Вступ до міжнародного права PDF

ВСТУП ДО МІЖНАРОДНОГО ПРАВА 1. Поняття юридичної діяльності та її 31. Європейське право: поняття, сутність, зміст структура, джерела 2. Види юридичної діяльності 32. Конспект лекцій. Поняття МП 3. Суб’єкти та об'єкти юридичної...

ВСТУП ДО МІЖНАРОДНОГО ПРАВА 1. Поняття юридичної діяльності та її 31. Європейське право: поняття, сутність, зміст структура, джерела 2. Види юридичної діяльності 32. Конспект лекцій. Поняття МП 3. Суб’єкти та об'єкти юридичної 33. Конспект. Співвідношення діяльності національного та міжнародного права 4. Засоби юридичної діяльності 34. Конспект лекцій. Джерелп МП 5. Форми здійснення юридичної 35. Конспект лекцій. Суб’єкти діяльності міжнародного права 6. Мета юридичної практичної діяльності 36. Конспект лекцій. Система МП 7. Особистісні якості юриста- 37. Періодизація розвитку МП професіонала 38. Міжнародне право і політика 8. Етична культура юриста 39. Юридичні науки 9. Видатні юристи-міжнародники 40. Юридична професія Київського Національного університету 41. Функції представників юридичної імені Тараса Шевченка професії в сучасному суспільстві. 10. Поняття юридичної науки 42. Право та інші нормативні системи. 11. Система юридичної освіти в Україні та 43. Походження терміну "міжнародне її освітні рівні право" 12. Поняття міжнародного права. Предмет 44. Призначення міжнародного права і об’єкт міжнародного права 45. Основні наукові школи науки 13. Відмінності міжнародного права від міжнародного права. національного права 46. Наука міжнародного права в Україні 14. Поняття джерел міжнародного права 47. Київська школа міжнародного права 15. Види суб’єктів міжнародного права 48. Методи правового регулювання в 16. Поняття та предмет міжнародного міжнародному праві. публічного права 49. Основні етапи історичного розвитку 17. Система і структура міжнародного міжнародного права публічного права 50. Юридична сила міжнародного права. 18. Функції міжнародного права 51. Теорії співвідношення національного 19. Склад та природа норм міжнародного та міжнародного права приватного права 52. Міжнародне право про співвідношення 20. Поняття та предмет міжнародного національного та міжнародного приватного права 53. Національне право України про 21. Колізійно-правовий метод співвідношення національного та регулювання в Міжнародному ПрП міжнародного права 22. Уніфікаційний (матеріально-правовий) 54. Юридичне значення надання згоди метод регулювання в міжнародному Верховною Радою України на приватному праві. обов’язковість міжнародного договору. 23. Принципи міжнародного приватного 55. Поняття та критерії виділення галузі права міжнародного права 24. Джерела міжнародного приватного 56. Поняття та критерії виділення права. інституту міжнародного права. Галузі 25. Порівняльне правознавство міжнародного права, що виникли під визначення, структура, об’єкт та впливом науково-технічного прогресу. предмет 57. Поняття міжнародного договору 26. Функції порівняльного правознавства 58. Поняття міжнародного звичаю та їх характеристика 59. Формування міжнародно-правового 27. Сутність уніфікації правових норм звичаю. 28. Сутність імплементації правових норм 60. Взаємодія міжнародного договору і міжнародного права міжнародно-правового звичаю як 29. Порів.прав. та гармонізація джерел міжнародного права. законодавства: сутність, мета та ціль 61. Поняття і приклади загальних 30. Класифікація правових систем та їх принципів права. характеристика 62. Допоміжні засоби для встановлення 73. Визнання урядів у міжнародному праві міжнародно-правових норм. 74. Права людини. Покоління прав 63. Поняття, джерела і перелік основних 75. Конвенція про права людини та принципів міжнародного права. основоположні свободи 1950 р. і 64. Регіональні принципи міжнародного протоколи до неї права 76. Концепція прав людини за Загальною 65. Характерні риси норм міжнародного декларацією прав людини 1948 р.. права. Юридична сила Декларації. 66. Види норм міжнародного права за 77. Міжнародні документи в галузі юридичною силою захисту прав людини. 67. Види норм міжнародного права за 78. Міжнародні органи і організації в сферою дії галузі захисту прав людини 68. Поняття міжнародного "м'якого" права 79. Права людини та державний 69. Кодифікація і прогресивний розвиток суверенітет міжнародного права 80. Поняття і особливості міжнародно- 70. Поняття міжнародної правосуб правової відповідальності 'єктності 81. Головні органи оон 71. Практичне значення визначення суб'єктів міжнародного права 72. Теорії визнання держави 1. Поняття юридичної діяльності та її зміст Юридична діяльність - різновид правової діяльності, що здійснюється у сфері права юристами на професійній основі з метою отримання правового результату, задоволення потреб та інтересів суб'єктів відповідно до вимог права. Вона являє собою різновид соціальної діяльності. Юридичну діяльність характеризують такі ознаки: а) юридична діяльність здійснюється у сфері права. б) юридичну діяльність здійснюють юристи. в) юридична діяльність спрямована на організування діяльності інших суб'єктів права. г) метою юридичної діяльності є впорядкування та узгодження суспільних відносин. д) юридична діяльність здійснюється у формі практичної, наукової та навчальної діяльності. Кожна має особливу мету, зміст, засоби здійснення Зміст юридичної діяльності у кожному конкретному випадку складають конкретні дії, перелік яких суттєво впливає на визначення обсягу, сфери та форм юридичної діяльності. Перелік найбільш важливих дій, які складають основу юридичної діяльності: ведення юридичної справи, пов'язаної з вирішенням конкретної життєвої ситуації складання юридичних документів, що має правове значення (позов до суда, нотаріально завірений договір дарування або купівлі-продажу); юридичне консультування, що передбачає надання порад, рекомендацій, визначення обсягу повноважень, роз'яснення правового статусу, перспектив судового вирішення справи тощо. Таким чином, здійснюється передача необхідної інформації зацікавленій особі. виступи в юридичних установах, в яких в офіційній формі оголошуються заяви, клопотання, вимоги, висновки аналітичної та експертної роботи, які мають безпосереднє значення для вирішення юридичної справи; тлумачення текстів нормативно-правових актів та інших юридичних документів, за текстуальною формою яких криється істинний зміст норми або воля законодавця. правове виховання, правова агітація та пропаганда правових знань За допомогою цих дій здійснюється бажаний вплив на свідомість суб'єктів права, а значить і на їх поведінку, яка націлюється у русло правомірних дій; правове навчання в юридичних навчальних закладах 2. Види юридичної діяльності Три види юридичної діяльності за основними формами