації: Найсуттєвішими ознаками знака є: 1) матеріальність (чуттєва сприйманість); 2) позначає щось, що перебуває поза ним (об’єкт позначений знаком – денотат (від лат. denotatus – позначений), референт (від лат. referens, entis – той, що зіставляє); 3) не пов’язаний з позначеним предметом природним або причинним зв’язком, тобто має умовний характер; 4) інформативність (здатність нести якусь інформацію і використовуватися з комунікативною метою); 5) системність (знак отримує своє значення лише за умови входження до певної знакової системи); 6) знак складається з плану вираження (людина підня- 163 лася) та плану змісту (демонстрація поваги); 7) асиметричність сторін (планів) знака (1 одиниця плану вираження – декілька одиниць плану змісту і навпаки). Класифікація: Усі знаки поділяє на природні (симптоми) та штучні, виокремлюючи зі штучних словесні та несловесні. Знаки також класифікуються за способом сприйняття їх людиною, тобто з погляду їх фізичної природи: акустичні (вокальні, інструментальні, слухові); оптичні (зорові); дотикові (алфавіт для сліпих Луї Брайля); нюхові (запах газу як застережливий знак); смакові ("кисіль-розганяй" на Поліссі – закінчення гостини; рос. "каша-разгонница" на Курщині – закінчення весілля). ​ Природні і штучні ​ словесні та несловесні ​ коротко- та довготривалі Аспекти вивчення знаків: ❖​ Відповідно до концепції знакової ситуації Ч. Морріса, виділяють три основні аспекти семіотики: 1) семантика, що вивчає знакові системи як засіб вираження змісту; 2) синтактика, або вивчення внутрішньої структури знакових систем безвідносно до виконуваних ними функцій (у лінгвістиці, синтактиці відповідають одночасно парадигматика (різноманітні опозиції позначуваних і позначаючих) і синтагматика  (лінійна сполучуваність знаків), які є структурними вимірами мови); 3) прагматика, що вивчає відношення знакових систем з тими, хто їх використовує. ❖​ (Три аспекти дослідження знаків: 1) синтаксичний, який вивчає відношення між знаками в межах даної системи; 2) семантичний, який вивчає відношення знаків до позначуваних ними явищ і предметів; 3) прагматичний, який вивчає ставлення до знаків тих, хто ними користується.) 5. Мова як особлива знакова система. Подвійне членування мови. Знаковий статус мовних одиниць. Внесок Фердинана де Сосюра у становлення знакової теорії мови. ​ Мова дійсно є особливою знаковою системою. Отже, розглянемо, у чому полягає своєрідність мови як знакової системи. 1)​ Мова створюється природно, стихійно, поступово розвиваючись у процесі функціонування, має динамічний характер. Вона є конкретно-історичним утворенням, тому містить суперечливі явища. Інші знакові системи є штучними, конвенціональними (виникають за домовленістю), статичними. 2)​ Мова первинна стосовно інших знакових систем, які виникають на її базі. Будь-які немовні знаки існують як самостійні предмети, явища, дії (форма, колір, звук і т.п.), а усі інші знакові системи в генетичному плані є вторинними стосовно мови і мають обмежені виражальні можливості, обмежену сферу застосування. Система мовних знаків, яка спеціально створена для спілкування і здатна репрезентувати будь-яку ділянку людського досвіду. 3)​ Мові властива універсальність функцій, вона є поліфункціональною знаковою системою. Інші знакові системи однофункціональні (система морської сигналізації, система дорожніх знаків тощо). 4)​ Жодній знаковій системі не властива така багатоярусність і складність ієрархічних відношень, як мові. З невеликої кількості елементарних знаків (морфем) мова може створити величезну кількість складних знаків. 5)​ Важливою особливістю мовної знакової системи є багатозначність її елементів. У інших знакових системах знак не може мати декілька значень (зелене світло світлофора має одне значення). Основна одиниця мови – слово – має не тільки звучання, але й значення (декілька значень). ​ Подвійне членування мови – поділ мовленнєвого потоку на одиниці звукової будови – фонеми, склади тощо, тобто на такі, що не  співвідносяться з поняттям семантичних (значеннєвих) одиниць, і на одиниці семантичні, які у певний спосіб більш чи менш узагальнено позначають у мові усвідомлювані нами дані пізнавально-відображального досвіду людини, її знання про світ. ​ Так, скажімо, лексема око може членуватися як мовна одиниця у такий спосіб: 1) на одиниці звучання – фонеми (3 фонемовживання): |Ó| 1 |К| 2 |О| 3 і одиниці вимовляння – 2 склади: [ό(1) | ко(2)] (перший тип членування); 2) на мінімальні семантичні (значеннєві) одиниці – морфеми: ок(1) - о(2) (відповідно корінь і суфікс); на лексико-семантичні одиниці – слова (словоформи): […] око(1) | є(2) | орган(3) | зору(4) […]; на елементарні комунікативні одиниці – речення: […] | Вухо є орган слуху.(1) | Око є орган зору.(2) | Які щé є органи відчуттів?