Сесія PDF

65. 64. Спроби об’єднання німецьких земель у ХІХ ст. 1. Передумови об’єднання: 1.1. Наполеонівські війни (1803–1815): ○ Французька окупація та реформи Наполеона скоротили кількість німецьких держав із 300 до приблизно 40. ○ Після Віденського конгресу (1815) утворився Німецький со...

65. 64. Спроби об’єднання німецьких земель у ХІХ ст. 1. Передумови об’єднання: 1.1. Наполеонівські війни (1803–1815): ○ Французька окупація та реформи Наполеона скоротили кількість німецьких держав із 300 до приблизно 40. ○ Після Віденського конгресу (1815) утворився Німецький союз — конфедерація 39 держав під формальним керівництвом Австрії. 1.2. Розвиток національної ідеї: ○ Романтизм та ідеї національної єдності, поширені німецькими філософами (Йоганн Готфрід Гердер, Йоганн Готліб Фіхте), стали важливим елементом культурного націоналізму. 1.3. Економічні чинники: ○ Утворення Митного союзу під егідою Пруссії в 1834 році об’єднало більшість німецьких держав у єдину економічну зону. 2. Політичні течії об’єднання 2.1. "Малонімецький" шлях об'єднання: ○ Пруссія мала відігравати головну роль. ○ Австрія виключалася з об'єднання через її багатонаціональний склад і інтереси поза Німеччиною. 2.2. "Великонімецький" шлях об'єднання: ○ Передбачав участь Австрії як провідної сили об’єднання. ○ Підтримувався Австрією та католицькими південними державами. 3. Революція 1848–1849 років 3.1. Причини: ○ Загальне невдоволення соціально-економічною нерівністю та політичною реакцією. ○ Вимоги за конституційні права, громадянські свободи та об’єднання Німеччини. 3.2. Франкфуртський парламент (1848): ○ Зібрання національних зборів у Франкфурті-на-Майні для розробки конституції об’єднаної Німеччини. ○ Парламент запропонував малонімецький план об’єднання під керівництвом Пруссії. 3.3. Провал: ○ Прусський король Фрідріх Вільгельм IV відмовився прийняти імператорську корону, заявивши, що вона "пропонується революцією". ○ Революція була придушена, а спроби об'єднання тимчасово зупинені. 4. Австро-прусське суперництво 4.1. Роль Австрії: ○ Австрія прагнула зберегти контроль над Німецьким союзом, використовуючи його як інструмент впливу в Центральній Європі. ○ Її багатонаціональний склад ускладнював участь у німецькому національному русі. 4.2. Зростання впливу Пруссії: ○ Пруссія під керівництвом Отто фон Бісмарка розробила план об’єднання Німеччини без Австрії. ○ Економічна перевага через Митний союз дала Пруссії важелі впливу на дрібні німецькі держави. 5. Ключові війни на шляху до об’єднання 5.1. Данська війна (1864): ○ Причина: суперечка щодо герцогств Шлезвіг і Гольштейн. ○ Пруссія та Австрія перемогли Данію, але питання управління герцогствами загострило їхнє суперництво. 5.2. Австро-прусська війна (1866): ○ Причина: боротьба за домінування в Німецькому союзі. ○ Пруссія здобула вирішальну перемогу в битві під Садовою. ○ Результат: розпуск Німецького союзу, створення Північнонімецького союзу під керівництвом Пруссії. 5.3. Франко-прусська війна (1870–1871): ○ Причина: дипломатичний конфлікт через спадкові претензії на іспанський престол (Емська депеша). ○ Результат: перемога Пруссії, приєднання південних німецьких держав до союзу. 6. Проголошення Німецької імперії (1871) Остаточне об’єднання: ○ 18 січня 1871 року у Версальському палаці прусський король Вільгельм I проголошений німецьким імператором. ○ Створена Німецька імперія об'єднала всі німецькі землі, крім Австрії. Роль Пруссії: ○ Пруссія домінувала в новій імперії, що відповідало малонімецькому сценарію об’єднання. 63. Конституційні закони Франції 1875 р. Конституційні закони Франції 1875 року: структура, зміст і значення Конституційні закони 1875 року у Франції стали основою Третьої Республіки. Вони створили республіканську систему врядування, яка проіснувала до 1940 року, і заклали правові та інституційні основи сучасної демократії Франції. 