її здійснення - практична, наукова, освітня(загальна характеристика) За змістом: консультування, тлумачення, виступи в юридичних установах, ведення юридичної справи. За професійною спеціалізацією або за суб´єктами здійснення: адвокатська, слідча, прокурорська, судова, нотаріальна. За соціальними сферами: юридична діяльність в сфері економіки, політики, в духовній сфері. За кількістю уповноважених осіб, що здійснюють розгляд юридичної справи: індивідуальна (одноособова), колегіальна (колективна). За інтелектуальним змістом юридична діяльність поділяється так: пізнавально-пошукова — збирання повної інформації щодо юридичних явищ; реконструктивна — аналіз інформації, розробка версій, напрямку розв'язання юридичної проблеми; організаційна — упорядкування і координація дій суб'єктів при веденні юридичної справи; реєстраційна — передавання отриманої інформації в письмовій правовій формі; комунікативна — спілкування юриста з іншими учасниками і суб'єктами юридичної справи у процесі її вирішення. Також за суб'єктами діяльності розрізняють ще такі, зокрема, види діяльності: юридичну діяльність органів дізнання (міліція, митниця, пожежний нагляд та ін.); криміналістично-судову експертизу; діяльність оперативно-пошукових органів (МВС, СБУ); діяльність органів виконання покарання. Залежно від норм права, які реалізуються, розрізняють такі види юридичної діяльності: регулятивну, пов'язану з правомірною поведінкою суб'єкта права; правоохоронну, пов'язану з неправомірною поведінкою суб'єкта права (із здійсненням правопорушення). Регулятивна діяльність поділяється на такі види: реєстраційно-засвідчувальну (видача посвідчення про право приватної власності на квартиру); правонадільну (дозвіл органів нотаріату на право вступу у володіння спадщиною). Правоохоронна діяльність поділяється на такі види: попередження правопорушень (здійснення міліцією профілактики правопорушень); припинення правопорушення (здійснюється після початку правопорушення), наприклад затримання за дрібне хуліганство; розкриття правопорушень (знаходження правопорушників); розслідування правопорушень (встановлення точних деталей злочину); визначення судом чи іншими компетентними органами покарання правопорушника; виконання покарання. 3. З питань системи юридичної діяльності вже склалася певна методика дослідження, яка дозволяє виділити такі складові елементи: суб'єкти, об'єкти, засоби, форми, методи, функції. Суб'єкти юридичної діяльності - це професійні юристи, їх об'єднання та установи, які можуть бути державного та  недержавного походження. В реальному житті - це спеціалісти певного профілю, які володіють відповідними знаннями. досвідом, наділені компетенцією приймати рішення або давати поради, мають певні навички та вміння юридичної роботи. Об'єкти юридичної діяльності - це явища, процеси та предмети оточуючого світу, по відношенню до яких здійснюється правовий вплив. Серед об'єктів слід виділити загальний та безпосередній. До загального відносять відповідність норм права існуючих суспільних відносин, а до безпосереднього дії суб'єктів права, їх правовий статус, правові свідомість та культуру, правові документи, процеси, стани тощо. 4. Засоби юридичної діяльності – явища, предмети явищ і дій, юридичні докази, правові норми, що забезпечують досягнення необхідного результату юридичної діяльності. Вони забезпечують досягнення мети юридичної діяльності, забезпечують високий рівень її ефективності. Це засоби збирання та обробки інформації, засоби захисту, охорони та нападу. Засоби юридичної діяльності: норма права; правові категорії; юридична техніка; предмети матеріального світу. Способи юридичної діяльності – конкретні шляхи досягнення наміченого результату за допомогою конкретних засобів, обумовлених юридичною справою. Можуть бути гласними та негласними, обов’язковими чи бажаними, базуватись на наукових та буденних знаннях. Прийоми і засоби, що використовуються в юридичній практичній діяльності, об´єднуються поняттям професійної юридичної техніки, яка охоплює:  прийоми і засоби інтелектуальної діяльності — прийоми професійного мислення, понятійний апарат, засоби аналізу й обробки інформації;  прийоми і засоби предметної діяльності — технічні засоби пошуку, обробки і зберігання інформації, засоби зв´язку (наприклад, документи, речові докази, інформаційно- пошукові системи і т. ін.), правила і прийоми їх використання. Різноманітні прийоми і засоби юридичної практичної діяльності можна об´єднати в такі групи:  процедурні — методики, рекомендації, програми, нормативно-правові акти і т. ін., що включають найбільш оптимальні алгоритми здійснення юридичної практичної діяльності, її видів та окремих юридичних дій;  пізнавальні — наукові (теорії, гіпотези, концепції), нормативні (правові принципи, презумпції, визначення та обмеження, що містяться в законі) або прагматичні конструкції (тактичні або інші рекомендації) — системи відповідних юридичних знань або логічно пов´язаних блоків інформації;  вербальні — понятійний апарат юриста, поширені та визнані мовні обороти і стилістичні прийоми, засоби аргументації і формулювання думки юриста, результатів діяльності;  регулятивні — правові приписи, в тому числі обмеження, стимули, їх юридична сила (обов´язковість) і офіційність;  інформаційно-технічні — комп´ютерна техніка, інформаційно-пошукові системи, програмні засоби і т. ін.;  організаційно-технічні — копіювачі, засоби зв´язку і передачі інформації і т. ін. Визначальне та загальне значення серед усіх прийомів і засобів інтелектуальної діяльності має правильне використання юридичних термінів як словесних позначень певних правових та інших понять. 5. Основні способи впливу на суспільні відносини – примус та заохочення (переконання). У кожному конкретному випадку впливу на суспільні відносини у зв’язку з певними обставинами обирається спосіб – попередження, індивідуальний вплив, фотографування, допит або обшук, перевірка інформації, попереднє обговорення. Їх використання залежить від реальної ситуації, складності поставленого завдання, сфери діяльності, в якій працює юрист. Система засобів юридичної діяльності становить юридичну техніку, система способів – юридичну тактику. Результат юридичних дій – підсумок відповідних операції та дій, досягнутий за допомогою конкретних способів та засобів суб’єктами юридичної діяльності. Складова системи юридичної діяльності – форма юридичної діяльності: - внутрішня – порядок організації діяльності, що базується на послідовності юридичних процесів і процедур; - зовнішня – засоби зовнішнього прояву юридичної діяльності у вигляді процесуальних документів, юридичних дій та усних висловлювань. Форми здійснення юридичної діяльності: Освітня діяльність — процес