(3) | […] (другий тип членування). ​ Терміном “подвійне членування” (1а double articulation) А. Мартіне позначає дихотомію змістової сторони мови й засобів мовного вираження. Знаковий статус мовних одиниць ​ У навчальній літературі загальновизнаним є виділення слова як основного знака мови. Інші мовні одиниці вважаються допоміжними, так званими сигнальними знаками, напівзнаками. Слово є двосторонньою одиницею, яка виконує всі функції знака і несе в собі інформацію про позамовну об’єктивну реальність. Слово, за визначенням С. В. Семчинського, – це складна єдність звучання і значення, що називає предмет чи явище об’єктивної дійсності і таким чином формує і представляє поняття. У слові наявні обов’язкові загальні властивості знака: це матеріальний факт (звуковий або письмовий), який замінює поняття та сприймається органами чуття. Слово – це довільне, умовне позначення (у різних мовах ті самі предмети називаються по-різному). До того ж, у слова є принципові відмінності від інших знаків, адже слово як мовний знак має власне значення та існує в системі. Слово не мотивоване властивостями речей, але мотивоване тією системою, у якій воно створюється (тобто за законами фонетики й граматики кожної мови). Фонеми – це односторонні одиниці. Як типові звуки мови вони слугують для матеріального розрізнення знаків. Так, фонема має лише план вираження, план змісту в неї відсутній, вона не виконує перелічених вище функцій мовного знака, слугує будівельним матеріалом для мовних знаків, а тому її не можна вважати знаком. Морфема є двосторонньою одиницею, тобто має і план вираження, і значення, яке реалізується не самостійно, а тільки в складі цілого слова: у слові ног-а дві морфеми, корінь ног- вказує на ідею ноги, а флексія –а має три граматичні значення: називний відмінок, однина, жіночий рід. Самі по собі морфеми не є носіями інформації.  Суперечливими є думки вчених щодо знаковості речення як мовної одиниці. Так, В. І. Кодухов пропонує розглядати його як вищу знакову одиницю, в якій починають діяти всі знаки мови. М. П. Кочерган не вважає речення знаком, оскільки воно складається зі знаків (морфем, слів) і належить до рівня структур. З погляду ж участі мовних одиниць у комунікативному акті, то повним знаком слід вважати речення, а слово – лише частковим знаком і морфему – напівзнаком, що бере участь у структурній організації мовних знаків. Внесок Фердинана де Сосюра у становлення знакової теорії мови: ​ Основоположником науки про мовну знакову систему – лінгвосеміотики – є Ф. де Соссюр. Учений вважав, що мовні знаки характеризуються такими рисами, як довільність (умовність), тобто відсутність між позначаючим і позначуваним якогось природного зв’язку (ця риса зближує мовні знаки з немовними); лінійність – звуки в слові вимовляються один за одним у часовій протяжності, а передані письмом характеризуються і просторовою лінійністю; змінність. ​ На початку ХХ століття до вивчення питання про знакову природу мови звернувся визначний швейцарський лінгвіст Ф. де Соссюр. Для нього мовний знак – це двостороння психічна сутність. Мовний знак пов’язує поняття й звучання (акустичний образ). У багатьох працях мовний знак визначається за Ф. де Соссюром як єдність "позначаючого" / "позначувального" і "позначуваного". Учений вважав, що мовний знак не відрізняється від безлічі інших знаків, якими користуються люди, і тому він повинен вивчатися в спеціальній науці про знаки – семіології. Термін семіологія є тотожним до терміна семіотика. 6. Мова і мовлення. Співвіднесеність цих явищ. Сучасні мовознавчі дисципліни, які вивчають мовлення. ​ Мовлення – це своєрідна матеріальна сировина мови, конкретне втілення її одиниць, їх сполучень, реалізація правил їх використання під час процесу передачі та сприйняття інформації. Мовленням вважають також і будь-які письмові тексти, що фіксуються за допомогою відповідної графічної системи. Слід зауважити, що текстом називається як писемний, так і усний мовленнєвий продукт, котрий складається із послідовності зв’язаних між собою висловлювань. Під час спілкування ми одночасно маємо справу і з мовою, і з процесом її використання – мовленням. Отже, тільки через мовлення мова реалізує своє призначення бути засобом комунікації. Мовлення – це своєрідний матеріальний продукт мови, конкретне втілення її одиниць, їх сполучень, реалізація правил їх використання під час процесу передачі та сприйняття інформації. Співвіднесеність мови і мовлення: Мова – це засіб спілкування, а мовлення – власне процес спілкування й продукт або результат цього процесу. Мову можна вважати об’єктом психічним, пов’язаним із роботою мозку, а мовлення – явище фізичне й фізіологічне. Мова стабільна, пасивна та статична, а мовлення варіантне, активне й динамічне. Одиниці мови організуються ієрархічно, а для одиниць мовлення характерна лінійна організація (послідовність слів, поєднаних у висловленні). Мова