1. Історичний контекст Після поразки Франції у Франко-прусській війні (1870–1871) і падіння Другої імперії Наполеона III, Франція опинилася в стані політичного хаосу. Тимчасовий уряд був змушений вирішувати долю державного устрою. У 1871 році Національні збори ухвалили рішення про створення нової конституції. Політична боротьба між монархістами (які підтримували реставрацію монархії) і республіканцями завершилася компромісом, що проявився у прийнятті Конституційних законів 1875 року. 2. Структура Конституційних законів Конституція 1875 року складалася з трьох основних законів, що разом формували правову основу Третьої Республіки: 2.1. Закон про організацію Сенату (24 лютого 1875 року) Структура і склад: Сенат складався зі 300 членів. 225 обиралися виборчими колегіями департаментів і колоній, а 75 призначалися довічно. Виборча система: Вибори проводилися непрямим голосуванням через виборчі колегії, що складалися з депутатів, членів місцевих рад і обраних громадян. Роль Сенату: Виконував функції верхньої палати парламенту. Він мав законодавчі повноваження та право блокувати рішення Палати депутатів. 2.2. Закон про організацію державної влади (25 лютого 1875 року) Президент Республіки: Обирається парламентом (об'єднаним засіданням обох палат) терміном на 7 років. Мав широкі повноваження, включаючи призначення міністрів, право вето на закони, право розпуску Палати депутатів за згодою Сенату.  Уряд: Міністри підпорядковувалися Президенту, але були політично відповідальними перед парламентом. Парламент: Дводомна структура – Сенат і Палата депутатів. Парламент мав законодавчу ініціативу та повноваження контролю за урядом. 2.3. Закон про взаємовідносини між державними органами (16 липня 1875 року) Взаємодія палат: Закон регулював порядок прийняття законів і взаємодію між Сенатом і Палатою депутатів. Процедура голосування: Законодавча ініціатива могла надходити від обох палат або уряду. Обидві палати повинні були схвалити закон у однаковій редакції. Розпуск парламенту: Президент міг розпустити Палату депутатів за згодою Сенату. 3. Основні принципи 3.1. Розподіл влади Конституція закріплювала принцип розподілу влади між законодавчою, виконавчою та судовою гілками. Президент Республіки виконував функції глави виконавчої влади, парламент здійснював законодавчу владу, а судова система залишалася незалежною. 3.2. Парламентаризм Парламент став центральним органом влади. Водночас уряд був відповідальним перед парламентом, що забезпечувало контроль над виконавчою владою. 3.3. Республіканська форма правління Попри монархічні амбіції частини політиків, закони 1875 року закріпили республіканську форму правління. 4. Особливості Третьої Республіки Компромісний характер: Закони 1875 року не створювали нової конституції в класичному розумінні. Вони мали статус органічних законів, що інтегрувалися в існуючі правові рамки. Стабільність: Попри численні політичні кризи, ці закони забезпечили стабільне функціонування держави до Другої світової війни. Посилення ролі парламенту: Згодом парламент став найвпливовішим органом влади, що визначило характер Третьої Республіки як парламентської системи. 5. Значення та наслідки Довготривала стабільність: Третя Республіка стала найдовшою формою правління у Франції після Французької революції. Розвиток демократії: Закони заклали основи для демократичної традиції у Франції, включаючи принцип відповідальності уряду перед парламентом. Прецедент у конституційному будівництві: Вони стали прикладом компромісного вирішення конфлікту між різними політичними силами. 