надання знань, формування вмінь і навичок з різних напрямів позашкільної освіти, розвитку інтелектуальних і творчих здібностей, фізичних якостей відповідно до задатків та запитів особи. Науко́ва діяльність — це інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання та використання нових правових знань. Основними її формами є фундаментальні та прикладні наукові дослідження. Практична діяльність - це система свідомо-вольових конкретних дій і операцій з охорони і захисту прав, свобод та законних інтересів особи, що здійснюються юристами на професійній основі у межах права і мають юридичні наслідки. Виділяють також 1) установча (пов'язана з формуванням і вдосконалюванням органів держави, його структурних підрозділів); 2) правотворча (пов'язана із прийняттям, зміною, скасуванням нормативно - правових актів); 3) правозастосовча (пов'язана з реалізацією юридичних норм); 4) контрольна (пов'язана з перевіркою відповідності поводження й діяльності підконтрольних суб'єктів вимогам права). 5) профілактичну. Слід також зазначити, що юридична діяльність може відбиватися як у правових, так і у неправових формах - інформування, виховання, фінансування, організація співробітництва та взаємодії тощо. 6.Мета юридичної практичної діяльності захист прав, свобод і законних інтересів суб'єктів права; сприяння визнанню й домінуванню загальнолюдських цінностей та права у суспільстві; забезпечення правності діянь суб'єктів права та охорона правопорядку. Мета юридичної практичної діяльності конкретизується у її завданнях, які нормативно визначені у відповідних законах, так до основних завдань: адвокатури відноситься сприяння захисту прав, свобод, представництво законних інтересів громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, а також надання їм іншої юридичної допомоги; на Службу безпеки України покладаються завдання захисту державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України; основними завданнями поліції є: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона і забезпечення громадського порядку; 7. Особистісні якості юриста-професіонала Юристи повинні мати певні якості: намагання встановити істину, справедливість; гуманізм, чесність; спостережливість (цілеспрямоване сприйняття предметів та явищ через призму професійно-юридичної діяльності); уважність (увага у психічній діяльності до певних об’єктів); вміння всебічно аналізувати отриману інформацію, формулювати гіпотези; розвинута письмова мова, вміння швидко узагальнювати інформацію; вміння письмово описувати юридичні явища;  самодисциплінованість, цілеспрямованість, наполегливість; емоційна врівноваженість, тактовність, вміння чітко формулювати свої думки. 8. Етична культура юриста Етична культура юриста – це знання юристом його моральних прав і обов’язків та використання їх у професійній діяльності. Включає два аспекти: Визнання існуючих моральних норм як необхідних результатів поведінки; Дотримання цих норм у професійній діяльності. Існують основні принципи етичної культури юриста: 1) Пріоритет гуманістичної націленості в діяльності юриста, визнання людини найвищою соціальною цінністю. 2) Служіння суспільним інтересам шляхом зміцнення законності та правопорядку; 3) Безумовне виконання вимог закону та процесуальної норми в юридичній практиці; 4) Досягнення об'єктивної істини та справедливого рішення у юридичному спорі; 5) Співвідношення мети юридичної діяльності із моральними засобами її досягнення; 6) Самокритичність, готовність до конструктивного діалогу з опонентом; 7) Самостійність мислення, розумний скептицизм та конструктивний критицизм у спілкуванні; 8) Коректність та шанобливе ставлення до співрозмовників. Необхідно підкреслити, що тільки високий рівень культури дає можливість юристу реалізувати своє високе соціальне призначення. Звичайно наукові етично-правові принципи поведінки юриста потрібні не тільки йому особисто. Це справа державної ваги. Держава виражає певні правові інтереси, які забезпечують нормальну життєдіяльність громадян. 9.Видатні юристи-міжнародники Київського Національного університету імені Тараса Шевченка Професор Лукашук – доктор юридичних наук, завідувач кафедри міжнародного права 1964- 86 рр. Автор теорії міжнародно-правового регулювання. Був членом комісії міжнародного права ООН. З 1963 по 1985 року працює завідуючим кафедрою міжнародного права і іноземного законодавства Київського університету імені Тараса Шевченка. За час своєї роботи в Київському університеті ім. Тараса Шевченка підготував велику кількість фахівців з міжнародного права. Неодноразово був членом урядової делегації УРСР в сесіях Генеральної Асамблеї ООН, був членом її комітету з правових питань. Читав лекції в 17 закордонних університетах і в Гаазькій академії міжнародного права, де був опублікований курс його лекцій. Основні напрямки його наукової спадщини: право міжнародних договорів, теорія міжнародного права і права міжнародної відповідальності, роль міжнародного права в умовах глобалізації. Він видав монографічні роботи, присвячені міжнародно-правовому регулюванню міжнародних відносин, механізму міжнародно-правового регулювання , функціонуванню та здійсненню міжнародного права. Брав участь в підготовці і виданні семитомного курсу міжнародного права, що охопив практично всі аспекти сучасного міжнародного права. Випустив монографію «Право міжнародної відповідальності» – перше фундаментальне дослідження теми міжнародної відповідальності після прийняття Генеральною Асамблеєю ООН у 2001 році Статей про відповідальність держав за міжнародно-правові діяння. Констянтин Сандровський – доктор юридичних наук, професор з 1991, займався міжнародним митним правом, Від 1969 працював у Київському університеті Закінчив юридичний факультет Ленінградського державного університету (1952).  З 1952 — старший інспектор Київської митниці, 1964—69 — начальник Бориспільського митного поста Від 1969 працював у Київському університеті: ст. викладач, доцент кафедри міжнародного права та іноземного законодавства юридичного факультету з 1971 — на факультеті міжнародних відносин, у 1976—79 заст. декана факультету міжнародних відносин; від 1990 — професор кафедри міжнародного права факультету міжнародних відносин і міжнародного права Українського інституту міжнародних відносин. Професор Буткевич – доктор юридичних наук, академік АН ВШ України, завідувач кафедри міжнародного права 1986-1998 рр. Працював експертом ООН з прав людини; суддею Європейського Суду з прав людини, займався питаннями історії МП. 7. Володимир Буткевич Народився в с. Кантелина Дашівського (тепер — Іллінецького) району на Вінниччині. В 1970 році закінчив юридичний факультет КНУ ім. Т. Шевченка та аспірантуру факультету міжнародних відносин та міжнародного права університету у 1971 році. В 1980 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктор юридичних наук, а вже пізніше отримав вчене звання професор (1982 рік). Пізніше він працював деканом, згодом директором факультету міжнародних відносин і міжнародного права КДУ ім. Т. Шевченка. Буткевич В.