Державний лад Німецької імперії 1871 PDF

65. Державний лад Німецької імперії за Конституцією 1871 р. Панівна роль Пруссії в імперії. Німецька імперія, що виникла в результаті об'єднання численних німецьких держав у 1871 році, була однією з найбільш могутніх держав Європи того часу. Конституція Німецької імперії, прийнята 16 квітня 1871 рок...

65. Державний лад Німецької імперії за Конституцією 1871 р. Панівна роль Пруссії в імперії. Німецька імперія, що виникла в результаті об'єднання численних німецьких держав у 1871 році, була однією з найбільш могутніх держав Європи того часу. Конституція Німецької імперії, прийнята 16 квітня 1871 року, стала основою політичного устрою новоутвореної держави, визначивши основи державного ладу, роль і функції інститутів влади. Складною та багатою на особливості була структура імперії, в якій відразу проявлялася панівна роль Пруссії, що стала основним державним утворенням, навколо якого згуртувались інші німецькі князівства. Структура Німецької імперії за Конституцією 1871 року 1. Імператор (Кайзер): Відповідно до Конституції 1871 року, імператор мав велике значення в державній структурі Німецької імперії. Він був главою держави, а його повноваження включали право призначати канцлера імперії, головувати на імперських нарадах і консультуватися з іншими державними органами. Він також мав право оголошувати війну та підписувати мирні угоди. Титул кайзера був наданий королю Пруссії Вільгельму I, що в свою чергу закріплювало домінуюче становище Пруссії в новій імперії. 2. Імперська рада (Бундесрат): Імперська рада була однією з двох основних палат парламенту. Вона складалася з представників всіх 25 держав імперії (так званих земель), що мали різну кількість голосів в залежності від розміру і важливості держави. Найбільшу кількість голосів мала Пруссія, що мала 17 з 58 голосів у Бундесраті. Це робило Пруссію практично незамінною в процесі прийняття важливих рішень на федеральному рівні, оскільки для ухвалення рішення потрібно було більше половини голосів. 3. Імперський рейхстаг: Це був нижчий орган імперського парламенту, обраний загальним виборчим правом. Він складався з 397 депутатів, які обиралися на основі прямого, рівного та таємного голосування. Однак, на відміну від Бундесрату, рейхстаг мав менший вплив на політичні рішення. Він міг вносити законодавчі пропозиції, але реальна влада в імперії була зосереджена в руках імператора та канцлера. 4. Канцлер імперії: Канцлер, що призначався імператором, був головним виконавчим органом влади, аналогічно до поста прем'єр-міністра в інших країнах. Канцлер мав значні повноваження в уряді, включаючи право подавати законопроекти до рейхстагу, призначати і звільняти міністрів і контролювати імперську адміністрацію. Оскільки канцлер призначався імператором і був підзвітний лише йому, це підкреслювало важливість особистої влади кайзера. Панівна роль Пруссії в імперії 1. Історичні передумови: Пруссія мала давні традиції центральної влади та сильної армії. Вже з кінця XVIII століття вона активно розвивала інститути державного управління, реформувала армію і економіку, що дозволило їй стати домінуючою силою серед німецьких держав. Її  стратегічний підхід і військові успіхи в 1860-х роках, зокрема у війні з Данією (1864 р.), Австрією (1866 р.) та Францією (1870-1871 рр.), дозволили Пруссії захопити лідерство в процесі об'єднання Німеччини. 2. Пруссія в Бундесраті: Найбільшу кількість голосів у Бундесраті Пруссія отримала завдяки тому, що вона мала найбільший розмір серед німецьких держав. Її домінування в парламенті було очевидним, адже вона могла блокувати або схвалювати рішення, маючи вирішальний вплив на федеральну політику. Це створювало фактично прусську монополію на політичну та економічну владу в імперії. 