Л 1_ Поняття спец психології як науки.docx

**Лекція 1** **Предмет і завдання спеціальної психології** 1.Визначення спеціальної психології як науки. Галузі спеціальної психології. Зв'язок спеціальної психології з іншими дисциплінами.  2\. Закономірності психічного розвитку дітей з проблемами розвитку. \ 3. Характеристика основних категорій...

**Лекція 1** **Предмет і завдання спеціальної психології** 1.Визначення спеціальної психології як науки. Галузі спеціальної психології. Зв'язок спеціальної психології з іншими дисциплінами.  2\. Закономірності психічного розвитку дітей з проблемами розвитку. \ 3. Характеристика основних категорій спеціальної психології.  4\. Характеристика основних наукових теорій розвитку дітей з проблемами розвитку.  5\. Історичні аспекти суспільної допомоги дітям з проблемами розвитку.  6\. Сутність та проблеми соціальної реабілітації дітей-інвалідів.  7\. Принципи спеціальної психології.  8\. Основні завдання спеціальної психології.  **Визначення спеціальної психології як науки. Галузі спеціальної психології. Зв'язок спеціальної психології з іншими дисциплінами.** Спеціальна психологія займає важливе місце в підготовці психологів, які спеціалізуються у сфері дитячої практичної психології, психологічного консультування і корекції, оскільки у своїй професійній діяльності вони постійно взаємодіють з дітьми, які мають проблеми в розвитку і в особливостях поведінки. **Спеціальна психологія** -- це галузь психології, яка вивчає психологічні особливості дітей з порушеннями розвитку. Виокремлення спеціальної психології як цілісної галузі психологічної науки пов'язано з іменем видатного психолога Лева Семеновича Виготського. Він був першим у світовій психології, хто виділив загальні закономірності психічного розвитку дітей при різних порушеннях: розумовій відсталості, глухоті, недоліках зору, порушеннях мови, опорно-рухового апарату тощо. *Об'єктом вивчення* спеціальної психології є особистість дитини, яка має незначні відхилення у психофізіологічному розвитку (сенсорно-руховій, соматичній, інтелектуально-мовленнєвій сферах) або відхилення в поведінці, які ускладнюють адекватну соціалізацію та шкільну адаптацію. *Предметом спеціальної психології* є процес диференціювання навчання, виховання й розвитку дітей з психічними і (або) фізичними порушеннями та відхиленнями у поведінці, визначення найбільш результативних шляхів, засобів, спрямованих на своєчасне виявлення, попередження та подолання відхилень у розвитку та поведінці таких дітей. *Завдання спеціальної психології* включають виявлення шляхів компенсації дефекту розвитку психіки в цілому і різних психічних процесів, розробку психологічного обгрунтування питань навчання і виховання аномальних дітей. Проте для кожної категорії дітей із з порушеннями розвитку структура дефекту, його механізми, можливості компенсації і вплив на соціальну адаптацію значно розрізняються між собою. Тому при спільності завдань спеціальної психології завдання, що розробляються кожним з її розділів, мають свій конкретний зміст і специфічні відмінності. ***Галузі спеціальної психології*** Одним з найбільш розроблених розділів спеціальної психології є психологія дітей з порушенням інтелектуального розвитку (*[олігофренопсихологія]*). Предметом її вивчення є своєрідність психічного розвитку дітей із з порушеннями інтелекту. На сьогоднішньому етапі актуальними є питання розробки методик раннього виявлення і ранньої корекції відхилень у розумовому розвитку дітей. Предметом *[сурдопсихології]* є закономірності і специфічні особливості психічного розвитку дітей із порушеннями слуху. У галузі сурдопсихології проводилися широкі дослідження з питань розвитку мовлення, виховання, пам\'яті і мислення дітей. *[Тифлопсихологія]* займається вивченням психіки дітей із порушеннями зору. Проблеми тифлопсихології вирішуються в умовах сенсорної депривації. Значні успіхи досягнуті в галузі *[тифлосурдопсихології]* (психології сліпоглухих дітей). Науково доведена і практично підтверджена можливість досягнення ними високого рівня психічного розвитку (Соколянський, Ярмоленко). 