Кримінальний кодекс Франції 1810 р. PDF

55. Кримінальний кодекс Франції 1810 р. Розвиток французького кримінального законодавства в ХІХ ст. Прийняття Кримінального кодексу 1810 року: контекст і структура Після Французької революції 1789 року Франція прагнула реформувати свою правову систему, яка залишалася фрагментованою та залежною від с...

55. Кримінальний кодекс Франції 1810 р. Розвиток французького кримінального законодавства в ХІХ ст. Прийняття Кримінального кодексу 1810 року: контекст і структура Після Французької революції 1789 року Франція прагнула реформувати свою правову систему, яка залишалася фрагментованою та залежною від старого режиму. Прийняття Кримінального кодексу 1810 року було частиною широкої юридичної реформи, яка включала Цивільний кодекс 1804 року. Кодекс відображав бажання Наполеона створити ефективну, централізовану систему правосуддя. Кодекс складався з 4 книг: 1. Книга перша: Загальні положення про злочини, проступки та покарання. 2. Книга друга: Злочини та покарання за кримінальні злочини. 3. Книга третя: Проступки та їх покарання. 4. Книга четверта: Поліцейські порушення. Ключові положення Кримінального кодексу 1810 року Принцип законності Стаття 4 Кодексу закріплювала основний принцип: «Немає злочину, немає покарання без закону» (Nullum crimen, nulla poena sine lege). Це означало, що будь-яке покарання могло бути накладене лише на підставі закону, ухваленого до скоєння злочину. Класифікація правопорушень Згідно зі статтями 1–3, правопорушення поділялися на три категорії: 1. Злочини (crimes) – найсерйозніші правопорушення, такі як вбивство, державна зрада, зґвалтування. За них призначалися суворі покарання, включаючи смертну кару (стаття 12). 2. Проступки (délits) – менш тяжкі дії, наприклад, фінансові шахрайства чи тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості. 3. Порушення (contraventions) – найменш значущі правопорушення, такі як порушення громадського порядку. Покарання Кодекс визначав кілька видів покарань, включаючи: Смертну кару (стаття 12), яка застосовувалася через гільйотину; Каторжні роботи (стаття 17); Заслання (стаття 23); Штрафи та тюремне ув'язнення. Захист приватної власності Однією з центральних цілей Кодексу був захист приватної власності. Наприклад, стаття 379 встановлювала суворі покарання за крадіжки, а стаття 401 – за шахрайство. Обмеження свободи слова Статті 265–272 обмежували свободу слова та друку, встановлюючи покарання за поширення ідей, які могли б порушувати порядок чи загрожувати державі. Критика та недоліки Кодексу Попри свою революційність, Кодекс зазнав критики за надмірну жорстокість, зокрема через широке застосування смертної кари. Наприклад, стаття 302 передбачала страту за вбивство, навіть у випадках пом’якшувальних обставин. Крім того, Кодекс був орієнтований на інтереси буржуазії, захищаючи приватну власність, але не враховував соціальні фактори злочинності. Розвиток французького кримінального законодавства у ХІХ столітті Протягом ХІХ століття кримінальне законодавство Франції змінювалося під впливом соціальних, економічних та політичних чинників. Реставрація монархії (1814–1830) У цей період до Кодексу були внесені поправки, спрямовані на посилення контролю над політичними злочинами. Наприклад, закони 1815 року посилювали відповідальність за участь у революційних рухах чи антиурядовій пропаганді (статті 86–89). Липнева монархія (1830–1848) Липнева революція 1830 року змусила владу змінити підхід до кримінального права. Смертна кара почала застосовуватися рідше, і акцент змістився на пом’якшення покарань. Стаття 336, яка стосувалася політичних злочинів, була суттєво обмежена в застосуванні. Друга імперія (1852–1870) Під час правління Наполеона III було ухвалено кілька законів, що стосувалися економічних злочинів, спричинених індустріалізацією. Зокрема, статті 408–411 були доповнені положеннями про покарання за фінансові шахрайства у великих масштабах. Друга республіка та Третя республіка (1848–1914) Соціальні зміни цього періоду вплинули на гуманізацію кримінального права. У 1848 році смертну кару було скасовано для політичних злочинів. Також були введені реформи, спрямовані на реабілітацію злочинців, зокрема через введення пробації та умовного звільнення. Міжнародний вплив Кодексу 1810 року Кримінальний кодекс Франції 1810 року мав значний вплив на інші країни. Він став зразком для кодифікації права в багатьох державах Європи, Латинської Америки та Азії. Наприклад, кримінальні кодекси Італії (1839), Бельгії (1867) та Іспанії (1848) були значною мірою засновані на французькій моделі. 54. Шлюбно-сімейне право за Цивільним кодексом Франції 1804 р Історичний контекст створення Кодексу До прийняття Цивільного кодексу у Франції діяла складна і фрагментарна система права, що базувалася на звичаях, релігійних канонах і місцевих нормах. Французька революція 1789 року ліквідувала монополію церкви на регулювання шлюбно-сімейних відносин, проголосивши цивільний шлюб і рівність громадян перед законом. Цивільний кодекс 1804 року підсумував ці зміни, забезпечивши юридичну єдність і впорядкованість. Основні положення шлюбно-сімейного права за Кодексом Шлюбно-сімейне право Кодексу Наполеона ґрунтувалося на таких принципах: 1. Цивільний характер шлюбу Стаття 146 Кодексу визначала, що шлюб є цивільним договором, який укладається перед представниками державної влади. Цей підхід повністю відокремлював шлюб від церкви, хоча залишалася можливість церковного благословення після цивільної церемонії. 