Методологеми 130-163 PDF

## 3. ТИПИ РАЦІОНАЛЬНОСТІ У ПСИХОЛОГІЇ ### 3.1. КЛАСИЧНА РАЦІОНАЛЬНІСТЬ У ПСИХОЛОГІЇ Спосіб побудови наукової картини світу постійно змінюється, вона втрачає колишній, зафіксований у вигляді наукових законів, порядок, стає багатовимірною та відносною, переосмислюється поняття «наукова істина», рад...

## 3. ТИПИ РАЦІОНАЛЬНОСТІ У ПСИХОЛОГІЇ ### 3.1. КЛАСИЧНА РАЦІОНАЛЬНІСТЬ У ПСИХОЛОГІЇ Спосіб побудови наукової картини світу постійно змінюється, вона втрачає колишній, зафіксований у вигляді наукових законів, порядок, стає багатовимірною та відносною, переосмислюється поняття «наукова істина», радикально змінюється науковий світогляд. В. Стьопін [272] запропонував диференціацію історичних типів раціональності класичну, некласичну і постнекласичну раціональність. «Ключова» ознака типології полягає в наявності кореляційного зв'язку між типом системних об'єктів вивчення і відповідними характеристиками суб'єкта пізнання. Виявляється, що рівні рефлексії власної пізнавальної діяльності та її стратегій корелюють з рівнями виділення системних особливостей досліджуваних об'єктів. Це є умовою ефективного освоєння цих об'єктів: у класичній науці домінуючі об'єкти — прості системи; у некласичній науці — складні саморегульовані системи; у постнекласичній — складні системи, що саморозвиваються. У науці модернізм пов'язаний з вірою в пізнаваність світу, в універсальність його ознак і силу емпіричних методів, з уявленнями про прогресивну природу знання та незалежності результатів досліджень від експериментатора. «Тільки в простих випадках раціональні міркування можна звести до дій за фіксованими правилами, дотримання яких приводить до заздалегідь визначеної мети. У ширшому і глибшому сенсі раціональність передбачає перегляд, зміну і розвиток самих правил» [109; 159]. Ідеал раціональності у психології теж співвідноситься з рівнем системності мислення. Психологи часто неусвідомлено приймають різні змістові критерії некласицизму або постнекласицизму. У них відсутня рефлексія з приводу того, що система мислення визначає професійну ментальність, формує характерні ознаки пізнавальної діяльності і якість питань, звернених до предмета дослідження. А. Юreвич вказує на різного роду «симптоми неблагополуччя» в сучасній психології, зокрема відсутність виразного співвіднесення між її минулим і сьогоденням [278]. Психологічне мислення властивий автору теорії спосіб розв'язання проблем психології. Так, психологічне пояснення — продукт стилю теоретизування психолога, результатом чого є психологічні знання у формі положень і теорій. Якщо на початку ХХ ст. молода психологічна наука усвідомлювала себе передусім через призму класичного уявлення про науку, що сформувалося у сфері природничих наук, то надалі при збереженні і зміцненні її класичної складової паралельно набирав силу некласичний вектор розвитку. Він був пов'язаний зі спробами формувати психологію як гуманітарну дисципліну, що ґрунтується на розширеному, некласичному уявленні про науку і наукове пізнання. Класична раціональність передбачає відокремлення суб'єкта від об'єкта пізнання. Вона зорієнтована на чисте пізнання світу, на ідеали знання без втручання пізнаючого суб'єкта у цей процес, прагне подолати будь-які прояви суб'єктивності ученого. Об'єктивним знанням поставало виявлення раніше прихованого, невідомого. Сама істина розглядалася як судження про те, що справді існує і що можна перевірити досвідним (емпіричним, експериментальним) шляхом. У класичній науці принциповим методологічним моментом є чітке розмежування картини світу і методів її побудови, а також суб'єктивних уподобань дослідника. Вважалося, якщо учені ще щось не відкрили, то головна причина цього полягає в недостатньому розвитку наукового арсеналу: технічних засобів, знань, інтелекту, а не в зміні їх позиції. Засоби пізнання розглядаються як посередники між людиною і світом, що спричиняє ототожнення гносеологічного та онтологічного модусів об'єкта пізнання, образу і речі. Наука тлумачиться як постійно прогресуюче знаряддя перетворення дійсності, а процес набування знань — як невпинний рух-поступ до абсолютної істини. Однак у такій науковій картині світу не знаходиться місця для