незалежна від ситуації і умов спілкування, а мовлення зумовлене як контекстуально, так і ситуаційно. Мова є надбанням суспільства, в якому відображається "картина світу" певного народу. Мовлення індивідуальне й відображає досвід індивідуума. Воно має такі суб’єктивні характеристики, як темп, гучність, тривалість, емоційність, логічність, образність. Поняття мова й мовлення співвідносяться як загальне й окреме (часткове). Загальне (мова) виражається в частковому (мовленні); часткове (мовлення) – це одна з багатьох конкретних форм загального (мови). ​ Отже, мова – це механізм, що породжує мовленнєвий продукт – текст (усний або письмовий). ​ Мовлення, у свою чергу, визначаємо як: – послідовність знакових одиниць спілкування в їх комунікативному використанні; – конкретність, у якій реалізуються одиниці мови, мовні зако- 105 номірності; – реальне говоріння, що протікає в часі й одягнене в звукову (включаючи й внутрішнє мовлення) або письмову форму. Під "мовленням" розуміють як сам процес говоріння (мовленнєву діяльність), так і його результат (мовні твори, що фіксуються пам’яттю або письмом). Сучасні мовознавчі дисципліни, які вивчають мовлення: 1.​ Насамперед слід згадати комунікативну лінгвістику, предметом вивчення якої є процеси спілкування людей з використанням "живої" природної мови та всіх необхідних компонентів спілкування. Комунікативна лінгвістика вивчає не тільки закони вербального спілкування, а й специфіку такого спілкування залежно від різних умов (соціальних, культурних, психологічних), структуру мови (мовного коду) у процесах комунікації, взаємодію мовних та позамовних засобів спілкування, етапи й закономірності кодування і декодування інформації в різних комунікативних умовах. Крім того, комунікативна лінгвістика вивчає складові комунікативного коду, вербальні та невербальні елементи, що супроводжують спілкування (сприяючи або заважаючи йому), стратегії  й тактики спілкування тощо. Увага дослідників при цьому зосереджується і на мовленнєвій девіації – типі комунікативної невдачі або збою у спілкуванні, причиною яких може бути недостатня мовна компетенція тих, хто спілкується. До девіації зараховують різноманітні мовлен- 114 нєві помилки, неточності, обмовки, описки, порушення правил використання мовних одиниць за їх призначенням тощо. У рамках комунікативної лінгвістики вивчаються також поняття комунікативної поведінки й мовленнєвого етикету учасників спілкування. 2.​ До сучасних дисциплін, що сфокусовані на вивченні мовлення з урахуванням всіх його чинників, причин та умов виникнення, слід віднести і дискурсивну лінгвістику (дискурсологію), яка має об’єктом свого дослідження дискурс. ​ Дискурс – зв’язний текст у його сукупності з екстралінгвістичними – прагматичними, соціокультурними, психолінгвістичними – та іншими факторами; мовлення, що розглядається як цілеспрямована соціальна дія, як компонент, який бере участь у взаємовідносинах людей та у механізмах їх свідомості (когнітивних процесах). Дискурс – це мовлення, "занурене в життя". 3.​ Із комунікативною лінгвістикою та дискурсологією безпосередньо пов’язана і лінгвістика тексту, об’єктом вивчення якої є правила побудови зв’язного тексту (структура, граматика тексту, засоби когезії (зв’язності) – повтори, синоніми, порядок слів тощо), а також його змістові категорії (автор, адресат (читач) із їхніми психологічними, ментальними, соціальними, культурними, етнічними й іншими властивостями, ситуація (хронотоп, тобто простір і час тексту), пресупозиція – фонові знання як автора при створенні тексту, так і читача при його сприйнятті). 4.​ Новою науковою мовознавчою дисципліною, що досліджує особливості мовлення, є і лінгвоґендерологія (ґендерна лінгвістика). Вона вивчає характер мовленнєвого спілкування, його стиль, стратегії, тактики, тональність та результативність залежно від ґендерних (від англ. gender – рід, стать) або соціостатевих статусів учасників спілкування. Виділено два типи мовлення – чоловічий та жіночий, кожний з яких має свої певні параметри. Так, встановлено, що чоловічому стилю мовлення та спілкування, властива більша предметність, активність, категоричність. Цей стиль характеризується також емоційною стриманістю. Жіночий стиль мовлення відрізняється більшою емоційністю, довірливістю та інтерактивністю. Ґендерна лінгвістика вивчає також і особливості  лінгвістичного забезпечення названих стилів мовлення. Мовний код чоловіків містить більшу кількість іменників і дієслів, мовці жіночої статі надають перевагу прикметникам і прислівникам. У мовленні жінок більша кількість засобів ввічливості, менша кількість згрубілих й лайливих засобів, вони частіше вдаються до використання евфемізмів – пом’якшених висловлень, які замінюють недостатньо ввічливі слова та вирази, тощо. 5.