Г. викладав курси лекцій з міжнародного права в університетах Франції, Італії, Болгарії, Угорщини, Німеччини, Швейцарії, РФ, США у 1980—1996 роках. З 1988 року по 2008 рік працював суддею Європейського Суду з прав людини. Володимир Буткевич - перший і поки що єдиний суддя Європейського суду з прав людини від України. На цю посаду його обирали тричі поспіль. В четвертий раз він вирішив не балотуватися. Під час роботи суддею Європейського суду з прав людини, Володимира Буткевича дуже часто звинувачували в не патріотизмі (в основному депутати) нащо він відповідав: «я працюю на основі Європейської Конвенції по захисту прав людини, і патріотизм для мене - це захищати права людей. Захищати інтереси держави - не моя функція». У 1989 році почалася політична діяльність Буткевича В.Г., він став депутатом II скликання Верховної Ради України. Народний депутат України Володимир Буткевич був членом Конституційної комісії Верховної Ради України, головою Робочої групи з підготовки II Розділу Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина». Саме Буткевич Володимир Григорович один з авторів Меморандуму з приводу розробки законопроєкту про внесення змін та доповнень до Розділу ІІ чинної Конституції України. Разом з тим, Буткевич дуже відомий науковець. Так, у 1983—1998 роках він був членом Наукової ради МЗС України. В 1994 році заступником голови, член Підкомісії з боротьби проти дискримінаційних заходів і захисту меншин Комісії з прав людини ООН (1992—2000 рр). Член Координаційної ради з судово-правової реформи при Президенті України (1997—1998 рр.). Крім того, Володимир Буткевич був науковим редактором часопису «Права людини в Україні» у 1994—1997 роках, головним редактором «Українського часопису міжнародного права» у 1992—1999 роках. Віце-президент Асоціації міжнародного права СРСР (1988—1991 рр.), президент Всеукраїнської асоціації міжнародного права у 1991—1999 роках, член Світового конгресу українських юристів. Він є автором понад 250 наукових робіт, зокрема, 11 монографій і підручників. Володимир Буткевич завжди займався правом, за його твердженням «Право… це поезія. Поцілунок, квіти, кам'яна плита на надгробку – все взялося з перших Професор Василенко – доктор юридичних наук, Надзвичайний і Повноважний Посол України. Був одним із розробників Декларації про державний суверенітет України; представником України в Раді ООН з прав людини. Закінчив юридичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка у 1959 році та аспірантуру за спеціальністю «Міжнародне право» у 1964 році. В 1972—1992 рр. був науковим консультантом Міністерства закордонних справ України з правових питань. Наприкінці 1989 року брав участь у виробленні юридичних підвалин економічної самостійності України. Навесні 1990 року підготував перший проект Декларації про державний суверенітет України, надалі як консультант Верховної Ради України брав участь у виробленні остаточного варіанта Декларації. З 1992 року — посол у країнах Бенілюкс, а також представник України при Європейському Союзі та НАТО. В 1998—2002 рр. — посол у Великій Британії і за сумісництвом в Ірландії. у 1991—2009 рр. неодноразово брав участь у Роботі Генеральної Асамблеї ООН як експерт, радник, заступник члена делегації і член делегації України, представляючи Україну у Третьому (питання прав людини) та Шостому (юридичні питання) комітетах. У 2001 році обраний Генеральною Асамблеєю ООН до Міжнародного Кримінального Трибуналу з колишньої Югославії, де працював суддею до січня 2005 року. З 2006 року по 2010 рік — представник України в Раді ООН із прав людини. У 2008 Уповноважений України в Міжнародному Суді ООН під час розгляду справи Румунія проти України Професор Муравйов – доктор юридичних наук, завідувач кафедри міжнародного права 1999- 2003 рр., завідувач кафедри порівняльного і європейського права з 2003 р. Професор Задорожній – кандидат юридичних наук, член-кореспондент Академії правових наук України, завідувач кафедри міжнародного права 2003-2017 рр. Був членом Вищої ради юстиції України; Постійної палати Третейського Суду у Гаазі; зробив внесок у дослідження теорії МП, написав працю про відносини між Росією та Україною. У 1988 році захистив кандидатську дисертацію «Генезис і еволюція мондіалізму: міжнародно- правові аспекти», отримавши ступінь кандидата юридичних наук. З травня 1988 року — заступник декана факультету міжнародних відносин, з вересня 1991-го — старший науковий співробітник, з 1993-го — доцент Київського університету імені Тараса Шевченка. У 1990 році Задорожній заснував юридичну фірму «Проксен», директором якої був до 1998-го. У 2003 році став завідувачем кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У грудні того ж року став член-кореспондентом Академії правових наук України. З 2006 до 2008 року був проректором з науково-педагогічної роботи Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З травня 1998 по травень 2002 року — народний депутат України 3-го скликання, обраний по виборчому округу № 217. У 1999 році був довіреною особою кандидата у президенти України Леоніда Кучми у територіальному виборчому окрузі. У парламенті був членом фракції НДП, групи «Відродження регіонів», фракцій партій «Демократичний союз» та «Єдність». Був членом Комітету у закордонних справах і зв'язках з СНД та головою Комітету з питань правової політики. З 2001 по 2004 рік був членом партії «Єдність», до цього був членом партії «Демократичний союз». З травня 2002 по травень 2006 року — народний депутат України 4-го скликання, обраний по виборчому округу № 213 у Києві при підтримці блока політичних партій «Єдність». З моменту обрання до січня 2005-го був постійним представником президента у Верховній Раді. У парламенті 4-го скликання був членом фракції «Єдина Україна», груп «Народовладдя» та «Демократичні ініціативи Народовладдя», фракції партії «Єдина Україна», групи Народного блоку Литвина, входив до складу Комітету з питань правової політики. Називався сподвижником голови Адміністрації президента Віктора Медведчука при розробці та впровадженні політичної реформи 2004 року. Співініціатор законопроекту про судоустрій України 2002 р., що був прийнятий як Закон. У квітні 2004 року президент Кучма призначив Задорожнього членом Постійної палати третейського суду від України. Тоді ж був призначений членом Вищої ради юстиції. З липня 2004 року входив до складу