людини. Психологія, що орієнтується на класичну раціональність, спирається на концепцію роздвоєного на несумірні сутності світу й пропонує дуалістичне розв'язання основної проблеми психології. Йдеться про суб'єктивне протиставлення об'єктивному, внутрішнього — зовнішньому, людини світу. Це наріжна ознака класичної раціональності у психології, якій відповідає більшість напрямів психології ХХ ст. Класична психологія будується за зразком природничих наук як суб'єкт-об'єктне пізнання, що «ґрунтується на методології емпіричного дослідження. Характерними зразками класичної психології є біхевіоризм, особливо класичний, і диференціальна психологія, а також (у сучаснішій модифікації) когнітивна психологія» [163, 80]. У психофізіології і біхевіоризмі задовольняються «метафорою» об'єктивного знання (об'єктивність прирівнювалася до критерію істинності), ігноруючи об'єктивну суть нерозв'язаності проблеми. Для класичної психології свідомості характерна дихотомія «зовнішнього» (предметів і процесів зовнішнього світу) і «внутрішнього» (явищ і процесів свідомості та самосвідомості), які не мали між собою (відповідно до інтроспективної установки) нічого спільного (про це говорив ще Р. Декарт), але були пов'язані простим зв'язком: як тільки відбувається дія на рецепторні апарати суб'єкта, тут же виникає «відповідь» на це подразнення у вигляді суб'єктивних явищ (відомий у психології «постулат безпосередності»). Дотримання цього «постулату характерне для біхевіоризму, незважаючи на суттєву зміну в ньому предмета психології. Відповідно передбачалося виявити закономірний і безпосередній взаємозв'язок об'єктивно констатуючих параметрів зовнішніх подразників, з одного боку, і властивостей суб'єктивних елементів свідомості (в інтроспективній психології) або реакцій як таких же елементарних складових поведінки (у біхевіоризмі), — з іншого» [269, 298]. Головна ж проблема полягає не просто в пошуку опосередковуючих ланок, а в тому, де саме треба шукати ці опосередковуючі ланки — у світі, у замкненій в собі суб'єктивності чи в реальних стосунках суб'єкта психічних явищ зі світом. Саме пізнавальні стосунки суб'єкта зі світом «розривають» замкнуте «коло цих явищ і долають дихотомію об'єктивно існуючого світу незалежного від світу суб'єкта, що вивчається одними методами, і суб'єктивним "внутрішнім" світом психічних явищ, який відкритий лише суб'єктові свідомості і тому має вивчатися нібито абсолютно іншими засобами, а для цього треба замінити двочленну схему аналізу іншою, в якій це протиставлення суб'єкта і об'єкта спочатку долалося» [269, 299]. Так, у діяльності «відбувається перехід об'єкта в його суб'єктивну форму, в образ; водночас у діяльності здійснюється також її втілення в об'єктивні результати, в її продукти» [269, 300]. «Людина не стоїть перед світом як реактивний апарат, вона активно будує стосунки з ним завдяки різноманітній діяльності, і в її образі світу фактично відображається не просто світ, а досвід спілкування суб'єкта зі світом через діяльність» [269, 300]. Отже, класична психологія як наука — починаючи від В. Вундта й дотепер — акцентує на тому, що психічна реальність: а) існує як окреме сутнє («онтос») і має якісну своєрідність; б) існує незалежно від того, пізнаємо ми її чи ні; в) може бути пізнана в її власних законах, а отже спроектована, сформована, вдосконалена й розвинута відповідно до зразка. Свій предметний інтерес класична психологія зосереджувала й зосереджує на «найпростіших» проявах психічного, а саме на функції відображення з його можливістю досягати рівня свідомості та самосвідомості. Сьогодні у цьому напрямі, вдаючись до певних трансформацій, продовжують працювати феноменологічна психологія, гештальтпсихологія, когнітивна психологія та інші наукові системи, зберігаючи як основну суб'єктивну методологічну парадигму, що поєднує в собі інтроспекцію, ретроспекцію, різного роду інтуїтивні способи проникнення в сутність психічного тощо. Але, як зазначає А. Асмолов [21] класична філософія і фізика «подарували» психології троянського коня, що не сприяє адекватному розв'язанню багатьох проблем у психології. ### 3.2. НЕКЛАСИЧНА РАЦІОНАЛЬНІСТЬ У ПСИХОЛОГІЇ На некласичному етапі розвитку науки на передньому