​ Розділ комунікативної лінгвістики – лінгвістична ґенологія – (жанрологія, жанрознавство, генристика) – вчення про мовленнєві жанри, започатковане М. М. Бахтіним (1895–1975). Мовленнєвий жанр – це тематично, композиційно й стилістично усталені типи висловлювань, що об’єднані спільною метою спілкування. Мовленнєвий жанр – це, насамперед, типовий спосіб побудови мовлення, характерний для конкретної ситуації. До таких жанрів відносять повідомлення, привітання, прохання, докір, похвалу і більш складні, комплексні жанри – бесіду, суперечку, розповідь, дискусію, щоденник тощо. 6.​ Особливості мовленнєвої діяльності людини вивчає також і психолінгвістика, завданням якої є вивчення психофізіологічної основи процесів породження та сприйняття мовлення в їх співвідношенні з системою мови. Окрему увагу в психолінгвістиці приділяють дослідженню мовної здатності людини в контексті її психічних і інтелектуальних здібностей, зокрема тих психічних механізмів, що задіяні при засвоєнні рідної та іноземних мов тощо. 7.​ Прагмалінгвістика вивчає комплекс проблем, які стосуються комунікативної ситуації і мовленнєвих актів (перформативів, директивів, експресивів, промісивів, констативів тощо). 8.​ Свідченням того, що проблема мова↔мовлення залишається й досі актуальною, є формування останнім часом нової наукової дисципліни – мовленнєзнавства як розділу лінгвістики, що досліджує організацію мовлення, його інваріантних одиниць, особливості різних сфер спілкування при "живому" розмовному мовленні. 9.​ До переліку мовознавчих дисциплін, що безпосередньо пов’язані з дослідженням мовлення в усіх його проявах, варто додати й найсучаснішу теорію мовленнєвого впливу, згадування про яке бере свій початок ще з часів давньогрецьких риторик і праць з ораторського мистецтва. Мовленнєвий вплив сучасним мовознавством кваліфікується як така мовленнєва дія адресанта при спілкуванні, що спрямована на зміну поведінки, стану, свідомості і оцінки дійсності адресата. Засобами  мовленнєвого впливу дослідники вважають масову комунікацію, форми інформаційної пропаганди, рекламу, анонси тощо. 10.​Сугестивна лінгвістика (латин. suggestio від suggero – навчаю, навіюю) вважає природну мову і всі її компоненти потенційно сугестивними (згадаймо серед основних функцій мови власне імпресивну функцію), тому що жодне повідомлення не є абсолютно нейтральним, а несе в собі певну порцію впливу на стан, поведінку, рефлексії, наміри і подальші дії мовців. Сугестивна лінгвістика не обмежується тільки встановленням вербальних засобів мовленнєвого впливу (вимова, артикуляція, інтонування, лексика, структура висловлювань, їх настанова, контексти висловлювань тощо), а виділяє й паравербальні чинники – зовнішність комунікантів, їх стан, фізична поведінка, жести, рухи, стиль спілкування, час спілкування, простір тощо. 11.​Нейролінгвістичне програмування (НЛП) зосереджується, в основному, на розробці певних когнітивних стратегій, моделей, умінь і навичок ефективного спілкування, навичок вербального переконання мовців, мовленнєвого впливу тощо. Технології НЛП дають змогу запобігти поразки у мовленнєвих діях, досягти взаєморозуміння у спілкуванні, знайти найбільш оптимальні ресурси для цього, перейти до позитивного світосприйняття тих, хто спілкується тощо. 7. Взаємозв’язки мови, мислення, свідомості. Внутрішнє мовлення. ​ Мислення – це найвища форма відображення у психіці людини предметів і явищ навколишнього світу та їх зв’язків у вигляді понять, суджень, умовиводів, теорій тощо. Це процес пізнавальної діяльності індивіда, який характеризується узагальненим та опосередкованим відбиттям дійсності. ​ Свідомість – це сукупність усіх психічних процесів, які беруть участь в осмисленні людиною навколишнього світу та свого власного існування. Це найвищий рівень психічного відображення та саморегуляції, притаманний тільки людині як суспільно-історичній істоті. 8. Національна специфіка мовних явищ. Внутрішня форма лексичних та фразеологічних одиниць. Національно-мовна картина світу. 9. Диференціація загальнонародної мови. Територіальні та соціальні діалекти. Мовна норма. Соціологічні класифікації мов. Ареальна класифікація. ​ Мова – загальнонародне явище, оскільки нею користується весь народ, одна особа безсильна будь-що змінити в мові, бо мова розвивається і змінюється за своїми об’єктивними законами. ​ Загальнонародна мова виступає на всій території свого поширення у вигляді певних варіантів або форм існування, які характеризуються відмінностями у вимові, словниковому складі та граматичній будові. Наприклад, не на всьому масиві поширення української мови звукові [о] у відкритому складі (столи, воли) відповідає звук [і] в закритому складі (стіл, віл). В окремих північно-східних областях (Чернігівській, Сумській) замість [і] чуються звуки [у], [и] (стул, вул, стил, вил). У Західній Україні частка -ся не виступає складовою частиною зворотного дієслова, а існує окремо і