політвиконкому партії «Єдина Україна», яка в кінці 2005 року увійшла до складу «Батьківщини». У 2004—2005 році був довіреною особою кандидата у президенти України Віктора Януковича у територіальному виборчому окрузі № 217. Під час політичної кризи навесні 2007-го Задорожній назвав указ президента Віктора Ющенка про розпуск Верховної Ради 5-го скликання незаконним. Він вів перевірку суддів Печерського суду, які ухвалювали рішення на користь Ющенка. Незадовго до того він критикував главу держави за повторне ветування закону про Кабмін, що розширяв повноваження уряду. У липні 2007 року Ющенко звільнив Задорожнього з Вищої ради юстиції з формулюванням «за порушення присяги». Брав участь у дострокових парламентських виборах 2007 року за списком виборчого блоку «КУЧМА», який набрав 0,1 % голосів. У лютому 2008 року був призначений радником прем'єр-міністра України Юлії Тимошенко. Він очолив групу, яка працювала над проектом нової конституції. Професор Мицик – доктор юридичних наук, завідувач кафедри міжнародного права з 2017 р. Член Консультативного комітету Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин. Народився в 1956 році, в м. Алчевськ, Луганської області. Освіту отримав в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, на факультеті міжнародних відносин та міжнародного права в 1979 р. Написав дисертацію на тему «Міжнародно-правові засади й інституційні механізми захисту прав національних меншин», яку захистив в 2005 р. Досяг наукового ступеню доктора юридичних наук. В сферу інтересів Всеволода Всеволодовича Мицика входить теорія та практика міжнародного права, міжнародно-правове регулювання захисту прав людини,національних меншин та мов меншин, визнання в міжнародному праві. За свою життя Всеволод Всеволодович написав багато змістовних праць, які широко використовуванні в юридичній практиці та освіті. Його праці : «Міжнародне право» 2003 року, «Права національних меншин у міжнародному праві» 2004 року, «Права людини у міжнародному праві. Міжнародно-правові механізми захисту» 2010 року, 2 томи підручників з « Міжнародного публічного права» 2018 та 2019 року. Науковець, разом з викладачами кафедри міжнародного права, також видавав і продовжує видавати науковий журнал та часопис « Український часопис міжнародного права», який виходить щоквартально та вже протягом майже 20-ти років, з 2001 році, в якому досліджуються актуальні питання теорії та практики міжнародного права. Це наукове видання стало дискусійним майданчиком юристів- міжнародників, полігоном для апробації наукових знахідок. Працював радником в Посольстві України в республіці Індонезія. На даний момент працює в Інституті Міжнародних Відносин Київського Національного Університету ім. Т. Г. Шевченка, є завідувачем кафедри міжнародного права, професором інституту. Професор Буроменський – доктор юридичних наук, член-кореспондент Академії правових наук України. Член постійної делегації України в Групі держав Ради Європи проти корупції. Член Конституційної асамблеї України. Працював суддею ad hoc Європейського суду з прав людини. Буроменський Михайло Всеволодович народився 6 квітня 1957 р. у місті Севастополі. Його кар'єра почалася у 1981 р. після закінчення Харківського юридичного інституту, де і залишився працювати після завершення навчання, пройшовши шлях від асистента до професора кафедри міжнародного права та державного права зарубіжних країн. У 2015 році став професором кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У 1984 р. ним була захищена дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук на тему: «Механізм переговорів про роззброєння», а у 1997 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук на тему: «Вплив міжнародного права на політичні режими держав». У 1998 р. Михайло Всеволодович отримав ступінь доктора юридичних наук, а вже у 2001 році він здобув звання професора. Також Буроменський М. В. був обраний членом Академії правових наук України у 2002 р. Ним було опубліковано близько 180 наукових та навчально-методичних праць, а деякі з них перекладені декількома мовами. Також Михайло Всеволодович Був членом Конституційної Асамблеї та конституційної комісії. Неодноразово був залучений як експерт провідними міжнародними організаціями( Рада Європи, ЄС., ОБСЄ та інші), брав участь як правовий експерт у місії ООН в Абхазії, був членом спеціальної групи з питань навігаційно-гідрографічного забезпечення мореплавства на переговорах України з Росією у 2007 р. З 2009-2010 рік був суддею Європейського суду з прав людини. У 2006 році став членом, а з 2016 - Голова постійної делегації України у Групі держав Ради Європи проти корупції. У 2017 р. став аудитором НАБУ. Брав участь у підготовці низки законопроектів України, серед яких: «Концепція державної політики захисту прав людини», «Про біженців», «Про засади запобігання та протидії корупції», «Про благодійну діяльність та благодійні організації» та ін. Заступник головного редактора наукового видання «Український часопис міжнародного права», член редакційних колегій збірників «Проблеми законності», «Вісник Вищого адміністративного суду України», «Офіційний вісник». Лауреат IV та VI Всеукраїнських конкурсів на краще юридичне видання (2001, 2006). Професор Білас – доктор юридичних та історичних наук, магістр державного військового управління. Створив власну концепцію тоталітарної державності більшовицького типу на території України, виділив вплив репресивно-каральної системи на деформацію правосвідомості та суспільно-політичні процеси. Василь Незабитовський Народився у 1824 році в м. Радомисль (сучасна назва Радомишль). У 1846 році закінчив Київський університет Св. Володимира. В 1846–1853 роках викладав історію права, державне право та фінансове право в Ніжинському лицеї. У 1853 році став завідувачем кафедри міжнародного права Київського університету, пізніше – деканом юридичного факультету, також був проректором Університету Св. Володимира. Найважливішою теоретичною працею є його докторська дисертація «Вчення публіцистів про міждержавне володіння». Він пов’язував виникнення науки міждержавного правознавства (тобто міжнародного права) з утвердженням засади самостійності європейських держав, що відбулося в середині XVII ст. і знайшло відображення у Вестфальському мирному договорі 1648 р. Відповідно і завданням науки міжнародного права було вказати, що є правдою, а що неправдою у взаємовідносинах між державами. В. А. Незабитовський стверджував, що, захопившись ідеєю самостійності держав, вчені - прихильники як теоретичного, так і позитивістськоrо напрямів, — зовсім залишили поза увагою думку про загальнонародний союз. Він наголошує на тому, що «є права, які належать людині незалежно від держави. Користyвання