62. Революція 1871 р. у Франції та її державно-правові наслідки. Революція 1871 року, відома як Паризька комуна виникла на тлі військових поразок у Франко-прусській війні, соціально-економічної нестабільності та глибокої кризи влади, завершуючи низку революцій XIX століття. Ця подія мала значні наслідки для державно-правового устрою Франції, зміцнюючи республіканську форму правління. Історичний контекст Поразка Франції у Франко-прусській війні (1870–1871) призвела до падіння Другої імперії та проголошення Третьої республіки 4 вересня 1870 року. Новий Тимчасовий уряд, очолений переважно консерваторами, виявився неспроможним впоратися з викликами часу. Військові невдачі, принизливий Франкфуртський мир із Пруссією, соціальні+економічні труднощі викликали масове невдоволення. Париж, осаджений прусськими військами, ставав центром опору. Місто, насичене революційними традиціями, стало джерелом вибуху народного невдоволення.18 березня 1871 року спроба урядових військ конфіскувати артилерію Національної гвардії Парижа викликала відкрите повстання. Тимчасовий уряд евакуювався до Версаля, залишивши Париж під контролем повстанців. Це поклало початок новій формі народної влади — Паризькій комуні. Паризька комуна: структура і діяльність 26 березня 1871 року було проведено вибори до Паризької комуни, а вже 28 березня її офіційно проголосили. Паризька комуна являла собою революційний уряд, побудований на принципах прямої демократії, соціальної рівності та автономії місцевих громад. Основні політичні та соціальні заходи Комуни включали: 1. Реформу державного управління: Ліквідація регулярної армії та заміна її Національною гвардією. Всі посадові особи підлягали виборам і могли бути відкликані виборцями. 2. Соціальні реформи: Зниження орендної плати, передача покинутих підприємств робітникам, заборона на нічну працю пекарів. 3. Світська політика: Відокремлення церкви від держави, скасування фінансування релігійних установ. 4. Освіта: Реформа системи освіти, спрямована на забезпечення доступу до безкоштовної світської школи. Однак внутрішня організація Комуни характеризувалася відсутністю єдності серед її лідерів. Соціалісти, анархісти та радикали не завжди знаходили спільну мову, що послаблювало ефективність їхніх дій. Придушення Паризької комуни Тимчасовий уряд у Версалі, очолюваний Адольфом Тьєром, зібрав регулярну армію для придушення повстання. За підтримки Пруссії війська почали наступ на Париж. Кульмінацією протистояння став так званий "Кривавий тиждень" (21–28 травня 1871 року), коли урядові війська штурмували місто. Бої супроводжувалися масовими розправами над комунарами. Близько 20 тисяч осіб загинули, десятки тисяч були заарештовані або депортовані. Державно-правові наслідки 1. Утвердження Третьої республіки: Перемога уряду Версаля зміцнила республіканський устрій. Попри монархічні настрої частини політичної еліти, саме республіканці стали домінуючою силою у французькій політиці. 2. Централізація державної влади: Поразка комунарів посилила прагнення до централізації управління. Уряд намагався обмежити вплив місцевих громад, щоб уникнути повторення подібних повстань. 3. Жорсткі репресії: Тисячі учасників Комуни були страчені або депортовані до французьких колоній. Репресії спрямовувалися на придушення будь-якого прояву революційної активності. 4. Вплив на соціальну політику: Французька влада поступово почала враховувати необхідність соціальних реформ, аби запобігти новим повстанням. 5. Розвиток політичних ідей: Паризька комуна стала символом боротьби за соціальну справедливість і рівність. Її досвід надихнув ліві рухи в Європі, включаючи марксизм і комунізм. 61. Зміни у державному механізмі Франції в період Другої імперії Друга імперія у Франції (1852–1870), очолювана Наполеоном III, стала часом значних змін у державному механізмі. Цей період характеризувався встановленням авторитарної влади, модернізацією адміністративного апарату, спробами адаптації державної структури до нових соціально-економічних реалій. Встановлення Другої імперії Після державного перевороту 2 грудня 1851 року Луї-Наполеон Бонапарт, племінник Наполеона I, зміцнив свою владу, а в 1852 році проголосив себе імператором Наполеоном III. Цей крок ознаменував початок Другої імперії. Нова конституція, ухвалена в 1852 році, закріпила систему жорсткого авторитарного правління: 1. Централізація влади: Вся виконавча влада зосереджувалася в руках імператора, який був головою держави, головнокомандувачем армії та контролював зовнішню політику. 