4\. Відносно молодим розділом спеціальної психології є *[логопсихологія]* (психологія дітей, які мають порушення мовлення), предметом котрої є закономірності психологічного розвитку дітей із патологією мовлення. Дана галузь психологічного знання формується на базі логопедії і в даний час привертає особливу увагу фахівців -- психологів, логопедів, лікарів. ***Зв'язок спеціальної психології з іншими дисциплінами*** Спеціальна психологія виникла і розвивалась на межі знань, тому й існує тісний взаємозвязок з психологією, педагогікою і медициною. Її зв*'*язок з *психологією* визначається спільністю методологічних позицій, понятійного апарату, методів вичення психіки. У своєму розвитку спеціальна психологія опирається на досягнення таких медичних наук як фізіологія, невропатологія і психіатрія. Врахування медичних даних дозволяє отримати уявлен ня про причини виникнення, структуру і механізми того чи іншого дефекту, допомагає у вивченні особливостей психіки дитини з порушенням розвитку. Стосовно взаємозв*'*язку спеціальної психології з *патопсихологією* у літературі існує позиція, що спеціальна психологія є частиною патопсихології. Однак з цим погодитись не можна. Патопсихологія вивчає структуру і закономірності розпаду сформованої психічної сфери і особистості. Вона орієнтована на вирішення задач, які поставлені клінічною психіатрією, а спеціальна психологія - на теорію і практику корекційної психології. Взаємозв*'*язок спеціальної психології *з педагогікою* полягає в тому, що питання навчання і виховання дітей з порушенням розвитку розробляються на основі загальної теорії дидактики і методик навчання. Спеціальна психологія тісно повязана з *корекційною педагогікою*. У цих галузей знань спільний предмет вивчення -- діти з порушеннями у розвитку, спільні завдання, методи вивчення, які дозволяють кваліфікувати досліджувані явища в єдиних поняттях. Однак корекційна педагогіка розробляє і науково обгрунтовує систему навчання і виховання, а спеціальна психологія вивчає закономірності і особливості психічного розвитку дітей. ***Основні категорії спеціальної психології*** Спеціальна психологія має свій категоріальний (понятійний) апарат -- систему понять, які відображають різні сторони психічної реальності в її цілісності, і специфічних, тільки їй притаманних характеристиках порушеного розвитку. Категорії спеціальної психології складаються і формуються під впливом соціальної практики і наукових досліджень. 1. *Аномальний розвиток*. За визначенням Л.С.Виготського, аномальний розвиток - не дефектний, а своєрідний розвиток, який не обмежується негативними ознаками, а має цілий ряд позитивних особливостей, які виникають у зв'язку з пристосуванням дитини з порушенням розвитку до навколишнього світу. Дане поняття входить в коло понять, які об'єднані терміном "дизонтогенез", яким позначають різні форми порушень онтогенезу. 2. *Діти з порушенням розвитку* -- діти з вродженими чи набутими порушеннями фізичного чи психічного розвитку. Вони потребують комплексної реабілітації, яка включає медичну, психолого-педагогічну і соціальну допомогу і при цьому обов'язково індивідуальну. Раніше вживали термін «аномальні діти», «діти з обмеженими можливостями», «діти з особливими потребами». Проте ці терміни є не коректними. Коректні терміни: «діти з порушенням розвитку», «діти з порушенням слуху» (чи іншого типу), «діти з інвалідністю», «діти з особливими освітніми потребами». Дуже вдало Л.С.Виготський стверджує, що існує єдність природньої і культурної лінії у формуванні особистості дитини. Під природною лінією Л.С.Виготський розумів біологічне дозрівання організму дитини, під культурною -- розвиток через спрямоване навчання. Стосовно дітей з порушеннями розвитку, Л.С.Виготський говорив про явище *дивергенції* -- неспівпаданні цих двох ліній, що призводить до створення особливих, обхідних шляхів розвитку дитини. 3. *Корекція *(лат. сorrеctio - виправлення) -- система психолого-педагогічних заходів, які спрямовані на виправлення або послаблення порушень психофізичного розвитку дітей. Під корекцією розуміємо як виправлення окремих порушень (наприклад, корекція вимови, зору), так і цілісний вплив на особистість дитини з метою досягнення позитивного результату у процесі її навчання, виховання та розвитку. Усунення або згладжування порушень пізнавальної діяльності та фізичного розвитку дитини позначається поняттям «корекційно-виховна робота». 