2. Умови укладення шлюбу Кодекс визначав конкретні вимоги до укладення шлюбу: Мінімальний вік: для чоловіків – 18 років, для жінок – 15 років (стаття 144). Згода батьків: для осіб, молодших 21 року, була необхідна згода батьків або опікунів (статті 148–150). Публікація наміру одруження: шлюб мав бути оголошений заздалегідь через публікацію (стаття 63), що запобігало прихованим шлюбам. 3. Шлюбний контракт Кодекс надавав можливість укладати шлюбні контракти, які визначали майнові відносини між подружжям (статті 1393–1424). Подружжя могло обирати одну з кількох систем регулювання майна, включаючи спільну власність або роздільне володіння. 4. Розлучення Кодекс 1804 року легалізував розлучення, чого не існувало в попередніх релігійних нормах. Статті 229–232 передбачали кілька підстав для розлучення: Згода обох сторін. Зрада одного з подружжя. Жорстоке поводження або серйозні образи. Процедура розлучення була суворо регламентована, що захищало права обох сторін і мінімізувало зловживання. 5. Права і обов’язки подружжя Кодекс чітко визначав обов’язки подружжя: Чоловік мав бути головою сім’ї, відповідати за її фінансовий добробут і приймати основні рішення (стаття 213). Жінка повинна була слідувати чоловікові і піклуватися про дім (стаття 214). Ця модель відображала патріархальну структуру суспільства, в якій чоловік займав домінуючу позицію. 6. Відносини батьків і дітей Статті 371–387 регулювали відносини між батьками і дітьми. Вони передбачали: Батьківську владу, яка визначала права батьків щодо виховання, навчання і контролю над дітьми. Обов’язок дітей поважати і слухатися батьків. Рівність спадкування між синами та дочками (з урахуванням особливостей шлюбного контракту). Критика та значення Кодексу Цивільний кодекс Франції 1804 року, попри свою прогресивність, був об’єктом критики за закріплення патріархальних норм і нерівності між чоловіками та жінками. Наприклад: Жінки були обмежені у правах на майно і потребували згоди чоловіка для багатьох правових дій (стаття 215).  Чоловіки могли ініціювати розлучення на підставі зради, якщо вона була явною, тоді як для жінки ця підстава була обмежена (стаття 230). Однак Кодекс мав величезне значення для створення чіткої правової бази шлюбно-сімейних відносин. Він запровадив уніфіковані правила, які сприяли юридичній стабільності та прогнозованості. 53. Зобов’язальне право за Цивільним кодексом Франції 1804 р. Історичний контекст та структура зобов’язального права До прийняття Цивільного кодексу зобов’язальне право у Франції базувалося на римському праві, канонічному праві та місцевих звичаях. Французька революція проголосила принцип рівності перед законом, що вимагало уніфікації та систематизації зобов’язального права. Книга третя Цивільного кодексу була присвячена зобов’язальному праву й охоплювала такі аспекти: 1. Загальні положення про зобов’язання. 2. Договори як основу зобов’язань. 3. Позадоговірні зобов’язання (делікти та квазиделікти). Принципи зобов’язального права 1. Принцип свободи договору Одним із фундаментальних принципів Кодексу було право сторін укладати договори за власним бажанням (стаття 1134). У Кодексі закріплювався принцип «Pacta sunt servanda» — договори повинні виконуватися. Однак свобода договору мала межі: угоди не могли суперечити закону, моральним засадам і громадському порядку (стаття 6). 2. Добросовісність Стаття 1134 також наголошувала, що договори повинні виконуватися добросовісно. Цей принцип був центральним у зобов’язальному праві, адже він забезпечував баланс інтересів сторін. 3. Принцип рівності сторін Кодекс ґрунтувався на ідеї рівності учасників правовідносин, усуваючи станові привілеї, які існували до революції. 4. Відшкодування збитків Одним із ключових принципів було забезпечення справедливого відшкодування збитків у разі невиконання зобов’язань чи завдання шкоди (стаття 1382). Договори як основа зобов’язань Кодекс визначав договір як угоду між двома чи більше сторонами, спрямовану на створення, зміну або припинення зобов’язань (стаття 1101). 1. Види договорів Цивільний кодекс передбачав такі види договорів: Односторонні і двосторонні (стаття 1102): залежно від того, чи створюють зобов’язання лише для однієї сторони або для обох. Відплатні та безвідплатні (стаття 1106): відплатні договори передбачали еквівалентну ціну, тоді як безвідплатні були актами щедрості (наприклад, дарування).  Іменні та безіменні (стаття 1107): іменні договори були визначені Кодексом (наприклад, купівля-продаж, оренда), а безіменні залишалися на розсуд сторін. 2. Умови дійсності договорів Для дійсності договору Кодекс визначав три основні умови (стаття 1108): Згода сторін: згода мала бути вільною і свідомою. Правоздатність сторін: сторони повинні були мати юридичну здатність укладати договори. Законна мета: предмет договору мав бути законним і можливим. 3. Виконання зобов’язань Договірні зобов’язання повинні були виконуватися належним чином і в терміни, встановлені угодою (стаття 1136). У разі невиконання або неналежного виконання застосовувалися санкції, зокрема штрафи чи примусове виконання. Позадоговірні зобов’язання Кодекс регулював також зобов’язання, які виникали поза межами договорів: делікти та квазиделікти. 