ставиться перед дієсловом, як-от: ся сміяла (сміялася). На півночі Німеччини вулицю називають Straβe, а на півдні – Gasse. Локальні варіації (різновиди) мови називають територіальними діалектами. Їхнє існування й зумовлює територіальну диференціацію мови, основними одиницями якої у лінгвістиці прийнято вважати говірки, говори (діалекти) та наріччя. Територіальні діалекти в системі національної мови – це залишки попередніх мовних утворень, що відбивають процеси мовної диференціації періоду племінного ладу, епохи феодалізму з її феодальною роздробленістю або наслідки переміщення населення на тій чи іншій території; отже, діалект – поняття глибоко історичне. Основною причиною виникнення територіальних різновидів мови є утруднення і послаблення зв’язків між різними місцевими угрупованнями мовної спільності, що зумовлюється географічними, економічними, політичними, релігійними, демографічними та іншими чинниками. Найменшим територіальним різновидом мови виступає говірка, яка вживається в одному чи декількох населених пунктах. Говірки об’єднуються в говори (діалекти), а говори – в групу говорів чи наріччя. ​ В українській мові три наріччя: південно-східне, південнозахідне і північне (або поліське). Так, діалекти північного (поліського) наріччя характеризуються деякими особливостями, які виразно відрізняють їх від південно-західного і південносхідного: на місці давнього "ятя" в ненаголошеній позиції вживається [е] – [река], а в наголошеній – дифтонги [іе], [ие]: [діед], [ліес]; наявне "акання", тобто ненаголошене [o]  вимовляється як [a]: [вада]; приголосні [р], [с] не пом’якшуються в будь-якій позиції: [бурак], [зара]; наявне закінчення -е в називному відмінку однини іменників другої відміни середнього роду типу колоссє, життє, знаннє; втрачається звук [j] у закінченнях називного відмінка прикметників і займенників чоловічого роду (під впливом білоруської мови): магутні дуб, гарни хлопец тощо. Південно-західне наріччя української мови найбільш яскраве, його специфічні риси відразу помічають усі, хто, скажімо, приїздить на відпочинок до Карпат чи Закарпаття: сильне огублення ненаголошеного [o] і зближення його з [y]: [гуріх] (горіх), вимова [ф] замість [хв]: [филя], [фіст], утрата звука [j] між голосними й заміна звука [y] на нескладовий голосний в орудному відмінку іменників І відміни: [рукоў], [землеў] тощо. ​ Мовні особливості діалектів називаються діалектизмами. Вони бувають фонетичними (напр., твердий звук [р] у північному українському наріччі: бурак, говору), морфологічними (сидю, носе – у південно-східному українському наріччі), синтаксичними, лексичними, фразеологічними (пор. у південно-західному наріччі української мови: буду ходив, май добрий "добріший", мені болить голова тощо). Якщо територіальна диференціація мови охоплює все населення певної місцевості, то соціальна диференціація стосується його окремих верств (класів, прошарків). 1.​ Професійна лексика – специфічна лексика, яка характеризує мовлення людей, об’єднаних спільною професією. (Здебільшого розмовна чи просторічна). Це здебільшого розмовна чи просторічна лексика, що існує поруч із нормативними літературними назвами спеціальних понять. Інколи за допомогою такої лексики деталізуються ці поняття, відбиваючи їх існуючі різновиди. Так, поряд із назвами сітка, невід у мові рибалок уживається ряд назв для знарядь лову цього типу, які дещо відмінні за розміром, формою, будовою тощо: бродяк, волок, волочок, галиця, дель, мережа, накидка, поріж та ін. Професійна лексика дуже диференційована. Нерідко одному найменуванню предмета в загальнонародній мові відповідає цілий набір професійних назв. Слово човен відоме всім людям, але тільки рибалки розрізняють різні види човнів, називаючи їх: дуб "великий човен, видовбаний із суцільного дерева", байдак "великий човен для плавання по морю", шаланда "плоскодонний риболовецький вітрильник", баркас "великий багатовесловий човен", переруб "невеликий майданчик посеред човна" тощо. До професійної лексики, що виникає стихійно, близька створювана цілеспрямовано наукова й технічна термінологія. Відмінність між ними полягає в тому, що наукова термінологія не допускає існування регіональних варіантів, а професійна лексика іноді може набувати й локального характеру. 2.​ Термін (від латин. terminus "межа, кордон") – слово або словосполучення, що на відміну від професіоналізму є офіційно прийнятою назвою чітко окресленого поняття з певної галузі науки, техніки, мистецтва, суспільно-політичного життя тощо: суфікс, префікс, сонет, терцини, косинус, ампер, депутат, натюрморт, тенор тощо. 3.