плані - врахування суб'єктивної точки зору дослідника. Усвідомили, що об'єкти і події, які відбуваються у світі, можуть бути визначені залежно від контексту розуміння спостерігача. Отже, поняття і наукові теорії є результатом не спостереження, а розуміння. Мову теоретичних термінів дослідник використовує для того, щоб визначити, що саме у цьому світі слід приймати за даність (об'єктивну реальність). Так, на некласичному етапі розвитку науки було взято під сумнів положення про те, що наукові теорії можуть точно та однозначно описувати те, що відбувається та існує у світі [109]. З'ясувалося, що поняття мають передувати спостереженням, а не витікати з них. На некласичному етапі розвитку науки перед ученими постало питання: як повинен змінитися суб'єкт пізнання, які дії виконати, щоб бути здатним пізнати істину? Психологія зіткнулися з необхідністю аналізу ціннісних переваг та особистісних сенсів вченого. Між тим, уже ранні духовні практики були спрямовані на очищення погляду, «затьмареного пристрастями». У психології К. Левін [156] висунув ідею галілеївського способу мислення як антитези арістотелівському способу мислення. Як зазначав Галілей, властивості об'єктів не належать природі цих об'єктів. Вони виявляються тільки взаємодії об'єкта з іншими об'єктами, тіла з іншими тілами. Так, наприклад, вага не є властивістю самого тіла, а характеристикою взаємодії цього тіла з гравітаційним полем Землі. Якщо цю взаємодію, то тіло втратить вагу. «Аналогічно, зазначає К. Левін, психологічні властивості також слід розглядати не як внутрішні атрибути самих людей, риси диспозиції, а як те, що проявляється в певному полі взаємодії людини з оточенням та іншими людьми» [155, 78]. Некласична раціональність ґрунтується на запереченні суб'єкт-об'єктного протиставлення, враховує залежність знання від засобів його отримання, передбачає розуміння суб'єкта як моменту пізнання, долученого до цього процесу разом із властивими йому засобами. «Поступ до некласичної раціональності у психології розпочинаються з пошуків “клітини” теорії, яка б утримувала в собі і внутрішнє, і зовнішнє» [59; 254; 275]. Так, у сфері психології особистості, зокрема мотивації, академічна, наукова психологія почала експериментально перевіряти багато положень, запропонованих мовою т. зв. операціональних теорій, які не відповідають загальнонауковим критеріям достовірності, але активно використовуються, наприклад, фройдівською теорією стадій психосексуального розвитку. Ситуація в психології нині багато в чому наблизилася до некласичної ситуації у сфері природничого наукового знання. Так, межі між школами і напрямами розмиваються. Вони не так працюють у межах окремих конкуруючих вчень, як «обробляють» єдине поле, використовуючи більш-менш єдину мову описів, загальну термінологію — звичайно, з деякими варіаціями та новобведенняами, специфічними для окремих шкіл і напрямів. «Альтернативні пояснювальні моделі також не претендують на перебудову усього загальноприйнятого знання. У нових теоріях, як правило, представлено тільки нове пояснення виявленого зв'язку між двома-трьома змінними. Багато в чому на розвиток в цьому напрямі вплинуло спрощення циркуляції наукової інформації» [163, 76]. Як зазначає Д. Леонтьєв [163], основними напрямами некласичної трансформації психології є перехід: 1) від пошуку знань до соціального конструювання; 2) від монологізму до діалогізму; 3) від ізольованого індивіда до життєвого світу індивіда; 4) від детермінізму до самодетермінації; 5) від потенціалізму до екзистенціалізму; 6) від кількісного підходу до якісного; 7) від констатуючої стратегії до дієвої. Цей перелік побудований не за концептуальними засадами, а відображає фактичні тенденції розвитку психологічної науки в ХХ ст. Звичайно, його не можна вважати вичерпним. Спираючись на аналіз Д. Леонтьєва, охарактеризуємо зазначені напрями трансформації. Перехід від пошуку знань до соціального конструювання. Головний розробник і лідер соціально-конструкціоністського підходу, американський соціальний психолог К. Джерджен [91] висунув ідею про те, що соціально-психологічне дослідження (пізніше він поширив цю ідею на всю психологію і навіть ширше) є переважно дослідженням історичним, а