1. Делікти Делікти визначалися як протиправні дії, що завдають шкоди іншій особі. Стаття 1382 проголошувала: «Будь-яка дія, що завдає шкоди іншому, зобов’язує особу, яка її вчинила, відшкодувати збитки». Це положення стало основою сучасного інституту відповідальності за шкоду. 2. Квазиделікти Квазиделікти були випадками, коли шкода завдавалася ненавмисно, але через недбалість чи необережність. Кодекс також зобов’язував таких осіб відшкодовувати збитки (стаття 1383). Майнова відповідальність У разі невиконання зобов’язань чи заподіяння шкоди Кодекс передбачав майнову відповідальність. Винна сторона мала компенсувати: Прямі збитки - це реальні втрати, які постраждала сторона зазнала внаслідок невиконання чи неналежного виконання зобов’язань або внаслідок протиправної дії (делікту чи квазиделікту) за ст.1149. Упущену вигоду - це грошовий еквівалент доходу, який постраждала сторона могла б отримати, якби зобов’язання було виконане належним чином або не було завдано шкоди за ст.1150. 52. Право приватної власності за Цивільним кодексом Франції 1804 р. Цивільний кодекс 1804 року увібрав ідеї природного права, революційного законодавства та римського права, обґрунтувавши право приватної власності як абсолютне, ексклюзивне та недоторканне. Це право стало одним із наріжних каменів нової юридичної системи. Визначення права приватної власності Право приватної власності було визначено в статті 544 Цивільного кодексу, яка проголошувала:  «Власність — це право користуватися і розпоряджатися річчю найбільш абсолютним способом за умови, що це не суперечить законам або правилам». Це визначення включало три ключові елементи: 1. Користування (usus): право використовувати річ відповідно до її призначення. 2. Користування плодами (fructus): право отримувати прибутки або доходи від речі. 3. Розпорядження (abusus): право змінювати, передавати або знищувати річ. Абсолютний характер права власності У Кодексі право власності закріплювалося як абсолютне. Це означало, що власник мав виключний контроль над своєю річчю, і жодна інша особа не могла втручатися в це право без законних підстав. Кодекс захищав власника від будь-яких посягань, зокрема через механізм віндикаційного позову (стаття 2279). Недоторканність і обмеження права власності Цивільний кодекс визнавав право приватної власності недоторканним, але передбачав деякі обмеження: 1. Законні обмеження: власність повинна використовуватися в межах закону. Наприклад, стаття 544 передбачала, що користування річчю не може порушувати громадський порядок чи права інших осіб. 2. Сервітут: Кодекс регулював обмеження права власності у вигляді сервітутів (статті 637–710). Наприклад, власник землі міг бути зобов’язаний надати сусіду право проходу через свою ділянку. 3. Відчуження для громадських потреб: відповідно до статті 545, власність могла бути вилучена у власника лише за умови справедливої компенсації та з метою громадського блага. Захист права власності Цивільний кодекс передбачав чіткі механізми захисту права власності: 1. Віндикаційний позов: Стаття 2279 проголошувала, що власник може витребувати своє майно з незаконного володіння третьої особи. 2. Позов про усунення перешкод: Кодекс дозволяв власникам захищати своє право у разі, якщо їм перешкоджали користуватися або розпоряджатися власністю. Типи власності Цивільний кодекс регулював різні види власності: 1. Рухоме майно (статті 528–536): до цього виду власності належали об’єкти, які могли бути переміщені без їх пошкодження (наприклад, товари, гроші). 2. Нерухоме майно (статті 517–527): сюди входили землі, будівлі та інші об’єкти, міцно пов’язані з ґрунтом. 3. Спільна власність (статті 815–824): Кодекс передбачав можливість володіння майном кількома особами на правах спільної власності. 51. Кодифікація французького цивільного права. Загальна характеристика Цивільного кодексу Франції 1804 р Історичні передумови кодифікації: До кінця XVIII століття правова система Франції була вкрай роздробленою. Вона складалася з: 1. Звичаєвого права (coutumes): діяло переважно на півночі країни та базувалося на місцевих традиціях. 2. Писаного права: застосовувалося в південних регіонах, які слідували римській правовій традиції. 3. Королівських ордонансів і указів: спроби централізувати право, які часто вступали в протиріччя з місцевими звичаями. 4. Канонічного права: використовувалося для регулювання шлюбно-сімейних і спадкових відносин. Ця різноманітність створювала численні труднощі в правозастосуванні, сприяючи правовій невизначеності. Революційний вплив Французька революція проголосила принципи рівності, свободи і справедливості. Старі феодальні норми були скасовані, і постало питання створення єдиного закону, який би регулював цивільні відносини на основі революційних ідеалів. Процес створення Цивільного кодексу Організація роботи У 1800 році перший консул Франції Наполеон Бонапарт ініціював розробку єдиного Цивільного кодексу. Для цього була створена комісія з чотирьох видатних юристів. Ця комісія мала на меті об'єднати революційні ідеї свободи та рівності з римською правовою традицією та елементами звичаєвого права. Після тривалих обговорень текст Кодексу був остаточно затверджений у березні 1804 року. Структура Цивільного кодексу Цивільний кодекс Франції складається з трьох основних книг: 1. Книга перша: «Про особи» ○ Містить норми, що регулюють правовий статус осіб, шлюбно-сімейні відносини та акти цивільного стану. ○ Затверджує принцип рівності перед законом. 