​ Жаргон (фр. jargon, від галло-романського gargone "базікання") – це соціальний діалект, що відрізняється від літературної мови специфічною як правило емоційно забарвленою лексикою й особливостями вимови, але не має власної граматичної будови, існуючи завжди на основі певної мови. Паралельним терміном для позначення цієї форми існування мови виступає сленг, який ширше вживається в англомовній науковій літературі. Вживається певною групою людей. Розрізняють станові, групові (чи корпоративні) жаргони і жаргони декласованих елементів. Станові жаргони властиві, як правило, панівній верхівці в соціальній стратифікації суспільства (дворянський, буржуазний жаргони). Так, в епоху, що передувала Французькій буржуазній революції 1789–1794 рр., верхівка французької аристократії, відмежовуючись від решти суспільства, створила свою особливу "салонну мову", в якій певні слова загальнонародної мови вважалися "непристойними" й замінювалися манірними описовими висловами: замість les oreilles "вуха" вживали les portes de l’entendement (букв. "ворота слуху"). Микола Гоголь висміював у "Мертвих душах" (т. І, гл. VIII) звичку світських дам свого часу, які "вирізнялися незвичною обережністю й пристойністю у словах і висловлюваннях. Ніколи не говорили вони: "я висякала носа", "я спітніла", "я плюнула", а вимовляли: "я полегшила собі ніс", "я використала носовичок". Корпоративні жаргони характеризують мовну діяльність людей, які пов’язані між собою спільними інтересами, умовами життя та праці (колекціонування, навчання в школі чи вищому навчальному закладі, служба в армії тощо). Основу таких жаргонів складають професійні жаргонізми. Наведемо приклади вузівського жаргону: пара "лекція", шпори "шпаргалки", шеф (шефиня) "керівник дипломної чи курсової роботи", по діагоналі "дуже поверхово (читати книжку чи конспект)", завалити "не скласти залік або екзамен; викладач зумисне не поставив залік чи екзамен", хвіст "нескладений залік чи екзамен", латиніст "викладач латинської мови", відповідно й українець "викладач української мови і/або літератури, культури". Можна говорити і про існування молодіжного жаргону. Серед частини сучасної надміру американізованої української молоді побутують такі слова: бакси, зелені, капуста "долари", штука "тисяча", лимон "мільйон", базар "розмови", пакет "наряд міліції", стрілочник "той, кого безпідставно звинувачують у чомусь", гнати "говорити неправду", купити "пожартувати", кинути "ошукати", наїжджати "чіплятися, погрожувати", кльово "дуже добре", мобіла "мобільний телефон", воділа "водій" тощо. ​ Різниця між жаргоном і сленгом – жаргон- для полегшення спілкування в межах певної групи, сленг - неформальна і творча мовна практика, що не відповідає вимогам мови. 4.​ Арго (від фр. argot "жаргон") – мова якоїсь вузької соціальної чи професійної групи, переважно декласованих елементів (злодіїв, жебраків та інших антисоціальних угруповань), яка створюється з метою мовного відокремлення від решти мовців. Відомі злодійське, картярське, лірницьке та жебрацьке арго. Арго відзначається головним чином наявністю слів, незрозумілих для сторонніх: у злодійському арго слово купити вживається в значенні вкрасти (прислів’я: "Купив та насилу втік"); пор. кинути "обдурити когось" (Банк нас кинув). У злодійському жаргоні царської росії, який називався "блатная музыка", уживалися такі специфічні арготизми, як скамейка "кінь", колёса "чоботи", мокрое дело "вбивство", царева дача "в'язниця" тощо. Арготизми, як правило, мають прямі відповідники в загальнонародній мові та є назвами найважливіших явищ природи, предметів, дій, ознак, пов’язаних із діяльністю, вчинками людей певної соціальної групи. 5.​ Просторіччя – ще один різновид (або варіант) загальнонародної мови, що займає проміжне місце між діалектом і літературною мовою. До просторіччя належать усі мовні явища, що не є діалектними (тобто не мають територіального характеру) і водночас не є літературними. Тут групуються неправильні форми з порушенням літературних норм, як-от укр. звиняйте, транвай, рос. местов нет, много делов, ляж замість ляг, а також форми згрубілі, знижені (варнякати, базікати, верзти, бовкнути, цвенькати, белькотати замість говорити, сказати). Яскравим зразком просторіччя є так звані "одесизми": "я с вас смеюсь", "слушай сюда", "холодно в ноги" тощо, які іноді жартома іменуються навіть "одеською мовою", що утворилася переважно шляхом проникнення в розмовну російську мову елементів української та інших мов. ​ Просторіччя – це наддіалектний різновид загальнонародної мови, що виник в епоху утворення національних мов.  6.