3. Панування Пруссії в армії: Одним із ключових аспектів була також роль Пруссії в армії. Військова реформа, проведена в Пруссії, дозволила їй створити одну з найпотужніших армій Європи. Після об'єднання, Пруссія зберегла контроль над імперською армією. Пруссія мала пріоритет у військовому командуванні, і саме її військові традиції та організація стали основою імперської армії. 4. Культурне і політичне лідерство: Пруссія також визначала культурну і політичну орієнтацію нової імперії. Урядові реформи Пруссії вплинули на адміністративну структуру всієї Німеччини, зокрема на законодавство, бюрократію та фінансову систему. Пруссія фактично домінувала в політичному житті, визначаючи напрями розвитку країни в умовах централізованої монархії. 64. Спроби об’єднання німецьких земель у ХІХ ст. 1. Передумови об’єднання: 1.1. Наполеонівські війни (1803–1815): ○ Французька окупація та реформи Наполеона скоротили кількість німецьких держав із 300 до приблизно 40. ○ Після Віденського конгресу (1815) утворився Німецький союз — конфедерація 39 держав під формальним керівництвом Австрії. 1.2. Розвиток національної ідеї: ○ Романтизм та ідеї національної єдності, поширені німецькими філософами (Йоганн Готфрід Гердер, Йоганн Готліб Фіхте), стали важливим елементом культурного націоналізму. 1.3. Економічні чинники: ○ Утворення Митного союзу під егідою Пруссії в 1834 році об’єднало більшість німецьких держав у єдину економічну зону. 2. Політичні течії об’єднання 2.1. "Малонімецький" шлях об'єднання: ○ Пруссія мала відігравати головну роль. ○ Австрія виключалася з об'єднання через її багатонаціональний склад і інтереси поза Німеччиною. 2.2. "Великонімецький" шлях об'єднання: ○ Передбачав участь Австрії як провідної сили об’єднання. ○ Підтримувався Австрією та католицькими південними державами. 3. Революція 1848–1849 років 3.1. Причини: ○ Загальне невдоволення соціально-економічною нерівністю та політичною реакцією. ○ Вимоги за конституційні права, громадянські свободи та об’єднання Німеччини. 3.2. Франкфуртський парламент (1848): ○ Зібрання національних зборів у Франкфурті-на-Майні для розробки конституції об’єднаної Німеччини. ○ Парламент запропонував малонімецький план об’єднання під керівництвом Пруссії. 3.3. Провал: ○ Прусський король Фрідріх Вільгельм IV відмовився прийняти імператорську корону, заявивши, що вона "пропонується революцією". ○ Революція була придушена, а спроби об'єднання тимчасово зупинені. 4. Австро-прусське суперництво 4.1. Роль Австрії: ○ Австрія прагнула зберегти контроль над Німецьким союзом, використовуючи його як інструмент впливу в Центральній Європі. ○ Її багатонаціональний склад ускладнював участь у німецькому національному русі. 4.2. Зростання впливу Пруссії: ○ Пруссія під керівництвом Отто фон Бісмарка розробила план об’єднання Німеччини без Австрії. ○ Економічна перевага через Митний союз дала Пруссії важелі впливу на дрібні німецькі держави. 5. Ключові війни на шляху до об’єднання 5.1. Данська війна (1864): ○ Причина: суперечка щодо герцогств Шлезвіг і Гольштейн. ○ Пруссія та Австрія перемогли Данію, але питання управління герцогствами загострило їхнє суперництво. 5.2. Австро-прусська війна (1866): ○ Причина: боротьба за домінування в Німецькому союзі. ○ Пруссія здобула вирішальну перемогу в битві під Садовою. ○ Результат: розпуск Німецького союзу, створення Північнонімецького союзу під керівництвом Пруссії. 5.3. Франко-прусська війна (1870–1871): ○ Причина: дипломатичний конфлікт через спадкові претензії на іспанський престол (Емська депеша). ○ Результат: перемога Пруссії, приєднання південних німецьких держав до союзу. 6. Проголошення Німецької імперії (1871) Остаточне об’єднання: ○ 18 січня 1871 року у Версальському палаці прусський король Вільгельм I проголошений німецьким імператором. ○ Створена Німецька імперія об'єднала всі німецькі землі, крім Австрії. Роль Пруссії: ○ Пруссія домінувала в новій імперії, що відповідало малонімецькому сценарію об’єднання. 