2. Книга друга: «Про майно» ○ Визначає різні види власності (рухоме і нерухоме) та способи її захисту. ○ Закріплює недоторканність права приватної власності. 3. Книга третя: «Про зобов’язання» ○ Регулює договірні відносини, спадкування, деліктні зобов’язання та інші способи набуття прав. Основні принципи Цивільного кодексу 1. Рівність перед законом Цивільний кодекс закріпив революційний принцип рівності громадян перед законом. Усі привілеї, пов’язані з походженням або соціальним станом, були скасовані. 2. Свобода волі Громадянам було надано право вільно розпоряджатися своїм майном і укладати договори, за умови дотримання закону. Наприклад, стаття 1134 проголошувала, що договори, укладені належним чином, мають обов’язкову силу для сторін. 3. Захист приватної власності Стаття 544 визначає право власності як "право користуватися і розпоряджатися річчю найбільш абсолютним способом". Це стало основою для розвитку ринкової економіки. 4. Принцип світськості Кодекс відокремив шлюб і сімейні відносини від церкви, зробивши шлюб цивільним актом. Нововведення та особливості 1. Уніфікація права Цивільний кодекс об'єднав численні правові системи Франції, створивши єдині правила, що діяли по всій території країни. 2. Простота та доступність Документ був написаний зрозумілою мовою, що дозволяло навіть неюристам користуватися його положеннями. 3. Римське право як основа Кодекс базувався на принципах римського права, зокрема у питаннях власності та зобов’язань, що додало йому універсальності. 4. Регулювання договірного права Детальне опрацювання норм про договори (статті 1101–1369) зробило Цивільний кодекс зразком для регулювання договірних відносин у багатьох країнах. Критика та обмеження Попри свої досягнення, Кодекс мав і певні недоліки: 1. Обмеження прав жінок: У сімейному праві чоловік мав домінуючу роль, а права жінок були значно обмежені (статті 212–226). 2. Соціальна нерівність: Хоча проголошувалася рівність перед законом, фактично майнове право сприяло збагаченню заможних верств населення. 3. Обмежена адаптивність: Кодекс був орієнтований на аграрне суспільство, що вимагало змін у зв’язку з розвитком промисловості. 50. Перша імперія у Франції. Бонапартизм. Передумови виникнення Першої імперії Французька революція 1789 року зруйнувала старий феодальний лад і проголосила принципи рівності, свободи та братерства. Однак після років революційних перетворень Франція опинилася в стані політичної нестабільності. Директорія, що керувала країною з 1795 року, стикалася з численними внутрішніми проблемами: економічним занепадом, невдоволенням населення та загрозою з боку монархістів і радикалів. У цих умовах Наполеон Бонапарт став ключовою фігурою. Його успіхи на полі бою, зокрема в Італійській та Єгипетській кампаніях, зробили його національним героєм. У 1799 році він здійснив державний переворот, ставши першим консулом Франції, фактично зосередивши у своїх руках всю владу. У 1804 році Наполеон проголосив себе імператором французів. Це рішення було затверджено плебісцитом, що підкреслювало легітимність його влади. Коронація, проведена у соборі Паризької Богоматері за участю Папи Пія VII, стала символом нової епохи: Наполеон сам поклав корону на свою голову, демонструючи незалежність своєї влади від церкви. Основні риси бонапартизму 1. Централізована влада Наполеон створив сильну централізовану державу, яка контролювала всі сфери життя: Адміністративна система була реорганізована. Франція була поділена на департаменти, які очолювали префекти, призначені з центру. Судова система також була централізована, а діяльність суддів перебувала під контролем держави. 2. Легітимація через плебісцити Бонапартизм опирався на підтримку народу через референдуми, що надавало його владі видимості демократичності. 3. Законодавча діяльність Наполеон провів масштабну кодифікацію права. Найвідомішим досягненням стало прийняття Цивільного кодексу (1804 р.), який закріпив принципи рівності перед законом, недоторканності приватної власності та свободи договорів. 4. Військовий характер держави Бонапартизм мав яскраво виражену мілітаристську спрямованість. Франція перетворилася на потужну військову державу, яка прагнула до гегемонії в Європі. Економічна політика Наполеона Наполеон запровадив реформи, спрямовані на зміцнення економіки: 1. Стабілізація валюти: Заснування Французького банку (1800 р.) та введення стабільного франка. 2. Розвиток промисловості: Заохочення промислового виробництва і створення нових технологій. 3. Інфраструктурні проекти: Будівництво доріг, каналів і мостів для покращення транспортування. Зовнішня політика та війни 1. Експансіонізм Наполеон прагнув створити єдину Європу під егідою Франції. Це призвело до низки воєн із коаліціями європейських держав: Успіхи: Перемоги при Аустерліці (1805), Єні (1806) та Фрідланді (1807) зробили Францію домінуючою силою в Європі. Проблеми: Затяжна війна в Іспанії та невдала Російська кампанія 1812 року стали переломними моментами. 2. Континентальна блокада Наполеон запровадив економічну блокаду Великої Британії, намагаючись зруйнувати її економіку. Проте ця політика мала негативні наслідки для європейської економіки, включаючи Францію. Крах імперії Основні причини падіння Першої імперії: 1. Поразка в Російській кампанії (1812): ○ Втрата великої частини армії через суворі умови та нестачу продовольства. 