​ Койне (від грецьк. κοινή "спільне") – мова, яка служить засобом міждіалектного спілкування на певній території, виникаючи на базі одного (або кількох) діалектів, що поширені на цій території. Койне здавна вироблялося в економічних, торгівельних, політичних, воєнних центрах як засіб порозуміння носіїв різних діалектів. Київське койне витворилося ще до появи писемності у східних слов’ян. Найпоширеніші форми койне можуть ставати основою літературної мови. Так, англійська літературна мова сформувалась переважно на базі лондонського койне. Ті ж форми койне, які не зазнали писемної кодифікації, розвинулись у просторіччя. ​ Мовна норма – сукупність найбільш стійких, традиційних реалізацій елементів мовної структури, колективно усвідомлених як правильні, зразкові, відібрані та закріплені суспільством у процесі його мовної діяльності на певному етапі його розвитку. Вирізняють такі властивості мовної норми: вибірковість (або селективність), стійкість (або традиційність), обов’язковість (або правильність). ​ Вибірковість виявляється в тому, що кожна мовна норма по-своєму реалізує можливості мови в кожному окремому випадку. Це особливо чітко виявляється в правильності наголошування, що є однією з ознак культури мовлення. Так, із двох варіантів беремó і берéмо, бóвтати і бовтáти, бóсий і босúй, ідемó й ідéмо, імпéрський й íмперський, Полтáвщина і Полтавщúна, фаховúй і фáховий та ін. у сучасній українській літературній мові лише перший у кожному з наведених прикладів є нормативним. ​ Стійкість (традиційність, усталеність) – це збереження мовних традицій, унеможливлення відхилень від них, обмеження хитань і варіантів. Скажімо, в сучасній орфографії румунської мови назву країни Румунія – România [Роминíja] та похідних слів від неї (român "румун", românesc "румунський" і под.) прийнято писати саме так, щоб чітко було видно латинське походження румунської мови, її витоки з мови Стародавнього Риму (латинською, як і сучасною італійською мовами Рим – Roma). Чинна впродовж 1953–1965 рр. форма написання Romînia слушно сприймалася як антиісторична, нетрадиційна, неусталена, штучна, через те й була швидко замінена традиційним написанням România. ​ Історичність мовної норми породжує її обов’язковість (або правильність) – всі визнані суспільством мовні форми уважаються правильними і їх мають дотримуватися мовці. Українською мовою можна сказати  розводити когось або щось у різні боки; молоко чи горілку водою тощо, однак неправильно використовувати в мові словосполучення *розводити кабачки, кукурудзу й інші овочі та фрукти (хоча деякі газети, радіо і телебачення помилково їх уживають), оскільки кабачки, кукурудзу та інші агрокультурні рослини вирощують (через те правильні агентивні іменникові похідні – буряківник, кукурудзівник, садівник, оленяр, а не *оленевод і т.д.). Соціологічні класифікації мов: 1)​ Одноосібні мови Одноосібні мови — це такі мови, носієм яких є лише одна людина. Такою, наприклад, була камасинська мова з групи самодійських, якою у 80-ті роки XX ст. володіла лише одна жінка. Мовознавці нараховують 46 таких мов. До цього типу належать мови, що наблизилися до вимирання. 2)​ Частковоетнічні мови Частковоетнічні мови — це повногенераційні мови, тобто ними послуговуються не лише люди похилого віку, а й молодь. Однак не всі представники певного етносу володіють своєю етнічною мовою. Наприклад, із 700 тис. валлійців (Англія) у 1981 р. валлійську (уельську) мову знає тільки 550 тисяч. Частковоетнічними є й українська та білоруська мови, адже 12 чверть білорусів (їх понад 8 млн.) російськомовні. 3)​ Частковогенераційні мови Частковогенераційні мови — це мови, якими користується невелика група людей, як правило, старшого віку. 4)​ Повноетнічні частковотериторіальні мови Повноетнічні частковотериторіальні мови — це мови, у яких усі їх представники користуються рідною мовою, але через відсутність державності не можуть поширити її на всю територію свого проживання, тобто стимулювати до її засвоєння національні меншини. Повноетнічними частковотериторіальними були латвійська, литовська й естонська мови за часів існування СРСР. Здобувши незалежність, країни Балтії почали вести мовну політику, згідно з якою представники національних меншин мусили опанувати державну мову або виїхати за межі країни. 5)​ Повноетнічні повнотериторіальні мови Повноетнічні повнотериторіальні мови — це мови, що є надбанням усього етносу, який має свою державу. Вони мають статус державних і слугують засобом спілкування на території всієї держави. До повноетнічних повнотериторіальних мов належать грецька, албанська, більшість слов'янських мов, зокрема польська, чеська, словацька, болгарська, македонська, словенська, сербська, хорватська, боснійська, чорногорська. 6)​ Мови з позатериторіальною монофункційністю Мови з позатериторіальною монофункційністю — це мови, які обслуговують увесь етнос у межах держави (повноетнічні повнотериторіальні), і поширені поза своєю територією, виконуючи якусь одну функцію. Наприклад, італійська мова стала світовою мовою вокалістів і вивчається в консерваторіях усього світу. В XIX столітті широкого монофункційного розповсюдження набула французька як мова дипломатії. 7)​ Поліфункційні мононаціональні мови Поліфункційні мононаціональні мови — це мови, які в межах своєї держави є повноетнічними повнотериторіальними, а за її межами використовується як засіб спілкування, залишаючись рідною лише для однієї нації. 