63. Конституційні закони Франції 1875 р. Конституційні закони Франції 1875 року: структура, зміст і значення Конституційні закони 1875 року у Франції стали основою Третьої Республіки. Вони створили республіканську систему врядування, яка проіснувала до 1940 року, і заклали правові та інституційні основи сучасної демократії Франції. 1. Історичний контекст Після поразки Франції у Франко-прусській війні (1870–1871) і падіння Другої імперії Наполеона III, Франція опинилася в стані політичного хаосу. Тимчасовий уряд був змушений вирішувати долю державного устрою. У 1871 році Національні збори ухвалили рішення про створення нової конституції. Політична боротьба між монархістами (які підтримували реставрацію монархії) і республіканцями завершилася компромісом, що проявився у прийнятті Конституційних законів 1875 року. 2. Структура Конституційних законів Конституція 1875 року складалася з трьох основних законів, що разом формували правову основу Третьої Республіки: 2.1. Закон про організацію Сенату (24 лютого 1875 року) Структура і склад: Сенат складався зі 300 членів. 225 обиралися виборчими колегіями департаментів і колоній, а 75 призначалися довічно. Виборча система: Вибори проводилися непрямим голосуванням через виборчі колегії, що складалися з депутатів, членів місцевих рад і обраних громадян. Роль Сенату: Виконував функції верхньої палати парламенту. Він мав законодавчі повноваження та право блокувати рішення Палати депутатів. 2.2. Закон про організацію державної влади (25 лютого 1875 року) Президент Республіки: Обирається парламентом (об'єднаним засіданням обох палат) терміном на 7 років. Мав широкі повноваження, включаючи призначення міністрів, право вето на закони, право розпуску Палати депутатів за згодою Сенату. Уряд: Міністри підпорядковувалися Президенту, але були політично відповідальними перед парламентом. Парламент: Дводомна структура – Сенат і Палата депутатів. Парламент мав законодавчу ініціативу та повноваження контролю за урядом. 2.3. Закон про взаємовідносини між державними органами (16 липня 1875 року) Взаємодія палат: Закон регулював порядок прийняття законів і взаємодію між Сенатом і Палатою депутатів. Процедура голосування: Законодавча ініціатива могла надходити від обох палат або уряду. Обидві палати повинні були схвалити закон у однаковій редакції. Розпуск парламенту: Президент міг розпустити Палату депутатів за згодою Сенату. 3. Основні принципи 3.1. Розподіл влади Конституція закріплювала принцип розподілу влади між законодавчою, виконавчою та судовою гілками. Президент Республіки виконував функції глави виконавчої влади, парламент здійснював законодавчу владу, а судова система залишалася незалежною. 3.2. Парламентаризм Парламент став центральним органом влади. Водночас уряд був відповідальним перед парламентом, що забезпечувало контроль над виконавчою владою. 3.3. Республіканська форма правління Попри монархічні амбіції частини політиків, закони 1875 року закріпили республіканську форму правління. 4. Особливості Третьої Республіки Компромісний характер: Закони 1875 року не створювали нової конституції в класичному розумінні. Вони мали статус органічних законів, що інтегрувалися в існуючі правові рамки. Стабільність: Попри численні політичні кризи, ці закони забезпечили стабільне функціонування держави до Другої світової війни. Посилення ролі парламенту: Згодом парламент став найвпливовішим органом влади, що визначило характер Третьої Республіки як парламентської системи. 5. Значення та наслідки Довготривала стабільність: Третя Республіка стала найдовшою формою правління у Франції після Французької революції. Розвиток демократії: Закони заклали основи для демократичної традиції у Франції, включаючи принцип відповідальності уряду перед парламентом. Прецедент у конституційному будівництві: Вони стали прикладом компромісного вирішення конфлікту між різними політичними силами. 