2. Шоста коаліція: ○ Європейські держави об'єдналися проти Наполеона, завдавши йому поразки в битві під Лейпцигом (1813). 3. Окупація Франції (1814): ○ Союзники взяли Париж, а Наполеон зрікся престолу і був засланий на острів Ельба. Бонапартизм як політичний феномен Бонапартизм поєднував революційні ідеали з авторитарним правлінням. Це явище мало кілька ключових характеристик: Опора на армію: Військова сила була основою влади Наполеона. Соціальний компроміс: Бонапартизм задовольняв інтереси буржуазії, яка отримала гарантії власності, і селян, які зберегли землю. Популізм: Наполеон використовував ідею народної підтримки для легітимації своєї влади. 49. Конституції Франції 1795 р. (Директорія) і 1799 р. (Консулат). Результатом Французької революції, що розпочалася в 1789 році, стало знищення старої феодальної системи, ліквідація абсолютної монархії та проголошення нових принципів – свободи, рівності та братерства. Однак революція швидко призвела до хаосу і політичної нестабільності. Перехід до радикальних форм влади, зокрема періоду якобінської диктатури під керівництвом Максиміліана Робесп’єра (1793-1794), спричинив посилення насильства, політичних репресій і терору. Громадянська війна, економічна криза та нескінченні військові конфлікти з іншими країнами, що утворили коаліцію проти Франції, посилили нестабільність у країні. В результаті цих подій революція прийняла радикальні форми, які призвели до так званого «Термідоріанського перевороту» в 1794 році, коли Робесп’єр і його прибічники були скинуті з влади. 2. Після Термідоріанського перевороту Перехід від радикального терору до більш поміркованого керівництва, що розпочався після Термідоріанського перевороту, призвів до періоду боротьби між різними фракціями. 1. Директорія: Новий уряд Франції був створений за результатами Конституції 1795 року і отримав назву Директорія. Влада у Директорії була зосереджена в руках п'яти директорів, яких обирали Рада п’ятисот та Рада старійшин (верхні та нижні палати законодавчого органу). Основні принципи Конституції 1795 року Конституція 1795 року закріпила принципи, які визначали структуру влади у Франції. Найбільше уваги було приділено установам, які мали запобігти відновленню авторитаризму. В основі Конституції лежав принцип розподілу влади між виконавчою, законодавчою та судовою гілками.  1. Двопалатний парламент: Конституція встановила двопалатну систему законодавчої влади, яка стала основою для сучасного французького парламенту. Парламент складався з двох палат: ○ Рада п’ятисот: Нижня палата, яка складалася з 500 депутатів, обраних на основі загального виборчого права, відповідала за ініціювання законодавчих ініціатив і законопроектів. ○ Рада старійшин: Верхня палата, що включала 250 членів, які призначалися на основі певних кваліфікацій, таких як вік та досвід, і мали право затверджувати або відхиляти законопроекти, прийняті нижчою палатою. 2. Виконавча влада: Виконавча влада була передана колегіальному органу, відомому як Директуар (Directoire). Цей орган складався з п’яти директорів, які були обрані парламентом, і здійснював повноваження, які раніше належали королю. Мав великий вплив на зовнішню політику та управління армією, але не мав абсолютної влади, оскільки його дії були підконтрольні парламенту. 3. Судова система: Конституція 1795 року закріплювала принцип незалежності суддів. Це означало, що судді мали бути позбавлені політичного тиску та впливу з боку уряду чи інших органів влади. Вищий суд або Верховний суд був ключовим органом у судовій системі. Він мав право переглядати справи, пов'язані з порушенням закону або конституції. Проте цей орган не мав значної політичної влади, і його роль часто зводилася до юридичних питань, пов'язаних із тлумаченням законодавства. 4. Право виборців: Конституція 1795 року запроваджувала певні обмеження на виборче право, що стосувалося виключно власників майна та людей середнього достатку. Вибори до обох палат проходили через систему непрямих виборів, що означало, що громадяни не обирали безпосередньо депутатів, а делегували це право виборним колегіям. 5. Свободи та права громадян: Конституція підтверджувала основні свободи, які були проголошені у попередніх документах, зокрема у Декларації прав людини і громадянина 1789 року. Вона визнавала права на свободу слова, свободу зборів і протесту, а також захист від довільних арештів. Однак ці права не були абсолютними, і Конституція дозволяла обмеження для забезпечення громадського порядку. Історичний контекст Після падіння Директуару у 1799 році Франція переживала період політичної та економічної нестабільності. Багато років революції та воєн створили ситуацію, в якій революційні ідеали вже не відповідали реаліям країни. Директуар, як орган влади, виявився неспроможним забезпечити стабільність, а країна залишалася в стані війни з коаліцією європейських монархій, що створювало внутрішні конфлікти та економічні труднощі. Наполеон Бонапарт побачив можливість скористатися ситуацією і отримати владу через державний переворот. 