цими правами не припиняється і в союзі державному. Відтак розвивається союз, незалежний від союзу політичного. Ці права можна назвати загальнонародними, а цей союз - загальнонародним союзом». Проаналізувавши величезну кількість доктринальних джерел, починаючи від праць Гуго Гроція та Альберіко Джентілі і закінчуючи сучасними йому юристами-міжнародниками, В. А. Незабитовський висунув принципово нову концепцію території, відповідно до якої «територія не річ, якою володіє держава, але простір, в межах якого державна влада держави існує і діє. Це державна область, округ, межа державної влади. Держава володарює в межах території, але не над територією, і територія не предмет, а межа державної влади». Саме такий підхід в подальшому набув розвитку і визнання в теорії та практиці міжнародного права. Серед інших наукових праць В. А. Незабитовського на особливу увагy за- слугoвує його університетська промова від 30 серпня 1861 р. «Міжнародні звичаї під час війни», присвячена вічній для науки міжнародного права проблемі - проблемі забезпечення мирних відносин між державами. В своїй блискучій промові вчений вистyпає як рішучий супротивник війни і палкий захисник ідеї миру: «Що таке війна? Володарювання сили. До чото повинно вести просвітництво? До володарювання права. Але будь-кому відомо, що сила - не право». Помер В. А. Незабитовський 14 червня 1883 р. в Києві в самому розквіті творчих сил від тяжкої хвороби. Отто Ейхельман Народився майбутній видатний юрист в Георгієвському маєтку під Санкт-Петербургом. Освіту він отримав в Ревельскій губернській гімназії й закінчив юридичний факультет Дерптського університета. Отримавши освіту, Ейхмельман переїхав до Києва, де з вересня 1882 року став викладати у Київському університеті з кафедри історії найважливіших законодавств старовинних й нових. Через 13 років у 1905 році став деканом юридичного факультету. До того ж, Оттон був активним діячем у міському самоврядуванні. А з 1902-го був вибран на місце київського міського голови. Мав досвід у роботі в міністерстві торгівлі й промисловості й міністерстві закордонних справ УНР(Української Народної Республіки). У часи Директоії УНР мав посаду заступника міністра закордонних справ УНР. Приймав участь у розробці економічного договіру з Німеччиною й Австро-Угорщиною. Є автором фундаментальних робіт таких як: проект Статуту Міністерства закордонних справ й проекта Конституції Української Народної Республіки. О.О. Ейхельман вважається одним з найвидатніших юристів-міжнародників дореволюційної Росії. Його праці внесли величний вклад у російську науку міжнародного права. Ейхельман надавав перевагу дослідженню військовим конфліктам, правовому режиму полонених, до речі, Отто Ейхельман захистив дисертацію у Дерптському університеті з теми про полон. Але для О.О. Ейхельмана найцікавішим було дослідження питання міжнародного права, як права і обов’язки держави на окупованій території. За ідеєю Ейхельмана при військовому конфлікті, дві чи більше сторін виступають, як рівноправні між собою. Ця рівноправність надає змогу використовувати насильницьку силу у той мірі, що вважає за потрібним будь-яка сторона для отримання перемоги. У разі перемоги держава має повне право втілити свої інтереси щодо певної території, виступаючи у ролі окупанта. Але при цьому Ейхельман зауважував на декілька пунктів щодо політики держави-окупанта. Вони стосувалися відношення до населення, що проживає на окупованій території. Напркиклад, держава-окупант повинна поважати колишній порядок до якого звикло населення, а й до того, намагится відновити його. Держава-окупант має право назначати контрибуції чи претендувати на дохід, котрий населення виплачювало своїй державі у виді податків чи зборів.Але держава-окупант не мала права вимагати у населення прийняття участі у відновленні отриманих збитків цієї держави у ході військових подій. У свою чергу населення окупованої території мало повне право на боротьбу з окупантом. Отже, Ейхельман Отто Оттонович один з найвидатніших юристів-міжнародників, на мою думку, не тільки дореволюційної Росії й УНР, а й усього світу. Бо його вклад до врегулювання відносин між державами є безцінним. Людина високого рівня інтелекту й справедливих моральних цінностей, що підтверджується його дослідженням політики окупації території, а саме відношення до населення на цій ділянці. Петро Богаєвський Богаєвський Петро Михайлович (23 січня 1866 - 1 лютого 1929)- видатний правознавець, доктор міжнародного права і доктор юридичних наук, професор Московського, Томського університетів, ординарний та екстраординарний професор кафедри міжнародного права в Університеті Святого Володимира у Києві, професор Торгового інституту та ректор створеного з його ініціативи Інституту східних мов у Києві(1918), орієнтованого на підготовку дипломатичних кадрів та один з організаторів першого Народного університету в Москві та Софії. Я захотіла розповісти саме про цього юриста, адже його внесок у розвиток українського, російського та міжнародного правознавства є надзвичайно цінним. Вважаю, що ми, як майбутні юристи-міжнародники, маємо знати про таку видатну особистість. У 1880 р. Петро Богаєвський вступив до ІІІ Московської гімназії. Після вступив до юридичного факультету Московського університету, закінчив зі срібною медаллю та дипломом Ш ступеню в 1891р. У 1891 р. залишився при кафедрі міжнародного права юридичного факультету Московського університету для підготовки до професорського звання. Протягом 1898-1901 рр. проходив стажування в університетах за кордоном, а саме в Берліні, Мюнхені, Гейдельбергу, Парижі. Також після успішного складання магістерського іспиту він був відправлений у наукове відрядження до Швейцарії. В Женеві П.М. Богаєвський працював у архівах Товариства Червоного Хреста під керівництвом його засновника Гюстава Муаньє. В цей же час він розмістив цикл робіт в міжнародний журнал "Bulletin International des Societes de la Croix Rouge", який видавався Товариством Червоного Хреста. Працював у Томському університеті приват-доцентом з 1904 року, виконувачем обов'язків екстраординарного професора кафедри державного права з 1906 року. Протягом 1907—1908 років був на посаді приват-доцента кафедри міжнародного права Московського університету. У жовтні 1912 року його запросили до Київського університету на посаду екстраординарного професора кафедри міжнародного права. З 1914 р. займає посаду ординарного професора, за сумісництвом секретар юридичного факультету університету Святого Володимира. 20 січня 1906 р. захистив магістерську дисертацію «Червоний Хрест в розвитку міжнародного права». У своїй дисертації П.