2. Послаблення парламенту: Законодавчий корпус і Сенат виконували дорадчі функції. Їхні повноваження були обмежені, а депутати обиралися за системою, яка забезпечувала лояльність до імператора. 3. Контроль над виборами: Введення прямого загального виборчого права для чоловіків супроводжувалося адміністративним тиском на виборців і маніпуляціями з метою забезпечення вигідних результатів. 4. Цензура та пропаганда: Преса, театри та інші засоби масової інформації перебували під жорстким контролем. Імператор активно використовував пропаганду для зміцнення свого режиму. Адміністративна реформа Ці реформи були спрямовані на підвищення ефективності управління та економічного розвитку: 1. Зміцнення місцевої влади: Префекти, призначені імператором, отримали широкі повноваження на місцевому рівні. Вони контролювали адміністрацію, поліцію та вибори, забезпечуючи лояльність до центральної влади. 2. Інфраструктурний розвиток: Наполеон III ініціював масштабні проєкти з будівництва залізниць, доріг і міської інфраструктури, зокрема перебудову Парижа під керівництвом барона Османа. Це сприяло зростанню економіки та зміцненню державного контролю над територією. 3. Економічна політика: Політика протекціонізму змінилася на ліберальнішу модель. Зокрема, було укладено торговельну угоду з Великою Британією (1860), яка сприяла розвитку промисловості та торгівлі. Еволюція режиму: від авторитаризму до лібералізації З другої половини 1860-х років режим Наполеона III почав поступово лібералізуватися через тиск опозиції, соціальні зміни: 1. Розширення прав парламенту: У 1860 році імператор дозволив Законодавчому корпусу обговорювати урядові ініціативи, а в 1869 році — отримати право впливати на формування уряду. 2. Свобода слова: Було пом’якшено цензуру, що дало змогу опозиційним рухам, зокрема республіканцям і соціалістам, активніше виступати проти режиму. 3. Соціальні реформи: Наполеон III підтримував ідеї соціального прогресу, включаючи розвиток кооперативів і запровадження певних трудових реформ, щоб залучити підтримку робітничого класу. Занепад Другої імперії Військова поразка Франції у Франко-прусській війні (1870–1871) стала основним фактором падіння Другої імперії. Політика Наполеона III, зокрема його спроби утримати баланс між авторитаризмом і лібералізмом, призвела до втрати підтримки серед еліт і народу. Полон імператора в битві при Седані 2 вересня 1870 року ознаменував кінець режиму. 4 вересня 1870 року в Парижі було проголошено Третю республіку. Державно-правові наслідки Період Другої імперії залишив помітний слід у французькому державному механізмі: 1. Зміцнення виконавчої влади: Централізація адміністрації стала важливим аспектом французької державності, впливаючи на розвиток майбутніх політичних режимів. 2. Модернізація економіки: Інфраструктурні проєкти, започатковані за часів Наполеона III, сприяли економічному зростанню та підготовці країни до індустріальної епохи. 3. Політичний досвід: Спроби поєднати авторитаризм із лібералізмом продемонстрували складність балансування між владою та свободами, впливаючи на подальшу політичну культуру Франції. 60. Франкфуртська Конституція 1849 р. Франкфуртська Конституція 1849 року, або "Імперська Конституція" була прийнята в контексті Революції 1848–1849 років, яка охопила Європу і поставила питання національного об'єднання та демократизації політичних систем. Ця Конституція символізувала спробу створення єдиної німецької держави на засадах федералізму, ліберальної демократії та правового порядку. Історичний контекст Революція 1848 року в Німеччині була частиною загальноєвропейської хвилі революцій, спрямованих проти абсолютизму, соціальної нерівності та національної роздробленості. У Німеччині основні вимоги революціонерів включали: 1. Національне об'єднання: Подолання політичної фрагментації, яка існувала після Віденського конгресу 1815 року, що закріпив поділ Німеччини на понад 30 суверенних держав. 