4. *Компенсація* - це заміщення або перебудова порушених чи недорозвинених функцій організму. Всі компенсаторні процеси проходять одночасно на декількох рівнях. Перший - біологічний, або тілесний, рівень перебігу компенсаторних процесів. Другий - психологічний рівень компенсації - надзвичайно складний за своїм змістом. Він включає в себе роботу захисних механізмів, неусвідомлюваних процесів, які забезпечують зниження тривоги і внутрішньої напруги у стресових ситуаціях. Крім того, на цьому рівні розгортається дія так званих копінг-стратегій, тобто свідомих зусиль особистості, які спрямовані на підтримку позитивної самооцінки у загрозливих для неї ситуаціях. Третій рівень компенсаторних процесів соціально-психологічний, пов\'язаний із суспільним характером людського буття. Добре відомо, що процес відновлення тих чи інших порушень залежить від характеру зовнішньої допомоги, зокрема, від позиції оточуючих стосовно інваліда. Вищий рівень організації компенсаторних процесів - соціальний. Його реалізація пов\'язана зі ставленням в цілому суспільства до людей з інвалідністю. Ці відносини визначаються національними і релігійними традиціями суспільства, сприяючи або перешкоджаючи соціальній адаптації осіб з порушенням розвитку. Людина - істота біосоціальна, але провідна роль в процесі становлення і розкриття людської сутності, безперечно, належить соціальним факторам. Те ж саме можна сказати і щодо компенсаторних процесів. В їх реалізації беруть участь як біологічні, так і соціальні чинники, при цьому вони присутні на кожному рівні, правда, в різних пропорційних відносинах. 5\. *Соціальна реабілітація* (лат. rehabilitas -- відновлення придатності, здатності) у медико-психологічному значенні -- включення дитини, з порушенням розвитку, у соціальне середовище, залучення до громадського життя і праці на рівні її психофізичних можливостей. Реабілітація здійснюється за допомогою медичних засобів, спрямованих на усунення або пом\'якшення порушень розвитку, а також спеціального навчання, виховання та професійної підготовки. У процесі реабілітації компенсуються функції, порушені хворобою. Завдання реабілітації вирішуються у системі спеціальних навчальних закладів для різних категорій дітей, де особливості організації навчального процесу визначаються особливостями порушень розвитку дітей.  6. *Абілітація* - це система лікувально-психологічних заходів з метою попередження і лікування патологічних станів у дітей раннього віку, які ще не адаптувалися до соціального середовища і призвели до стійкої втрати можливості навчатися, працювати тощо. 7. *Соціальна адаптація (від лат. аdapto - пристосовувати)* -- приведення індивідуальної та групової поведінки дітей у відповідність з системою суспільних норм і цінностей. У дітей з порушенням розвитку ускладнена взаємодія із соціальним середовищем, знижена здатність адекватного реагування на зміни, які відбуваються, ускладнюються вимоги. Вони відчувають особливі труднощі у досягненні своїх цілей в рамках існуючих норм, що може викликати у них неадекватну реакцію і призвести до відхилень у поведінці. 8. Людина з *інвалідністю *--- це особа, яка має порушення здоров\'я зі стійкими розладами функцій організму, зумовлене захворюваннями, наслідками травми чи дефектами, що призводять до обмеженої життєдіяльності, і потребує соціального захисту. **Історичні аспекти суспільної допомоги дітям з порушенням розвитку** За останні десятиліття в Україні, як і в усьому світі, збільшилась кількість людей з інвалідністю. Це відбувається у результаті багатьох чинників: війна, природні катаклізми, техногенні катастрофи, забруднення зовнішнього середовища, дорожньо-транспортні пригоди, збільшення кількості вроджених патологій і хронічних захворювань. Конституція України гарантує усім право на освіту, але на практиці ми спостерігаємо те, що певні категорії дітей позбавлені доступу до якісної освіти. Усе це свідчить про необхідність кардинальної зміни підходів до ролі і місця людини з інвалідністю у житті суспільства, створення умов для здобуття освіти, професії, посильної участі у трудовій діяльності. Досвід догляду, навчання і виховання дітей з порушенням розвитку має багату спадщину, започатковану ще на ранніх етапах суспільного розвитку. Милосердя до дітей і турбота, особливо про покинутих, стали поширюватися із зміцненням християнського світогляду. У слов'янських державах на таких дітей дивилися як на "божих людей", слова "святий" і "юродивий" в Київській