8)​ Поліфункційні полінаціональні мови Поліфункційні полінаціональні мови — це мови, що функціонують у своїй державі і ще в кількох унаслідок переселення людей чи поширення самих мов. До цього типу мов належать англійська, німецька, арабська, французька, іспанська, португальська. Англійська мова має п'ять варіантів — британський, американський, канадський, австралійський і новозеландський. Вона є державною ще в 25-ти країнах і однією з двох державних — у 19-ти країнах. Німецька мова має швейцарський, австрійський, люксембурзький та ліхтенштейнський варіанти. Арабська є державною в 19-ти країнах, а в 3-х функціонує як друга державна. Французька мова має статус державної або другої державної в 25-ти країнах. Іспанська поширена, крім Іспанії, майже в усій Латинській Америці. Ареальна класифікація: 10. Основні ознаки літературної мови. Поняття про норму літературної мови. ​ Літературна мова – унормована, відшліфована форма (варіант) загальнонародної мови, що обслуговує основні сфери діяльності певного народу, його культурні потреби; це мова публіцистичних творів, періодичних видань, радіо, театру, науки, державних установ, школи тощо. Літературна мова як особлива форма існування загальнонародної мови характеризується низкою ознак: 1) наявність писемності, писемної фіксації; мова з ознаками літературності може виникнути й усним шляхом, без письма – у формі заучуваних фольклорних або сакральних текстів (наприклад, ведійська мова), однак використання такої безписемної "літературної" мови функціонально обмежене, а саморозвиток украй затруднений; 2) унормованість (кодифікація); 3) загальноприйнятість, тобто загальнообов’язковість норм; 4) поширення на всій мовній території, що зумовлює її наддіалектний характер; 5) розгалужена стилістична диференціація; 6) наявність двох різновидів – писемно-книжкового та усно-розмовного; ці обидва різновиди характеризуються наявністю сталих норм, дотримання яких робить літературну мову досконалим засобом передавання й отримання інформації. Писемна мова є вторинною відносно усної, вона виникає і ґрунтується на її базі. Усна мова порівняно з писемною характеризується більшою довільністю в дотриманні літературної норми, певними вільностями в побудові висловлювань. Писемна мова більш регламентована і менш терпима до будь-яких відхилень від норми. Слід підкреслити нетотожність понять "літературна мова" і "мова художньої літератури", бо до мови художньої літератури можуть потрапляти й діалектизми або жаргонізми та інші елементи, які перебувають за межами літературної мови. Поняття про норму літературної мови: ​ Норма літературної мови формується як результат сукупної дії таких чинників: територіального, мови авторитетних письменників, статистичного. 1)​ На певному етапі у формуванні літературної мови мовлення населення, що мешкало у найрозвинутішому в економічному, політичному чи культурному аспекті регіоні, поступово висувалося на перший план, сприймаючись як найбільш правильне, зразкове. В основі сучасної української літературної мови лежать середньонаддніпрянські говори. 2)​ Важливе значення в історії формування норми літературної мови має критерій мови авторитетних письменників, які створюють загальновизнані зразки. Той-таки Алессандро Мандзоні переробкою свого роману здійснив глибинну демократичну революцію італійської мови, він примусив "жити й дихати" справжню, істинно народну мову, мову Данте, Петрарки і Боккаччо в одному з кращих творів нової італійської літератури. Історія української літературної мови невіддільна від мови творів Тараса Шевченка. 3)​ Нарешті, статистичний критерій бере до уваги частоту поширеності мовного явища. Літературна мова – категорія історична, її функціональне навантаження неоднакове в різних історичних умовах, визначальну роль тут відіграє рівень суспільного розвитку й загальної культури народу, а також умови формування літературної мови. Класична арабська літературна мова сформувалася в VII–VIII ст. як мова поезії, мусульманської релігії, науки й освіти при високому рівні розвитку арабської культури.  Біля джерел літературних мов Західної Європи були переважно поетичні та прозаїчні жанри художньої літератури, народний епос (французька "Пісня про Роланда", іспанська "Пісня про мого Сіда" та ін.), частково релігійна література. Ці літературні мови відносно пізно починають обслуговувати науку й освіту, оскільки в цих сферах тривалий час панувала латинська мова. 11. Соціолінгвістика: предмет вивчення, історія виникнення, основні термінопоняття. Мовний стан, мовна ситуація, мовна політика, білінгвізм та диглосія. Вплив суспільства на мову і мови на суспільство вивчає спеціальна лінгвістична дисципліна – соціолінгвістика. ​ Соціолінгвістика (соціологічна лінгвістика) – галузь мовознавства