все, з чим ми працюємо, це слова, ярлики, які формуються в конкретному співтоваристві і в конкретній історичній ситуації. Науковий зміст усіх теорій і моделей, з якими працюють вчені, залежить не лише і не так від об'єкта дослідження, як від того, як вчені домовляються використовувати терміни і поняття, а це, у свою чергу, визначається соціально-історичним контекстом. Отже, теорія є продуктом мовної домовленості людей, які живуть у конкретному історичному просторі і часі. Тому акцент потрібно перенести із співвідношення між теорією та описаною нею реальністю на співвідношення між теорією і контекстом, у якому вона вибудовується. Об'єктивно одні й ті самі характеристики абсолютно по-різному розглядаються, пояснюються та оцінюються в різних соціальних контекстах. Те, що американці називають ригідністю, в Німеччині описують як стабільність; гнучкість та індивідуалізм в американському розумінні німці тлумачать як слабохарактерність і егоцентричність. Високу самооцінку можна характеризувати як самозакоханість, потребу в соціальному схваленні, інтерпретувати як прагнення до залежності, творчість як девіантність, що нерідко траплялися в історії психології, когнітивну диференціацію - дріб'язковий педантизм, автономію як егоцентричність і т. д. Усе залежить від домовленості використовувати слова. Наприклад, індивідуалізм в російському, особливо радянському слововживанні, виразно негативна характеристика, вписана в конструкти індивідуалізм-колективізм, індивідуалізм-соціальність. Для західної свідомості це «виразно позитивна характеристика в контексті опозиції індивідуалізм-конформізм: індивідуаліст це людина, яка сама приймає рішення за себе, на відміну від конформіста, який діє згідно із зовнішнім тиском» [163, 82]. Терміни, поняття, з допомогою яких вчені, конкретні особистості, пояснюють світ і себе у світі, не визначаються предметом пояснення, а є продуктами історичної і культурної взаємодії між членами суспільства, тобто продуктами домовленості. Слова набувають своїх значень винятково в контексті актуальних соціальних та особистісних стосунків. Поза цими традиційними процесами наукової комунікації будь-яке пояснення перетворюється на порожню форму. Так, вчений може збудувати яку завгодно теорію, але якщо він ігнорує традиції міркування про цей предмет, то його ніхто не сприйме і навіть не намагатиметься сприйняти. Міра стійкості в часі того чи того образу світу, тієї чи тієї теорії, того або того пояснення визначається не об'єктивною цінністю запропонованих пояснень, а мінливістю соціальних процесів. За зміни соціальної ситуації трактування фактів стають неприйнятними незалежно від того, правильні вони чи неправильні. Розуміння і взаєморозуміння людей, у т. ч. наукове розуміння, визначається, передусім, тим контекстом, у якому розташовуються наукові ідеї. Воно (розуміння) є результатом спільної діяльності людей, їх домовленості. Одна із ключових для соціального кон-струкціонізму робіт К. Джерджена «Діалогічні реальності» ( «Реальності спілкування»). «Справді, саме діалог в широкому сенсі, не між двома, а між багатьма людьми, конструює ту реальність, про яку в ньому йдеться. По-різному побудований діалог, зокрема, між ученими, між науковими школами, усередині наукової школи може по-різному конструювати одну і ту ж реальність, змушує по-різному з нею практично працювати» [163, 83]. Від монологізму до діалогізму. М. Бахтін, Л. Виготський і Дж.-Г. Мід упровадили в психологію некласичну ідею діалогу як особливу смислопороджувальну реальність, що не зводиться до передавання інформації та інших односпрямованих процесів. У вітчизняній психології ця методологічна позиція представлена в пізніх працях Л. Виготського та Д. Ельконіна, які стверджували, що психічний зміст і процеси існують не лише в інтраіндивідній формі, будучи прив'язаними до активності нервової системи індивіда. Вони існують також в опредмеченій формі в культурних артефактах та можуть передаватися (транслюватися) від людини до людини. З розвитком людина засвоює зміст з навколишнього культурного світу через взаємодію з цим світом. М. Бахтін акцентував на принциповій розімкнутості свідомості людини і смисловій взаємодії свідомості. У діалозі