Русі були синонімами. Протягом багатьох років політика, у відношенні до людей з інвалідністю, розвивалася від елементарного догляду у спеціальних закладах до навчання та реабілітації. Рівень цивілізованості суспільства багато в чому визначається ставленням цього суспільства до людей з порушенням розвитку, їхніх сімей тощо. В умовах економічної нестабільності, кризового стану практично всіх складових гуманітарної сфери, початкового етапу правової стабілізації люди з інвалідністю виявилися найбільш незахищеною категорією населення. Людей з інвалідністю у нашому суспільстві сприймають по-різному: одні до них абсолютно байдужі, інші жалісливі, треті, їх менше, активно допомагають їм. Крім того, існуює стереотипне уявлення про інтелектуальну і психічну неповноцінність людини із серйозними фізичними порушеннями, прирікає людей з інвалідністю на повну ізоляцію: їх не побачиш на підприємствах, у культурних закладах, інформації про них дуже мало на сторінках періодики. Значною мірою це обумовлено нашим минулим. Соціальна й інформаційна політика тоталітарної держави ігнорувала проблеми людей з інвалідністю, не сприяла повному охопленню системою освіти дітей і дорослих із руховою недостатністю, створенню пристосованого до їхніх можливостей архітектурного середовища. Інвалідність у дітей означає суттєве обмеження життєдіяльності, вона сприяє соціальній дезадаптації, яка зумовлена порушеннями у розвитку, труднощами у самообслуговуванні, спілкуванні, набутті професійних навичок. Засвоєння дітьми з інвалідністю соціального досвіду, включення їх в існуючу систему суспільних відносин потребує від суспільства певних додаткових заходів, засобів та зусиль (це можуть бути спеціальні програми, центри з реабілітації, навчальні заклади тощо). Розробка цих заходів повинна базуватися на знанні закономірностей, завдань, сутності процесу соціалізації. Упродовж розвитку людського суспільства так чи інакше поставало питання про вироблення форм громадської опіки, лікування, а пізніше й навчання дітей з інвалідністю. Обсяг такої допомоги залежав від багатьох факторів, передусім стану розвитку економіки, виробничих сил суспільства і характеру виробничих відносин, визначався політичним, моральним, релігійним світоглядом, станом розвитку науки, охорони здоров\'я культури, освіти. У історії розвитку соціальної допомоги особам з порушенням розвитку можна виділити чотири основні етапи: монастирський, медичний, лікувально-педагогічний та етап інтеграції у суспільство. *Монастирський етап (Х - середина ХVIII ст.)* Історія опікунства дітей з порушенням психічного чи фізичного розвитку в Україні сягає давніх часів. З прийняттям християнства у Київській Русі було запроваджено закони з Візантії, які увійшли до складу громадських Кормчих книг. Стосувалися вони становища \"сліпих, глухонімих, божевільних та нестямних" у сім\'ї, охорони їхнього майна та інших громадських прав, відповідальності перед кримінальним законом. Таким чином, вже за часів Київської Русі виявлялися милосердя й гуманізм щодо убогих та скалічених і мали певне відображення в офіційних законах. На основі нормативних актів і систем суспільного піклування, здійснюваного головним чином монастирями, формувалося суспільне ставлення до осіб з порушенням розвитку. Перші офіційні документи про опіку датуються X ст., коли князь Київський Володимир Святославович указом від 996 р. зобов\'язав церкву дбати про таких осіб. Є докази, що в Києво-Печерській лаврі вже в першій половині XI ст. відкрився притулок для дітей, у якому окрім сиріт, хворих та убогих, перебували й так звані калічні діти (глухі, сліпі, недоумкуваті). На утримання закладів громадської опіки передбачалася частина коштів від княжих прибутків, яка передавалася монастирям. В історії дефектології та психології (О. Д\'ячков, М. Ярмаченко, Х. Замський) наводяться факти про те, що в X-XII ст. у Київській Русі організовувалися заклади, де не лише опікувались дітьми порушенням розвитку, але й навчали їх елементам грамоти, живопису, співу та різних ремесел. Громадське піклування про дітей з порушенням розвитку виникло на ранніх етапах розвитку Київської держави. На початку ХІІ століття в "Повчанні князя Володимира Мономаха своїм дітям" ми знаходимо такі рядки: "Всього паче убогих не забувайте, але ємко могуче по силі кормите й подавайте сироті\...". У 