М. Богаєвський хотів довести вплив представників громадської самодіяльності на уряд в справі забезпечення допомоги хворим і пораненим воїнам. Підкреслюючи важливу роль приватної ініціативи в розвитку цього руху, він послідовно досліджував історію існування національних товариств Червоного Хреста і їхню діяльність в різних державах в мирний і воєнний час аж до Женевської конференції 1864 р, яка завершилася підписанням Женевської конвенції, яка вперше дала формальний юридичний захист новому інституту і поступово поширила свою дію на всі цивілізовані держави. У 1913 р. Петро Богаєвський в Харківському університеті захистив докторську дисертацію «Червоний Хрест в розвитку міжнародного права. Частина 2». У цьому капітальній праці було розглянуто зародження і розвиток цієї важливої суспільної організації. У ній характеризувався вплив франко-прусської війни 1870-1871 рр. на Женевську конвенцію і на міжнародне становище Червоного Хреста, описувалися роль і місце Червоного Хреста і Женевської конвенції в міжнародних відносинах аж до початку XX ст. У 2-ій частині викладалися основні риси міжнародних зв'язків цієї організації, розповідалося про конференції, що проводяться нею, про міжнародний Комітет Червоного Хреста і порушувалося питання про договірне встановлення міжнародного союзу Червоного Хреста. Написана з позитивістських позицій, книга давала багато матеріалу для історії культури, звичаїв, благодійності. П.М. Богаєвський - автор 19 опублікованих праць з історії міжнародного права і міжнародних відносин болгарською мовою. Крім того, він опублікував ще кілька статей про Червоний Хрест і статтю про Женевську конвенцію французькою мовою в журналі "Bulletin International des Societes de la Croix Rouge". Восени 1919 переїхав до Одеси, брав діяльну участь в газеті "Єдина Русь". Після встановлення радянської влади в Україні емігрував до Болгарії, де спільно з С.С. Бочевим заснували в Софії "Вільний університет", очоливши кафедру міжнародного права Софійського університету. В період своєї роботи в Болгарії читав лекції з теорії та історії фінансового права, історії зовнішньої політики Росії. Був на посаді професора кафедри міждержавного і міжнародного приватного права Софійського університету. Досліджував проблеми міжнародних правових відносин. Микола Ренненкампф Микола Карлович Ренненкампф – київський правник, професор та ректор Київського імператорського університету св. Володимира, київський міський голова у 1875 – 1879 рр. Микола Ренненкампф народився 22 вересня 1832 року в містечку Олександрівка, Чернігівської губернії, в дворянській сім’ї стародавнього роду Ренненкампфів. Вступив в Чернігівську гімназію, яку закінчив у 1849 р. Після закінчення гімназії вступив до Ніжинського ліцею князя Безбородька, в якому був тоді юридичний факультет. Пізніше, залишив цей ліцей у 1851 р., та перейшов в Київський Імператорський університет св. Володимира. Спочатку вступив на історико – філологічний факультет, але, пробувши на ньому лише півроку, повернувся на юридичний факультет, який закінчив в 1855 р., а також був удостоєний золотої медалі за твір «Рівень моральності і обов’язки осілих інородців і особливо євреїв в Росії» У листопаді 1856 р. був призначений позаштатним старшим вчителем Київської 2-ї гімназії з прикомандуванням до університету св. Володимира для викладання цивільних і межових законів і підготування до заняття цієї кафедри. У 1858 р. йому доручено викладання енциклопедії законознавства. У 1859 р. удостоєний ступеня магістра загальнонародного права і призначений ад’юнктом в університеті святого Володимира по кафедрі енциклопедії законознавства. У 1860 р. був відряджений для приготування до професорського звання за кордон на два роки. У 1862 р. після повернення із закордонного відрядження, він був призначений виконуючим посаду екстраординарного професора по займаній ним кафедрі.  У 1868 р. удостоєний ступеня доктора державного права і затверджений ординарним професором по кафедрі юридичної енциклопедії, у тому ж році був відряджений за кордон з науковою метою на 6 місяців. У 1869 р. юридичний факультет віддалив викладання історії найважливіших законознавств від кафедри юридичної енциклопедії, і Микола Карлович був затверджений на посаді ординарного професора по кафедрі історії найважливіших законознавств давніх і нових. Однак, через брак особливого професора для юридичної енциклопедії, він повинен був продовжувати і читання з нею, яку викладав безоплатно з 1871 – 1880 рр. У 1880 р. був переміщений на кафедру енциклопедії юридичних і політичних наук. Отже, в університеті св. Володимира Микола Карлович викладав енциклопедію законознавства та історію іноземних законозавств. А також, він склав підручник для студентів, назва якого була російською мовою «Юридическая энциклопедия», який перевидавався чотири рази (1899 – 1913 рр.). Микола Корецький Юрист-міжнародник, спеціаліст у галузі міжнародного приватного права та загальної історії держави та права, академік АН УРСР, член Комісії міжнародного права, очолював створений у Києві Сектор держави та права АН УРСР, а після його перетворення в Інститут держави та права АН УРСР був директором Інституту. Входив до складу радянських делегацій на сесіях Генеральної Асамблеї ООН від УРСР; брав участь у розробці проекту Загальної декларації прав людини ООН та в ряді міжнародних конференцій та комісій ООН. Дійсний, почесний член Інституту міжнародного права в Женеві, член Постійної палати третейського суду, член Міжнародного суду ООН. Удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці. Нагороджений орденом Леніна та орденом Трудового Червоного Прапора. І всі ці звання та заслуги належать одній особі – видатному правознавцю Володимиру Корецькому! На початку своєї доповіді хочу зазначити деякі факти, які, безперечно, вплинули на формування Корецького як відомого юриста. Вже в дитинстві син службовця виявляв здібності до гуманітарних наук. Згодом із золотою медаллю закінчив Катеринославську гімназію та через декілька років закінчив Харківський імператорський університет із дипломом першого рівня. Саме тому Корецького залишили на кафедрі цивільного права та судочинства для підготовки до отримання професорського звання. На початку кар'єри М. Корецький заробляв на життя приватними уроками, пізніше викладав в початковій торговельній школі, читав лекції із всесвітньої історії держави і права в Харківському університеті, де з часом обійняв посаду заступника декана юридичного факультету. Тут же він почав викладати міжнародне приватне право. Досить довго Володимир Михайлович обіймав посади професора і керівника кафедри історії держави і права. Крім того, паралельно працював завідувачем правового підвідділу Народного комісаріату закордонних справ УРСР, потім завідувачем