9 листопада 1799 року він провів переворот, зломивши опір парламенту та встановивши свій контроль над урядом, який у результаті був легітимізований новою Конституцією 1799 року. Основні положення Конституції 1799 року Конституція 1799 року, офіційно прийнята 24 грудня того ж року, була написана таким чином, щоб узаконити нову політичну структуру, що встановлювалася після перевороту. Конституція скасувала попередні документи, включаючи Конституцію 1795 року, і передбачала нову політичну організацію влади, де домінуючою силою став сам Наполеон. 1. Створення консульства: Конституція 1799 року заклала основу для створення консульства як нового політичного устрою Франції. Згідно з цією Конституцією, влада країни була розподілена між трьома консулами, з яких один отримував значно більшу повноваження, ставши першим консулом. Саме це місце було заповнене Наполеоном Бонапартом. Консульство було своєрідною політичною маскою для авторитарного правління, при якому формально залишалася певна демократична структура, однак фактичну владу зосереджував в собі один чоловік. 2. Виконавча влада: Виконавча влада була концентрована в руках трьох консулів, але найважливішу роль відігравав перший консул (Наполеон). Інші два консули мали обмежену роль і підпорядковувалися волі першого консула. У практичному сенсі це означало, що Наполеон здобув абсолютну виконавчу владу в країні, ставши основною фігурою у політичному житті Франції. Крім того, перший консул мав право призначати членів уряду, армійських командирів, а також здійснювати дипломатичні зв'язки. 3. Законодавча влада: Законодавча влада була покладена на Трибунат та Законодавчий корпус, але обидва органи не мали реального впливу на політику. Трибунат мав право ініціювати законопроекти, але вони не могли безпосередньо приймати закони. Законодавчий корпус затверджував ці ініціативи, однак рішення щодо реального впровадження законів були в руках першого консула, який мав можливість зупиняти будь-який законодавчий акт. 4. Судова система: Конституція передбачала створення Касаційного суду, який мав функцію перегляду рішень нижчих судів. Це була важлива інстанція, яка забезпечувала правосуддя на вищому рівні та мала повноваження виправляти помилки нижчестоящих судів. Проте і цей суд не був повністю незалежним. Касаційний суд також працював під контролем виконавчої влади. Конституція 1799 року встановила політичний контроль над судовою системою через створення нових інститутів, таких як Державний ради, що по суті мав координувати політичні й правові рішення, у тому числі й у судовій сфері. Наполеон також встановив значний контроль над призначенням суддів і прокурорів, що обмежувало їхню незалежність. 5. Права громадян: Конституція підтверджувала основні права громадян, такі як свобода слова, свобода друку, право на власність і право на захист. Однак на практиці ці права мали значні обмеження. Конституція дозволяла репресії проти опозиції та обмеження політичної активності, що використовувалося для забезпечення стабільності режиму Наполеона. 48. Декларація прав людини і громадянина 1789 р. та Конституція Франції 1791 р. (закріплення в ній принципу розподілу влади). Декларація прав людини і громадянина 1789 року Історичний контекст та прийняття Декларація прав людини і громадянина була прийнята Національними зборами Франції 26 серпня 1789 року під час революції, що охопила країну. Вона стала однією з основних ідейних підвалин революційних перетворень. Декларація була відповіддю на авторитаризм абсолютної монархії та прагненням громадян здобути рівність і свободу в умовах нової політичної реальності. Декларація була натхненна просвітницькими ідеями XVIII століття, зокрема працями філософів, таких як Жан-Жак Руссо та Монтеск’є. Ці ідеї стали основою для вимог революціонерів щодо запровадження прав і свобод для всіх громадян, незалежно від їх соціального стану. Основні положення Декларації Декларація прав людини і громадянина включала в себе основні принципи, які стали основою для нової політичної і правової системи: 1. Принцип рівності (Стаття 1): Усі люди народжуються вільними і рівними в правах. Вона також стверджує, що відмінності між людьми можуть бути лише на основі законних і природних причин. 2. Свобода (Стаття 4): Свобода включає право робити все, що не завдає шкоди іншим. Це положення стало основою для формулювання концепцій індивідуальних свобод і обмежень влади. 3. Законність (Стаття 6): Закон є вираженням загальної волі, і всі громадяни повинні підкорятися тільки тим законам, які були ухвалені за загальним принципом волі народу. 4. Право на опір тиранії (Стаття 2): Якщо уряд порушує природні права громадян, вони мають право протистояти цьому і змінити існуючу владу. 