1586 році у статуті Львівської братської школи було зафіксовано, що "вчитель повинен і вчити, і любити дітей усіх однаково, як синів багатих, так і сиріт, убогих і тих, які вулицями ходять, прохаючи на прожиток. Учити їх, хто скільки по силам учиться може\...". У епоху XV-XVII ст. в Україні значного поширення набували \"богодільні-шпиталі", які визнавалися за специфічні форми допомоги хворим та людям з інвалідністю. Призначення богоділень не було чітко вираженим. До них приймалися каліки, безумні дорослі й діти, непрацездатні та інші особи, які внаслідок певних обставин жили за рахунок суспільства. Проте вже існуючі форми опіки дітей і підлітків були недостатніми. Їхня діяльність обмежувалася лише тим, що до цих осіб ставилися досить терпимо.  З розвитком суспільних відносин, у важкий період міжусобиць та війн, з'явилась велика кількість людей, які мали потребу в матеріальній та моральній допомозі; будуються богодільні, шпиталі, сирітські будинки, притулки, де дітей не лише опікували і доглядали, але і навчали основам грамоти, живопису, співу та різних ремесел. *Медичний етап (XVIII - XIX ст.)* У XVIII ст. відбулися окремі позитивні зміни в економічному та культурному перетворенні, розвитку науки і освіти. Швидкими темпами розвивалися педагогіка, медицина, зокрема психіатрія. Активізувалася й діяльність держави у питаннях виховання обездолених та скалічених дітей. У цей період розроблялися заходи приватного порядку щодо влаштування богоділень, відкриття спеціальних виховних будинків для безумних. Вироблялися форми їх опіки, вживалися заходи загального характеру. Це можна вважати першими серйозними кроками у створенні системи громадської опіки. Медичний етап характеризувався активізацією діяльності земських лікарів-психіатрів, організацією для розумово відсталих осіб при психіатричних лікарнях спеціальних дитячих відділень. На цьому етапі було зроблено перші кроки до вивчення потреби у спеціальному навчанні й вихованні осіб з порушенням інтелектуального розвитку. Допомога недоумкуватим стає не лише виявом милосердя, гуманності, але й соціальною потребою, засобом полегшення долі батьків. Як свідчать архівні матеріали, значний внесок у досвід організації педагогічної діяльності з дітьми та молоддю з проблемами розвитку у другій половині ХІХ ст. зробили Всеукраїнська Спілка Вчителів, Київське товариство взаємодопомоги жінкам, Благодійне товариство судового відомства, Товариство Червоного Хреста (1867), Всеукраїнське товариство допомоги жертвам інтервенції та земства. Приватні благодійні товариства (Товариство трудової допомоги глухонімим тощо) згідно з законом від 5 грудня 1866 року відкривають в Україні школи для дітей з порушенням розвитку. \ \ *Лікувально-педагогічний етап (XX ст.)* На цьому етапі було властиве прагнення до вивчення причин природи порушень розвитку з метою раціональної організації лікувально-виховної роботи з дітьми. На початку XX ст. для дітей почали відкривати лікувально-виховні школи і допоміжні класи. Проте через пасивність і байдужість чиновників із Міністерства освіти ця форма педагогічної допомоги дітям з порушенням інтелекту не набула свого подальшого розвитку. На початку ХХ ст. на розвиток благодійності вплинув революційний рух. Більшовики засудили благодійність як буржуазний пережиток та заборонили будь-яку благодійну діяльність. Внаслідок цього були спроби відкрити спеціальні заклади у системі державної освіти -- дитячі будинки. У 20-ті рр. ХХ ст. в Україні на чолі з В.Г. Короленком було створено Лігу Спасіння Дітей, Раду соціальної допомоги, Раду захисту дітей та Міністерство соціальної допомоги. У зв'язку зі зростанням бездоглядності, виникає потреба в організації різних виховних дитячих закладів. Так з'являються дитячі приймальні, колонії, зростає кількість дитячих будинків. На перший план виходять соціально-педагогічні аспекти діяльності цих закладів. У другій половині 50-х -- середині 60-х років ХХ століття поряд з традиційною формою інтернатних закладів -- дитячими будинками -- виникають школи-інтернати, які планувалось у майбутньому перетворити на основний тип державних освітньо-виховних закладів, які спроможні забезпечити навчання і суспільне виховання підростаючого покоління. У радянський період в Україні, як і в Росії, здійснюється диференціація системи фахової освіти, її структурне удосконалення, перехід від трьох до восьми типів спецшкіл. Діти з порушенням розвитку отримували середню освіту лише в інтернатах. Практично ж система шкільної освіти не вважала потрібним враховувати той факт, що перебування у спецінтернаті збільшує ізоляцію дитини від суспільства, що в значній мірі гальмує її психічний розвиток. Програма освіти у спецінтернатах недостатньо готувала вихованця до самостійного життя в суспільстві.  *Сучасний етап -- від ізоляції до інтеграції.* Інтеграція людей з інвалідністю у суспільство у Західній Європі є головною тенденцією сучасного періоду, що базується на їх повній громадянській рівноправності. Цей етап характеризується в західноєвропейських країнах перебудовою в 80-90-ті роки організаційних основ спеціальної освіти, скороченням кількості спеціальних шкіл і різкого збільшення кількості спеціальних класів у загальноосвітніх школах, перебудовою взаємовідносин масової і спеціальної освіти. Україна зараз знаходиться на етапі лише переходу від третього до четвертого періоду, у той час як Західна Європа вже більше двох десятиліть переживає цей період і знаходиться на його передовій стадії. Змістом цього періоду є реорганізація взаємодії структур масової і спеціальної освіти й орієнтація останньої на підготовку дітей із порушенням розвитку до життя як повноправних громадян суспільства, якому вони належать. **Сутність та проблеми соціальної реабілітації дітей з інвалідністю** Соціальна реабілітація дитини -- це комплекс заходів, спрямованих на відновлення порушених чи втрачених дитиною суспільних зв\'язків та відносин. Метою соціальної реабілітації є відновлення соціального статусу дитини, забезпечення соціальної адаптації у суспільстві, досягнення певної соціальної принезалежності. Неодмінною умовою соціальної реабілітації є культурна самоактуалізація особистості, її активна робота над своєю соціальною досконалістю. Якими б сприятливими не були умови реабілітації, її результати залежать від активності самої особистості. Цілісний, системний підхід дозволяє сформулювати багаторівневу структуру проблем соціальної реабілітації та допомоги. Згідно з цим необхідно вирішувати: · *проблеми дитини*: підтримка фізичного здоров\'я, формування особистості, забезпечення емоційної підтримки, навчання, задоволення соціальних потреб; · *проблеми сім\'ї*: забезпечення фінансової підтримки, житлові умови, навички догляду та навчання дитини, вирішення емоційних проблем, подолання соціальної ізоляції; · *проблеми професіоналів*: медики (профілактика та підтримка здоров\'я), педагоги та психологи (розробка та впровадження спеціальних методів освіти та виховання дітей та батьків), соціальні працівники (забезпечення допомоги, інформування про ресурси, сімейна та групова робота, захист інтересів дітей та сім΄ї, інтеграція зусиль професіоналів), інженери та виробники (розробка та виготовлення спеціальних засобів для підтримки ефективної життєдіяльності та навчання дітей, створення спеціальних робочих місць), юристи, представники законодавчої та виконавчої влади (створення та впровадження відповідної системи захисту прав та обов\'язків інвалідів та їх сімей); · *проблема суспільства* -- зміна ставлення до людей з інвалідністю та сімей; · *проблеми фізичного середовища*: зменшення впливів, які шкодять здоров\'ю та життєдіяльності людини, створення дружнього для людей з інвалідністю простору. Процес соціалізації -- це процес взаємодії особистості та суспільства. Людина є і об\'єктом (тому що випробовує на собі вплив з боку суспільства, різних соціальних інститутів тощо), і суб\'єктом (тому що вона ставить перед собою певну мету та обирає засоби для її досягнення) процесу соціалізації. Оцінка людей за їх зовнішнім виглядом та за розумовими здібностями характерна для нашого способу життя. Всі люди, які так чи інакше відрізняються від нас, викликають у нас особливе і не завжди доброзичливе ставлення. *Основні проблеми реабілітації можна розділити на три рівні:* \- проблеми макрорівня -- в межах держави; \- проблеми мезорівня -- наявність регіональних умов; \- проблеми мікрорівня -- в сім\'ї та її найближчому оточенні. *Проблеми реабілітації на макрорівні. *Соціальні проблеми першого порядку -- це проблеми, які торкаються суспільства в цілому. Цей комплекс проблем вирішується зусиллями всього суспільства та