відбувається взаємодія та взаємопереходи сенсів, тобто свідомість різних людей стає відкритою одна для одної [37; 163]. Діалог дослідник розглядає не лише як форму особистісної взаємодії, а й як форму взаємодії з об'єктивованим світом культури, а також із самим собою. Отже, діалогічність Я, внутрішнє багатоголосся є нормою і не тотожне шизофренічному розділенню. Здорове Я передбачає багатоголосся, але за обов'язкового збереження метапозиції, яка дає змогу почути між цими голосами певні зв'язки, упорядкувати і структурувати варіативність позицій усередині Я. При цьому людина включається до діалогу певними сферами свого Я, тоді як інші сфери зберігаються поза цим діалогом, а межі між тими й іншими гнучкі та динамічні [163]. Саме герменевтична психологія досліджує можливості діалогічної психології. Ці пошуки перегукуються з уявленнями М. Бахтіна про методологію гуманітарних наук і з інтелектуальним стилем загалом — слід мислити індивіду в первинній єдності із соціальним контекстом. «Деякі психологи також покладають певні надії на обмін досвідом з релігією і культурою» [163, 59]. Свого часу Л. Бінсвангер [43] упровадив у вжиток поняття «життєвий світ». «Щоб зрозуміти особистість, даремно її вимірювати, вивчати, тестувати - потрібно проникнути в її життєвий світ, який охоплює зовнішній світ (те, що оточує людину), внутрішній світ і соціальний світ, у якому здійснюється діалог, обмін, взаємодія з іншими людьми» [163, 79]. Дещо пізніше Ф. Василюк [53] вичле-нив два альтернативні підходи до психологічного пізнання і дослідження - онтологію ізольованого індивіда та онтологію життєвого світу людини. Онтологія ізольованого індивіда розглядає людину як окремий об'єкт, вирваний з усіх контекстів, ізольований «апарат». Описавши його властивості, можна проаналізувати, як вони проявляються у зв'язках і взаємодіях зі світом та іншими об'єктами. Ця позиція, що випливає з принципової можливості описати людину відірвано від її природних життєвих зв'язків, від світу, є помилковою, бо неможливо людину вирвати зі світу, в якому вона перебуває від народження і з яким вона від початку пов'язана «пуповиною своєї життєдіяльності». Людина народжується вже у світі, вона є єдиною істотою, для якої взагалі існує світ. Більше того, сам механізм розвитку людини пов'язаний з відносинами, які складаються у неї з навколишньою реальністю. «Людина і світ — це два взаємодоповнювальні елементи єдиної системи, з якої не можна вичленувати людину і розглядати її поза стосунками і поза зв'язком зі світом» [163, 85]. Тому «сьогодні вивчати особистість неможливо поза її буттям у світі, ізольовану від контекстів її життєдіяльності. Правильний протилежний погляд, який Ф. Василюк назвав онтологією життєвого світу» [163, 86]. Від детермінізму до самодетермінації. У науковому світі, причому не лише в психології, давно тривають дискусії з проблем «детермінізму і свободи людини». Одна з перших фундаментальних дискусій на цю тему відбулася між Мартіном Лютером (трактат «Про рабство волі»), і Еразмом Роттердамським (трактат «Про свободу волі»). Мартін Лютер стверджує, що божественне як визна-чальне заперечує свободу волі. Еразм відповідає йому: якщо люди-на створена за образом і подобою Божою, а Бог вільний у рішеннях і вчинках, то людина теж має бути вільною. У ХХ ст. завдяки успіхам природознавства у класичній психології стали панувати детерміністські позиції. Однак постає питання, чи «повністю детермінована поведінка людини, чи в неї є якийсь простір свободи» [100, 30]. У психології А. Адлер [10-12] один із перших відійшов від природничо-наукового детермінізму стосовно поведінки людини, стверджуючи, що людина не детермінована причинами, які штовхають її до певних дій, а навпаки, причиною дії є мета. Людині слід ставити собі не питання «чому?», яке задавав З. Фройд, а питання «навіщо?», і тільки через вказівку на цілі, які людина собі ставить, можна зрозуміти її дію. Вроджене і набуте впливають на поведінку людини, але жоден з цих впливів не чинить фатальної детермінуючої дії. Навпаки, «якщо ми не бажаємо їм підкорятися, то можемо ці впливи асимілювати і переспрямувати в потрібне русло або знайти якийсь спосіб поведінки, який дасть змогу не підкорятися