5. Принцип власності (Стаття 17): Власність є священним і недоторканним правом людини. Конституція Франції 1791 року: закріплення принципу розподілу влади Історичний контекст та прийняття Конституція 1791 року була ухвалена Національними зборами і стала першою конституцією в історії Франції, яка завершила перехід від абсолютної монархії до конституційної монархії. Прийняття цієї конституції стало логічним продовженням принципів, закладених у Декларації прав людини і громадянина, і мало на меті закріплення демократичних принципів, зокрема принципу розподілу влади. Конституція була результатом компромісу між революціонерами, які прагнули створити республіканську систему, і королем Людовиком XVI, який намагався зберегти хоча б частину монархічних привілеїв. У результаті цього компромісу була утворена конституційна монархія, де король мав обмежену владу, а основну роль у керуванні державою відігравали законодавчі органи. Основні положення Конституції 1791 року  1. Розподіл влади: Конституція 1791 року чітко закріплювала принцип розподілу влади на три гілки: законодавчу, виконавчу та судову, що стало важливим кроком для забезпечення політичної стабільності і запобігання концентрації влади в руках однієї особи або органу. ○ Законодавча влада: Найвищим органом законодавчої влади був Законодавчий корпус, що складався з однопалатного парламенту. Законодавчий корпус складався з 745 депутатів, які обиралися на 2 роки. Усі законодавчі ініціативи виходили від цього органу. ○ Виконавча влада: Виконавча влада належала королю, який мав право вето щодо законів, ухвалених парламентом, а також повноваження призначати міністрів. Однак, королівська влада була значно обмежена, і всі важливі рішення мали бути схвалені парламентом. ○ Судова влада: Судова система мала бути незалежною від інших гілок влади. Конституція закріпила принцип суддівської незалежності, що було важливою частиною правової реформи. 2. Права людини: Конституція 1791 року також містила положення, які підтримували ідеї, закладені в Декларації прав людини і громадянина 1789 року. Вона гарантувала права громадян на свободу, рівність, власність і безпеку, а також зобов'язувала державу захищати ці права. 3. Система виборів: Конституція передбачала відкриті вибори, однак виборчі права були обмежені майновим цензом, що означало, що лише заможні громадяни мали право голосу. Це обмеження, хоч і забезпечувало стабільність в умовах післяреволюційного періоду, було об'єктом критики з боку радикальних революціонерів. 4. Принципи Конституційної монархії: Конституція 1791 року встановлювала конституційну монархію, де король залишався главою держави, але його повноваження були значно обмежені. Одна з ключових характеристик цієї системи – це те, що король тепер був підконтрольний законодавчому органу та народові через виборців. 47. Державно-правові наслідки буржуазної революції у Франції 1789-1794 рр. 1. Скасування абсолютної монархії та встановлення республіки Одним із найважливіших наслідків Французької революції стало падіння абсолютної монархії, яка була основою політичної системи Франції протягом багатьох століть. Король Людовик XVI, який до революції володів необмеженою владою, був змушений проголосити конституційну монархію після падіння старого порядку в 1789 році, що символізувало перехід до більш обмеженої і контрольованої форми влади. 1. Скасування феодальної системи: За результатами революції було скасовано феодальні привілеї та привілеї дворянства, які стали основою для монархічної системи. Вже в ніч на 4 серпня 1789 року Національні збори скасували феодальні податки, права та повинності, що означало фактичне знищення старого ладу. 2. Проголошення республіки (1792 рік): Після періоду конституційної монархії, у 1792 році, за підсумками революційних подій і захоплення  королівської влади, Франція була проголошена республікою. Відбулося остаточне скасування монархії, а король Людовик XVI був страчений у 1793 році, що поклало кінець старому режиму. 2. Принципи прав людини та громадянина Одним з основних досягнень революції було закріплення основних прав людини та громадянина. Прийняття Декларації прав людини і громадянина 1789 року стало основою для нової правової традиції, яка базувалася на принципах свободи, рівності та братерства. 1. Декларація прав людини і громадянина (1789): Цей документ став першим кроком до визнання індивідуальних прав людини в національному законодавстві. Він включав принципи свободи, рівності перед законом, права на власність і опір тиранії. На основі цієї Декларації було проголошено рівність усіх громадян перед законом, що мало важливі наслідки для соціальної структури Франції, а також створення правової держави, де влада повинна була підкорятися законам, а не примхи монарха. 3. Кодифікація законодавства та створення нового правопорядку Основними правовими актами цього періоду стали Цивільний кодекс 1804 року, Кримінальний кодекс та інші законодавчі акти, що закріплювали принципи революції. 1. Встановлення нових правових норм: Після скасування старого феодального законодавства було розпочато процес створення нових норм, які регулювали різні аспекти життя. Наприклад, у 1791 році була ухвалена перша Конституція Франції, яка запровадила нову систему прав і свобод громадян, а також визначила роль законодавчих органів і роль короля. 2. Кодифікація прав: Цивільний кодекс 1804 року (так званий Кодекс Наполеона) став основою для правової системи не тільки у Франції, але й у багатьох країнах Європи. Він закріпив права власності, спадкування, укладання контрактів і забезпечив нові стандарти для цивільних відносин 4. Розподіл влади та нові інститути державної влади Революція призвела до створення нових політичних інститутів та принципу розподілу влади. 1. Система розподілу влади: Буржуазна революція закріпила принципи розподілу влади, що було закріплено в Конституції 1791 року. Влада в державі була поділена на три гілки: законодавчу (Національне асамблеї), виконавчу (уряд) і судову (незалежні суди). Це забезпечило баланс між різними органами влади і стало основою для демократичного управління. 