державою, спрямованими на створення рівних можливостей для всіх дітей. Одна з найбільш суттєвих проблем цього порядку є відношення суспільства та держави до людей з порушенням розвитку. Це ставлення проявляється у різних аспектах: у створенні системи освіти, навчання, архітектурного середовища, доступної системи охорони здоров\'я тощо. Однією з важливих соціально-педагогічних проблем є розвиток та вдосконалення системи спеціальної освіти. Система спеціальної освіти в Україні на сучасному етапі не повною мірою забезпечує рівність прав на освіту тих осіб, можливості яких обмежені їхнім станом здоров\'я або конкретними соціальними умовами, не завжди відповідає їхнім запитам, особистим і суспільним інтересам. Соціальна політика в Україні, яка зорієнтована на людей з інвалідністю, дорослих і дітей, будується сьогодні на основі медичної моделі інвалідності. Виходячи з цього, інвалідність розглядається як хвороба, патологія. Така модель певною мірою послаблює соціальну позицію дитини з інвалідністю, знижує її соціальну значущість, відокремлює від \"нормального" дитячого товариства, збільшує її нерівний соціальний статус, прирікає на визнання своєї нерівності, неконкурентоспроможності у порівнянні з іншими дітьми. Наслідком орієнтації суспільства та держави на цю модель є ізоляція дитини з інвалідністю від суспільства у спеціалізованому навчальному закладі, розвиток у неї пасивно-утриманських життєвих орієнтацій. Такий підхід несе в собі дискримінаційну ідею, виявляє ставлення суспільства до людей з інвалідністю як соціально непотрібної категорії. Традиційний підхід не вичерпує усю повноту проблем тої категорії дітей, про яку йде мова. У ньому яскраво відображений дефіцит бачення соціальної сутності дитини. Така думка змінює підхід до тріади \"дитина -- суспільство -- держава". *Сутність цієї зміни полягає у наступному:* · головна проблема дитини з інвалідністю полягає у порушенні її зв\'язку зі світом, в обмеженій мобільності, недостатності контактів з однолітками та дорослими, в обмеженому спілкуванні з природою, недоступності низки культурних цінностей, а іноді і елементарної освіти. Ця проблема є наслідком не тільки суб\'єктивного чинника, яким є стан фізичного і психічного здоров\'я дитини, але і наслідком соціальної політики та сталої суспільної свідомості, які санкціонують існування недоступного для людини з інвалідністю архітектурного середовища, громадського транспорту, соціальних служб; · дитина, яка має інвалідність, може бути такою ж здібною та талановитою, як і її одноліток, який не має проблем зі здоров\'ям, але виявити свій талант, розвити його, приносити за допомогою нього користь суспільству їй заважає нерівність можливостей; · дитина -- не пасивний об\'єкт соціальної допомоги, а людина, яка розвивається, яка має право на задоволення різнобічних соціальних потреб у пізнанні, спілкуванні, творчості; · держава повинна не тільки надати дитині, яка має інвалідність, певні пільги та привілеї, вона повинна піти назустріч її соціальним потребам і створити систему соціальних служб, що дозволяли б згладжувати обмеження, які заважають процесам її соціалізації та індивідуального розвитку. *Соціальні проблеми мезорівня. *Соціальні проблеми іншого порядку пов\'язані з регіональними умовами, з наявністю чи відсутністю спецшкіл, спеціальних реабілітаційних центрів, спеціалістів-дефектологів на місцях мешкання сімей, де є дитина з інвалідністю. Оскільки спеціальні навчальні заклади розташовані в країні нерівномірно, то діти часто повинні отримувати освіту та виховання у спеціальних школах-інтернатах. Потрапляючи у таку школу, діти ізолюються від сім\'ї, від однолітків, які розвиваються нормально, від суспільства в цілому. Вони замикаються в певному соціумі, своєчасно не здобувають належний соціальний досвід. Відокремленість спеціальних освітніх закладів не може не відобразитись на розвитку особистості дитини, на її готовності до самостійного життя. Традиціоналізм, характерний для навчальних закладів, як правило, проявляється в орієнтації на звичні для людей з інвалідністю професії: слюсар, столяр, швачка тощо, хоча вони іноді далекі від їх реальних можливостей. Крім того, не поновлюються методи та форми профорієнтаційної роботи. Адже нові умови життя дозволяють ставити проблему здобуття людьми з інвалідністю сучасних престижних професій, здійснювати професійну підготовку за тими видами праці, за якими є потреба у регіоні. Результатом переживань батьків стають установки на \"оранжерейне" виховання дитини, які передбачають її гіперопіку і формують маленьких егоїстів та домашніх тиранів, чи, навпаки, приховане чи явне емоційне відторгнення такої дитини сім\'єю. Дитина, опинившись наодинці з батьками та лікарями, у яких одна домінанта -- її хвороба, поступово ізолюється від суспільства.  *Соціальні проблеми мікрорівня. *Сім\'ї, які мають дітей з інвалідністю, потребують конкретної допомоги соціальних служб. Інвалідність призводить до обмеження життєдіяльності людини, її соціальної дезадаптації, обмеження здатності до самообслуговування, пересування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, спілкування, майбутньої трудової діяльності внаслідок відхилень у фізичному та психічному розвитку. Система навчання цих дітей не досконала, тому потрібно вирішувати комплекс соціальних та психолого-, медико-педагогічних проблем із соціальної орієнтації дітей. Корекційну роботу найчастіше виконують самі батьки, проте багато з них не володіють спеціальними знаннями. Таким чином, діти з інвалідністю дуже часто не мають соціальної та матеріальної підтримки, умов для розвитку своїх інтересів, здібностей. Здебільшого діти виховуються у неповних сім\'ях. У складних соціальних умовах боротьба за виживання, відсутність необхідних знань та вмінь не дають матері змоги навчити дитину елементарних навичок соціальної орієнтації, допомогти адаптуватися у сучасних умовах. У таких сім\'ях панує психологічна пригніченість, безперспективність, апатія, невпевненість у майбутньому. Матері часто втрачають професію, місце роботи, змушені обмежувати свою участь у культурному житті. **Принципи спеціальної психології** Методологічні позиції спеціальної психології визначаються наступними принципами: -- *принцип детермінізму*, відповідно до якого всі психічні явища, як і психіка в цілому , розглядаються як причинно обумовлені діяльністю мозку і навколишньою дійсністю. Детермінування всіх явищ, які характеризують аномальний розвиток, пов\'язується з різними патологічними чинниками. Виявлення цих чинників є одним із завдань діагностики при визначенні ускладнень у навчанні дитини;  *- принцип розвитку*, який виражається у тому, що всі психічні явища розуміються як такі, які постійно кількісно і якісно змінюються і розвиваються. Стосовно спеціальної психології цей принцип передбачає аналіз процесу виникнення порушення, пояснення того, продуктом якої зміни попереднього розвитку є це порушення, і які його прогнозовані наслідки; \- *принцип єдності свідомості і діяльності*. При вивченні дітей з порушенням розвитку, реалізація принципу єдності свідомості і діяльності знаходить своє вираження у тому, що діяльність дитини є одним з важливих параметрів оцінки рівня її розвитку. Завдяки використанню цих принципів у спеціальній психології здійснюється об\'єктивний підхід до вивчення психіки дітей. Методологічні основи і теоретичні положення спеціальної психології визначають спільну методичну стратегію досліджень у цій галузі знань.  ***Завдання спеціальної психології*** 1). вивчення закономірностей і особливостей психічного розвитку дітей і дорослих з різними психічними і фізичними порушеннями, у різних умовах і перш за все в умовах корекційного навчання; 2). вивчення порушень розвитку і формування конкретних форм психічної діяльності і психічних процесів у різних груп дітей; 3). створення методів і засобів психологічної діагностики порушень розвитку; 4). розробка засобів психологічної корекції порушень розвитку; 5). психологічне обгрунтування змісту і методів навчання та виховання у системі\| спеціальних освітніх установ; 6). психологічна оцінка ефективності змісту і методів навчання дітей різних умовах; 7). психологічне вивчення соціальної адаптації осіб з порушенням розвитку; 8). психологічна корекція дезадаптації. 9\) найбільш актуальним завданням є розробка діагностичних методик і виявлення шляхів, засобів і способів компенсації порушень у розвитку дітей. Основним завданням спеціальної психології на сьогоднішньому етапі є формування адекватної особистості в умовах застосування спеціальних методів і прийомів виховання і навчання, за рахунок яких відбувається заміна і перебудова порушених функцій.