2. Ліберальні реформи: Встановлення конституційного правління, свободи слова, друку та зборів. 3. Соціальні реформи: Покращення умов життя для селян і робітників, ліквідація залишків феодальних відносин. У травні 1848 року у Франкфурті-на-Майні зібрався перший загальнонімецький парламент — Франкфуртські національні збори, який об'єднав представників різних німецьких земель. Головною метою зборів було створення Конституції, яка б забезпечила єдність і свободу Німеччини. Основні положення Франкфуртської Конституції Франкфуртська Конституція, прийнята 28 березня 1849 року, стала результатом компромісу між різними політичними силами — лібералами, демократами та консерваторами. Її головні положення: 1. Створення федеративної держави: Конституція проголошувала об'єднання німецьких земель у федерацію з сильним центральним урядом. Окремі держави зберігали певний ступінь автономії, але поступалися значними повноваженнями федерації.  2. Конституційна монархія: Главою держави мав стати імператор (кайзер), обраний спадковим монархом із числа німецьких князів. Влада імператора обмежувалася Конституцією. 3. Парламентська система: Передбачалося створення двопалатного парламенту: Народна палата обиралася прямим голосуванням громадян. Палата держав складалася з представників окремих німецьких держав. 4. Основні права і свободи: Конституція гарантувала широкі громадянські права, включаючи свободу слова, друку, зборів, релігії, а також рівність усіх громадян перед законом. 5. Судова система: Незалежність судів і верховенство права стали ключовими принципами державного управління. Виклики та проблеми реалізації Її реалізація зіткнулася з численними перешкодами: 1. Відсутність підтримки з боку великих держав: Провідні німецькі держави, такі як Австрія і Пруссія, не визнали Конституцію. Вони розглядали Франкфуртські збори як загрозу своєму суверенітету. 2. Політичні суперечності: Парламент не зміг досягти єдності щодо ключових питань, таких як вибір моделі об'єднання — "малу" Німеччину (без Австрії) чи "велику" Німеччину (з Австрією). 3. Брак військової сили: Франкфуртський парламент не мав власної армії, щоб захистити свої рішення від реакції монархій і консервативних сил. 4. Соціальна роздробленість: Підтримка Конституції серед населення була неоднорідною. Селяни і робітники часто не розуміли або не підтримували ліберальні ідеї еліт. Поразка Конституції У квітні 1849 року парламент обрав прусського короля Фрідріха Вільгельма IV імператором Німеччини, але той відмовився від корони, запропонованої "знизу". Це фактично зруйнувало надії на реалізацію Конституції. Урядові війська Пруссії та інших монархій придушили революційні виступи, що залишилися, а Франкфуртський парламент був розпущений у червні 1849 року. Наслідки 1. Розвиток конституціоналізму: Вона стала першою спробою створити всеосяжну Конституцію для об'єднаної Німеччини, вплинувши на подальші політичні процеси, зокрема на Конституцію Німецької імперії 1871 року. 2. Посилення національного руху: Революція і Конституція підштовхнули до подальшої боротьби за об'єднання Німеччини, яка завершилася в 1871 році під егідою Пруссії. 3. Правова традиція: Положення про громадянські права і свободи стали основою для майбутніх демократичних конституцій у Німеччині. 4. Європейський вплив: Ідеї Франкфуртської Конституції надихнули ліберальні рухи в інших країнах, закладаючи основи сучасного конституціоналізму. 