62. Революція 1871 р. у Франції та її державно-правові наслідки. Історичний контекст Поразка Франції у Франко-прусській війні (1870–1871) призвела до падіння Другої імперії та проголошення Третьої республіки 4 вересня 1870 року. Новий Тимчасовий уряд, очолений переважно консерваторами, виявився неспроможним впоратися з викликами часу. Військові невдачі, принизливий Франкфуртський мир із Пруссією, соціальні+економічні труднощі викликали масове невдоволення. Париж, осаджений прусськими військами, ставав центром опору. Місто, насичене революційними традиціями, стало джерелом вибуху народного невдоволення.18 березня 1871 року спроба урядових військ конфіскувати артилерію Національної гвардії Парижа викликала відкрите повстання. Тимчасовий уряд евакуювався до Версаля, залишивши Париж під контролем повстанців. Це поклало початок новій формі народної влади — Паризькій комуні. Паризька комуна: структура і діяльність 26 березня 1871 року було проведено вибори до Паризької комуни, а вже 28 березня її офіційно проголосили. Паризька комуна являла собою революційний уряд, побудований на принципах прямої демократії, соціальної рівності та автономії місцевих громад. Основні політичні та соціальні заходи Комуни включали: 1. Реформу державного управління: Ліквідація регулярної армії та заміна її Національною гвардією. Всі посадові особи підлягали виборам і могли бути відкликані виборцями. 2. Соціальні реформи: Зниження орендної плати, передача покинутих підприємств робітникам, заборона на нічну працю пекарів. 3. Світська політика: Відокремлення церкви від держави, скасування фінансування релігійних установ. 4. Освіта: Реформа системи освіти, спрямована на забезпечення доступу до безкоштовної світської школи. Однак внутрішня організація Комуни характеризувалася відсутністю єдності серед її лідерів. Соціалісти, анархісти та радикали не завжди знаходили спільну мову, що послаблювало ефективність їхніх дій. Придушення Паризької комуни Тимчасовий уряд у Версалі, очолюваний Адольфом Тьєром, зібрав регулярну армію для придушення повстання. За підтримки Пруссії війська почали наступ на Париж. Кульмінацією протистояння став так званий "Кривавий тиждень" (21–28 травня 1871 року), коли урядові війська штурмували місто. Бої супроводжувалися масовими розправами над комунарами. Близько 20 тисяч осіб загинули, десятки тисяч були заарештовані або депортовані. Державно-правові наслідки 1. Утвердження Третьої республіки: Перемога уряду Версаля зміцнила республіканський устрій. Попри монархічні настрої частини політичної еліти, саме республіканці стали домінуючою силою у французькій політиці. 2. Централізація державної влади: Поразка комунарів посилила прагнення до централізації управління. Уряд намагався обмежити вплив місцевих громад, щоб уникнути повторення подібних повстань. 3. Жорсткі репресії: Тисячі учасників Комуни були страчені або депортовані до французьких колоній. Репресії спрямовувалися на придушення будь-якого прояву революційної активності. 4. Вплив на соціальну політику: Французька влада поступово почала враховувати необхідність соціальних реформ, аби запобігти новим повстанням. 5. Розвиток політичних ідей: Паризька комуна стала символом боротьби за соціальну справедливість і рівність. Її досвід надихнув ліві рухи в Європі, включаючи марксизм і комунізм. 61. Зміни у державному механізмі Франції в період Другої імперії Друга імперія у Франції (1852–1870), очолювана Наполеоном III, стала часом значних змін у державному механізмі. Цей період характеризувався встановленням авторитарної влади, модернізацією адміністративного апарату, спробами адаптації державної структури до нових соціально-економічних реалій. Встановлення Другої імперії Після державного перевороту 2 грудня 1851 року Луї-Наполеон Бонапарт, племінник Наполеона I, зміцнив свою владу, а в 1852 році проголосив себе імператором Наполеоном III. Цей крок ознаменував початок Другої імперії. Нова конституція, ухвалена в 1852 році, закріпила систему жорсткого авторитарного правління: 1. Централізація влади: Вся виконавча влада зосереджувалася в руках імператора, який був головою держави, головнокомандувачем армії та контролював зовнішню політику. 