юридичного відділу Укоопспілки та Українбанку, а потім — старшим консультантом Держарбітражу при РНК УРСР. У 1939 році В. М. Корецький отримав ступінь доктора юридичних наук, захистивши дисертацію, присвячену питанням англо-американської доктрини міжнародного приватного права. Повернувшись до Харкова після Другої світової війни (під час якої перебував в евакуації в Узбекистані, де в Ташкентському юридичному інституті викладав всесвітню історію держави і права) Корецький став куратором курсу міжнародного права Харківського юридичного інституту, а згодом і завідувачем кафедри міжнародного права. Через рік його обрали академіком АН УРСР. У повоєнний час і майже до кінця життя чоловік був одним з найактивніших учасників у роботі нової міжнародної організації ООН від УРСР. Так, за ініціативою академіка Мануїльського, він входив до складу делегації УРСР на I, II і IV сесіях Генеральної Асамблеї ООН. Варто зазначити, що міністр закордонних справ УРСР високо цінував Корецького як талановитого вченого і висококваліфікованого спеціаліста у сфері міжнародного права. У 1946 році вчений став радником Представника СРСР у Раді Безпеки ООН. З наступного до 1949 року був членом і першим заступником голови Комісії з прав людини ООН, який повинен був розробити проект Загальної декларації прав людини. Після цього створив у Києві Сектор держави і права АН УРСР, основною метою якого була розробка наукового обґрунтування міжнародної правосуб’єктності УРСР. До 1974 року Корецький був керівником цієї установи та завідувачем відділу міжнародного права та порівняльного правознавства. Визнання міжнародною юридичною громадськістю таланту Корецького відобразилося в обранні його членом Комітету ООН з прогресивного розвитку міжнародного права. Таким чином, можу сміливо стверджувати, що Володимир Михайлович увійшов в історію як перший член Комісії серед вітчизняних юристів-міжнародників. Однак найбільшим досягненням у кар'єрі вченого є його обрання членом Міжнародного Суду ООН у Гаазі. У період з 1968 з 1970 він був обраний віце-президентом Міжнародного Суду. Професіоналізм Володимира Корецького був дуже необхідний молодій республіці УРСР, яка після війни отримала особливий статус міжнародної правосуб'єктності. Фахівців високого рівня було недостатньо і, звичайно, така фігура в міжнародно-правовій науці допомагала УРСР бути достойно представленою на різних міжнародних конференціях і в міжнародних організаціях. Як радник делегації УРСР Корецький брав участь у Женевській міжнародній конференції з вироблення додаткової конвенції про скасування рабства і работоргівлі. В 1957 році був направлений на конференцію ЮНЕСКО з питань мирного співіснування в Мюнхені, а наступні 3 роки очолював делегацію УРСР на конференціях ООН з морського права. Корецький також брав участь у роботі 48-ї сесії Асоціації міжнародного права в Нью-Йорку і XIV сесії асамблеї Всесвітньої федерації асоціації сприяння ООН як представник радянських громадських організацій. З 1957 року вчений був членом радянської групи Постійної палати третейського суду в Гаазі. Підсумовуючи, хочу зазначити, що навіть у похилому віці Корецький до останніх днів зберігав працездатність. Його роль у становленні міжнародного права та правосуб'єктності УРСР є невичерпною. Діяч не лише залишив безцінну спадщину у вигляді творів свого авторства («Очерки международного хозяйственного права»; «Лекции по истории государства и права»; «Очерки англо-американской доктрины и практики международного частного права»; «Общие принципы права в международном праве» та ін.), а й підготував багатьох спеціалістів у сфері міжнародного право, які зараз гідно продовжують його працю. Професор Яновський -український правник-міжнародник. Закінчив 1913 юридичний факультет Київського університету і був залишений при ньому професорським стипендіатом кафедри державного права. За твір «Критичний огляд виборчих законів Росії» був удостоєний золотої медалі університету.Також досліджував міжнародні організації. Професор Семенов- дослідження мирних засобів підтримання миру. Монографія про діяльність Ради Безпеки ООН. Київський університет 1842 р. - у київському університеті утворилася кафедра МП, що називалась Кафедра загального народного правознавства. o Професор Незабітовський. Видав енциклопедію права. Його робота «Вчення публицистів про міждержавне володіння». o Отто Ейхельман. Виклав МП в системному вигляді. o Петро Богаєвський. o Пренен Камф. Його робота «Право догляду кораблів під час війни». 1954 р. - будо відновлено викладання МП після 2 СВ. Видатні юристи- міжнародники(сучасники) були переважно з Києва, з Харкова - Яновський (досліджував міжнародні організації), Семенов (досліджував мирні засоби підтримання миру, ключова монографія Семенова пов‘язана з діяльністю Ради Безпеки ООН з питань підтримання миру у світі). 10. Поняття юридичної науки Юридична наука (правознавство) — це суспільна наука, яка вивчає державу і право, включає знання про виникнення, розвиток і функціонування державно-правових явищ. Юридична наука — одна з найстаріших суспільних наук. Історичне виникнення юридичної науки пов’язане з виникненням та розвитком права. Юридична наука має низку характерних рис. по-перше, вона є наукою громадською, оскільки вивчає суспільні явища; по-друге, правознавство - це наука політична. Воно вивчає суспільні явища, пов'язані з областю політики, права, держави. Висловлювання про право і державу зачіпають інтереси різних соціальних груп, класів, партій і політичних течій; по-третє, правові явища вивчаються правознавством для практичних потреб, для "оснащення" працівників-практиків необхідними знаннями. Правознавство покликане сприяти вдосконаленню юридичної практики, вирішенню поблем правового виховання. Предмет юридичної науки складають закономірності функціонування права і держави, їх сутнісні характеристики, закономірності виникнення і розвитку. 11. Система юридичної освіти в Україні та її освітні рівні Система юридичної освіти складається із відповідних закладів освіти, наукових, науково- методичних і методичних установ, баз навчальної юридичної практики, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти. Структура юридичної освіти включає вищу юридичну освіту, післядипломну юридичну освіту, аспірантуру, докторантуру, професійну юридичну самоосвіту. У системі юридичної освіти діє психологічна служба, організується безкоштовне медичне обслуговування та харчування, забезпечуються безпечні і нешкідливі умови навчання, праці та виховання тощо. До основних характеристик юридичної освіти в України, крім того, відносяться: освітні рівні, які складають спеціальна професійна юридична освіта, базова вища юридична освіта, повна вища юридична освіта;