2. Створення нових органів влади: Наприклад, було створено нове Національне конвенту, що стало основою для законодавчої влади після падіння монархії, а також система виборчих комітетів та революційних трибуналів, які мали за завдання підтримувати порядок в країні. 5. Економічні та соціальні наслідки революції 1. Знищення феодальних привілеїв: Одним з найбільших досягнень революції стало скасування феодальних повинностей та податків. Це дозволило більшості французів здобути рівність перед законом і позбавитися від економічних утисків.  2. Перерозподіл земельної власності: Революція сприяла перерозподілу землі, зокрема через націоналізацію церковних земель. Це змінило соціальну структуру країни, сприяючи розвитку середнього класу та буржуазії. 46. Державний лад за Конституцією США 1787 р. 1. Структура та принципи Конституції США Конституція США була ухвалена з метою створення стабільного політичного ладу після періоду нестабільності, який спостерігався за часів Конфедерації. Вона складається з преамбули та семи основних статей. Преамбула визначає мету Конституції, а статті визначають структуру уряду, повноваження державних органів та права громадян. 1. Принципи демократичної республіки: Конституція США встановлює принципи демократії, в основі яких лежить народний суверенітет. Всі державні органи мають діяти в інтересах народу, який через вибори делегує своїх представників. Це закріплює систему представницької демократії, де влада належить народові. 2. Федералізм: Конституція США створила федеральну систему, яка передбачала розподіл влади між центральним урядом і штатами. Це означає, що певні повноваження належать лише федеральному уряду, інші — штатам, а деякі повноваження поділяються між ними. 2. Розподіл влади: три гілки уряду Один з найважливіших аспектів Конституції США — це принцип розподілу влади, що полягає у створенні трьох незалежних гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової. Такий розподіл забезпечує систему стримувань і противаг, яка запобігає концентрації влади в руках одного органу. 1. Законодавча влада (Конгрес): ○ Стаття I Конституції визначає повноваження законодавчої влади, яку здійснює Конгрес. Конгрес складається з двох палат: Палати представників і Сенату. ○ Палата представників обирається на основі населення штатів (популяція визначає кількість представників). Її члени обираються на два роки. ○ Сенат складається з двох представників від кожного штату, які обираються на шість років. Сенат відіграє важливу роль у затвердженні законопроєктів, а також у ратифікації міжнародних договорів та призначенні федеральних суддів. ○ Конгрес має право приймати закони, затверджувати бюджет, оголошувати війну та здійснювати контроль над діяльністю виконавчої влади. 2. Виконавча влада (Президент): ○ Стаття II Конституції визначає повноваження президента США, який є головою виконавчої влади. Президент обирається на чотири роки через виборчу колегію, яка складається з представників штатів. ○ Президент має широкі повноваження, зокрема право призначати федеральних суддів, підписувати або накладати вето на закони,  командувати армією та укладати міжнародні договори (після затвердження Сенатом). ○ Президент також відповідає за імплементацію законів і здійснює управління федеральними агентствами. 3. Судова влада (Федеральний суд): ○ Стаття III Конституції встановлює систему федеральних судів, на чолі з Верховним судом США. Судова влада має повноваження тлумачити закони, визначати їх відповідність Конституції та забезпечувати виконання законодавчих актів. ○ Верховний суд складається з дев'яти суддів, які призначаються президентом і затверджуються Сенатом. Ці судді обираються на довічний термін і мають величезний вплив на правову систему країни, оскільки їхні рішення можуть мати далекосяжні наслідки для суспільства. 3. Механізм стримувань і противаг Згідно з Конституцією, кожна з гілок влади має механізми стримувань і противаг, щоб жодна з них не змогла зосередити в своїх руках надмірну владу. 1. Президентський вето: Президент має право накладати вето на законопроєкти, ухвалені Конгресом, що дає йому можливість стримувати діяльність законодавчої влади. Однак Конгрес може подолати вето двома третинами голосів у кожній палаті, що є важливим механізмом балансування влади. 2. Судова перевірка: Верховний суд має право оголошувати неконституційними акти, які порушують основні принципи Конституції. Це забезпечує контроль за законодавчою та виконавчою діяльністю та гарантує дотримання прав людини. 3. Затвердження призначень: Сенат має право затверджувати або відхиляти призначення президента на важливі посади, зокрема федеральних суддів та членів уряду. Це забезпечує певний рівень контролю над президентськими призначеннями. 4. Права та свободи громадян Одним з основних досягнень Конституції США є визнання та захист прав і свобод громадян, що було закріплено в Біллі прав (1791 рік), тобто в перших десяти поправках до Конституції. 1. Свобода слова та релігії: Перша поправка гарантує свободу слова, друку, релігії та права на мирні зібрання. 2. Право на справедливий судовий процес: Шоста поправка забезпечує право на швидкий і публічний судовий процес, право на адвоката та право на присутність обвинуваченого на суді. 3. Захист від необґрунтованих арештів: Четверта поправка забезпечує захист від незаконних обшуків і арештів.