2. Послаблення парламенту: Законодавчий корпус і Сенат виконували дорадчі функції. Їхні повноваження були обмежені, а депутати обиралися за системою, яка забезпечувала лояльність до імператора. 3. Контроль над виборами: Введення прямого загального виборчого права для чоловіків супроводжувалося адміністративним тиском на виборців і маніпуляціями з метою забезпечення вигідних результатів. 4. Цензура та пропаганда: Преса, театри та інші засоби масової інформації перебували під жорстким контролем. Імператор активно використовував пропаганду для зміцнення свого режиму. Адміністративна реформа Ці реформи були спрямовані на підвищення ефективності управління та економічного розвитку: 1. Зміцнення місцевої влади: Префекти, призначені імператором, отримали широкі повноваження на місцевому рівні. Вони контролювали адміністрацію, поліцію та вибори, забезпечуючи лояльність до центральної влади. 2. Інфраструктурний розвиток: Наполеон III ініціював масштабні проєкти з будівництва залізниць, доріг і міської інфраструктури, зокрема перебудову Парижа під керівництвом барона Османа. Це сприяло зростанню економіки та зміцненню державного контролю над територією. 3. Економічна політика: Політика протекціонізму змінилася на ліберальнішу модель. Зокрема, було укладено торговельну угоду з Великою Британією (1860), яка сприяла розвитку промисловості та торгівлі. Еволюція режиму: від авторитаризму до лібералізації З другої половини 1860-х років режим Наполеона III почав поступово лібералізуватися через тиск опозиції, соціальні зміни: 1. Розширення прав парламенту: У 1860 році імператор дозволив Законодавчому корпусу обговорювати урядові ініціативи, а в 1869 році — отримати право впливати на формування уряду. 2. Свобода слова: Було пом’якшено цензуру, що дало змогу опозиційним рухам, зокрема республіканцям і соціалістам, активніше виступати проти режиму. 3. Соціальні реформи: Наполеон III підтримував ідеї соціального прогресу, включаючи розвиток кооперативів і запровадження певних трудових реформ, щоб залучити підтримку робітничого класу. Занепад Другої імперії Військова поразка Франції у Франко-прусській війні (1870–1871) стала основним фактором падіння Другої імперії. Політика Наполеона III, зокрема його спроби утримати баланс між авторитаризмом і лібералізмом, призвела до втрати підтримки серед еліт і народу. Полон імператора в битві при Седані 2 вересня 1870 року ознаменував кінець режиму. 4 вересня 1870 року в Парижі було проголошено Третю республіку. Державно-правові наслідки Період Другої імперії залишив помітний слід у французькому державному механізмі: 1. Зміцнення виконавчої влади: Централізація адміністрації стала важливим аспектом французької державності, впливаючи на розвиток майбутніх політичних режимів. 2. Модернізація економіки: Інфраструктурні проєкти, започатковані за часів Наполеона III, сприяли економічному зростанню та підготовці країни до індустріальної епохи. 3. Політичний досвід: Спроби поєднати авторитаризм із лібералізмом продемонстрували складність балансування між владою та свободами, впливаючи на подальшу політичну культуру Франції. 