їм» [206, 87]. Отже, сучасна психологія стверджує принципову можливість свободи і самодетермінації. Одна з головних підстав і проявів людської свободи полягає в тому, що людина здатна визначати і переглядати засадничі принципи, що регулюють її поведінку, не підкоряючись їм автоматично. У цій здатності — суть особистісної автономії. Ключову роль в самодетермінації відіграє рефлексивна свідомість. Зауважимо, що «класична психологія описує людину як істоту, що не володіє рефлексивною свідомістю» [163, 87]. Тільки-но людина включає рефлексивну свідомість, об'єктивний прогноз поведінки стає неможливим, бо вона може прийняти будь-яке рішення — немає такого варіанту в цій ситуації, який вона не могла б обрати. Інша річ — яку ціну людині доведеться заплатити за кожне рішення. «Якщо я беру на себе відповідальність за зроблений вибір, я виходжу за межі природної причинності і можу поступити-ся значно більшим, ніж у тому випадку, якщо я такої відповідально-сті не беру» [163, 88]. В аналізі поведінки людини якраз екзистенційна психологія орієнтується на самодетермінацію. Уся класична психологія виходить з того, що людська поведінка принципово передбачувана, якщо повно врахувати усі можливі чинники. Це положення успішно спрацьовує у переважної більшості людей в більшості ситуацій. Але, по-перше, є ситуації, в яких традиційний підхід не спрацьовує, наприклад за екзистенційних переживань, які виникають у межових ситуаціях особистісних зламів і криз, коли життєвий світ людини руйнується і вона не має жодних адекватних стереотипних форм засвоєної поведінки. Традиційна психологія детермінізму безсила допомогти людині у прийнятті рішення за відсутності зовнішніх опор, як і в протилежній ситуації, коли в людини все добре, але їй потрібно ще щось, чого вона хоче досягти без особливої необхідно-сті. В обох ситуаціях людина приймає самостійні рішення. Традиційна психологія вивчає людину у тих ситуаціях, у яких вона детермінована, екзистенційна психологія — коли вона є само-детермінованою. В усьому проміжному діапазоні ситуацій з вели-кою питомою вагою зумовленості, в яких найчастіше задовільними є відповіді традиційної психології, людина може вийти в режим самодетермінованості, включивши рефлексивну свідомість. У фор-мулі Гегеля «Обставини і мотиви панують над людиною лише тією мірою, якою вона сама дозволяє це їм» [64] міститься квінтесенція усієї психології особистості. У цій формулі — дві глибокі психологічні істини: 1) обставини і мотиви керують людиною, якщо вона дозволяє це, не включаючи рефлексивну свідомість; 2) людина за допомогою рефлексивної свідомості, включившись в керування власним життям, може і не дозволити їм керувати собою [163, 89]. Від потенціалізму до екзистенціалізму. У некласичній психології відбувається переорієнтація з потенціалізму на екзистенціалізм. У творчості київських філософів — М. Бердяєва, Л. Шестова, В. Зеньковського переважає методологічна настанова на екзистенційно-почуттєвий світ особистості. Вони акцентують на глибокій кризі моральних цінностей, до якої прямує людство і яка пов'язана з тотальною руйнацією особистості. Причину цього дослідники вбачають у поширенні науково-раціоналістичного розуміння світу, що сприяє не тільки «поділу» світу на суб'єкта та об'єкта, а і їх протиставленню. Зокрема, М. Бердяєв пропонує методологію, центром якої є «очищене людське буття». Фактично він проходить крізь екзистенційне антропологічне бачення людського буття та завершує його послідовним персоналізмом. Адже особистість для нього ніякою мірою не відповідає емпіричній людській індивідуальності [374]. Термін «потенціалізм» належить В. Франклу, який упровадив його для позначення підходів, що зводять розвиток людини до повного розгортання вроджених потенцій, закладених в ній на біологічному рівні (теорії самоактуалізації Д. Гольдштейна, К. Роджерса та А. Маслоу в її ранньому варіанті). Суть потенціалізму можна коротко сформулювати так: усе, що формується у процесі розвитку, потенційно закладено в організм, і є єдиною рушійною силою організму та особистості, може набувати форми різноманітних поверхневих «мотивів». Протилежність потенціалізму — екзистенціалістська позиція «існування передує суті» [2