60. Франкфуртська Конституція 1849 р. Франкфуртська Конституція 1849 року, або "Імперська Конституція" була прийнята в контексті Революції 1848–1849 років, яка охопила Європу і поставила питання національного об'єднання та демократизації політичних систем. Ця Конституція символізувала спробу створення єдиної німецької держави на засадах федералізму, ліберальної демократії та правового порядку. Історичний контекст Революція 1848 року в Німеччині була частиною загальноєвропейської хвилі революцій, спрямованих проти абсолютизму, соціальної нерівності та національної роздробленості. У Німеччині основні вимоги революціонерів включали: 1. Національне об'єднання: Подолання політичної фрагментації, яка існувала після Віденського конгресу 1815 року, що закріпив поділ Німеччини на понад 30 суверенних держав. 2. Ліберальні реформи: Встановлення конституційного правління, свободи слова, друку та зборів. 3. Соціальні реформи: Покращення умов життя для селян і робітників, ліквідація залишків феодальних відносин. У травні 1848 року у Франкфурті-на-Майні зібрався перший загальнонімецький парламент — Франкфуртські національні збори, який об'єднав представників різних німецьких земель. Головною метою зборів було створення Конституції, яка б забезпечила єдність і свободу Німеччини. Основні положення Франкфуртської Конституції Франкфуртська Конституція, прийнята 28 березня 1849 року, стала результатом компромісу між різними політичними силами — лібералами, демократами та консерваторами. Її головні положення:  1. Створення федеративної держави: Конституція проголошувала об'єднання німецьких земель у федерацію з сильним центральним урядом. Окремі держави зберігали певний ступінь автономії, але поступалися значними повноваженнями федерації. 2. Конституційна монархія: Главою держави мав стати імператор (кайзер), обраний спадковим монархом із числа німецьких князів. Влада імператора обмежувалася Конституцією. 3. Парламентська система: Передбачалося створення двопалатного парламенту: Народна палата обиралася прямим голосуванням громадян. Палата держав складалася з представників окремих німецьких держав. 4. Основні права і свободи: Конституція гарантувала широкі громадянські права, включаючи свободу слова, друку, зборів, релігії, а також рівність усіх громадян перед законом. 5. Судова система: Незалежність судів і верховенство права стали ключовими принципами державного управління. Виклики та проблеми реалізації Її реалізація зіткнулася з численними перешкодами: 1. Відсутність підтримки з боку великих держав: Провідні німецькі держави, такі як Австрія і Пруссія, не визнали Конституцію. Вони розглядали Франкфуртські збори як загрозу своєму суверенітету. 2. Політичні суперечності: Парламент не зміг досягти єдності щодо ключових питань, таких як вибір моделі об'єднання — "малу" Німеччину (без Австрії) чи "велику" Німеччину (з Австрією). 3. Брак військової сили: Франкфуртський парламент не мав власної армії, щоб захистити свої рішення від реакції монархій і консервативних сил. 4. Соціальна роздробленість: Підтримка Конституції серед населення була неоднорідною. Селяни і робітники часто не розуміли або не підтримували ліберальні ідеї еліт. Поразка Конституції У квітні 1849 року парламент обрав прусського короля Фрідріха Вільгельма IV імператором Німеччини, але той відмовився від корони, запропонованої "знизу". Це фактично зруйнувало надії на реалізацію Конституції. Урядові війська Пруссії та інших монархій придушили революційні виступи, що залишилися, а Франкфуртський парламент був розпущений у червні 1849 року. Наслідки 1. Розвиток конституціоналізму: Вона стала першою спробою створити всеосяжну Конституцію для об'єднаної Німеччини, вплинувши на подальші політичні процеси, зокрема на Конституцію Німецької імперії 1871 року. 2. Посилення національного руху: Революція і Конституція підштовхнули до подальшої боротьби за об'єднання Німеччини, яка завершилася в 1871 році під егідою Пруссії. 3. Правова традиція: Положення про громадянські права і свободи стали основою для майбутніх демократичних конституцій у Німеччині. 4. Європейський вплив: Ідеї Франкфуртської Конституції надихнули ліберальні рухи в інших країнах, закладаючи основи сучасного конституціоналізму.