59. Державний лад Франції за Конституцією 1848 р. Конституція Франції 1848 року, ухвалена після Лютневої революції, стала ключовим документом у процесі переходу Франції до Другої республіки. Ця Конституція мала на меті забезпечити демократичні свободи, рівність громадян і встановлення республіканської форми правління. Історичний контекст Лютнева революція 1848 року стала відповіддю на кризу монархічного правління в особі короля Луї-Філіппа I. Невдоволення соціальною нерівністю, політичною цензурою і відсутністю реформ спровокувало народний рух, який завершився зреченням короля і проголошенням Другої республіки. Конституційна асамблея, обрана внаслідок революції, отримала завдання розробити нову Конституцію, яка відповідала б ідеалам республіканізму та соціальної справедливості. Основні принципи Конституції 1848 року Її основні положення включали: 1. Республіканська форма правління: Франція проголошувалася республікою, заснованою на принципах свободи, рівності та братерства. Легітимність влади випливала з волі народу. 2. Суверенітет народу: Вся влада в державі походила від народу, що реалізовував її через вибори та представницькі інституції. 3. Загальне виборче право: Усі чоловіки віком від 21 року отримували право голосу, що стало значним кроком до демократизації політичної системи. 4. Розподіл влади: Конституція закріплювала чіткий поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, що мало забезпечити баланс між різними гілками влади. Органи державної влади Конституція 1848 року створила нову систему органів влади, яка відповідала республіканським принципам: 1. Президент Республіки: обирався загальним голосуванням на чотирирічний термін і не міг бути переобраний на наступний термін.Був головою виконавчої влади, відповідальним за зовнішню політику, оборону та управління державними справами. Йому належало право призначати міністрів, які, однак, не несли спільної відповідальності перед парламентом. 2. Законодавчі збори - це однопалатний парламент, обраний на три роки, здійснював законодавчу владу. Мав право ухвалювати закони, затверджувати бюджет і контролювати діяльність уряду через дебати та запити. 3. Судова система: Конституція гарантувала незалежність суддів, що обиралися народом. Був закріплений принцип рівності всіх громадян перед законом і право на справедливий суд. 4. Місцеве самоврядування: Було збережено принцип децентралізації, що дозволяв місцевим органам мати певну автономію в управлінні. Соціальні й політичні реформи Конституція 1848 року включала низку положень, спрямованих на досягнення соціальної справедливості: 1. Право на працю: Вперше у французькій історії Конституція проголошувала право на працю, яке мало бути забезпечене державою. Це привело до створення "національних майстерень" для надання роботи безробітним. 2. Соціальні права: Гарантувалася свобода об'єднань і право на організацію професійних спілок. 3. Свободи: Конституція закріплювала свободу слова, друку, зборів і релігії. Проблеми та наслідки реалізації Незважаючи на прогресивність Конституції 1848 року, її реалізація зіткнулася з труднощами: 1. Конфлікт між президентом і парламентом: Система стримувань і противаг часто не працювала через суперечності між президентом і парламентом. Це призвело до політичної нестабільності.  2. Економічні проблеми: Спроби забезпечити право на працю були обмежені через недостатнє фінансування та опір з боку буржуазії, що викликало соціальне невдоволення. 3. Авторитаризм: Президент Луї-Наполеон Бонапарт, обраний у 1848 році, використав повноваження для поступового посилення своєї влади, що завершилося державним переворотом у 1851 році й встановленням Другої імперії. Значення Конституції 1848 року Конституція 1848 року мала великий вплив на розвиток французької політичної системи та конституціоналізму: 1. Демократичні традиції: Вона заклала основи для подальшого розвитку демократичних інститутів у Франції. 2. Соціальні права: Вперше в історії Франції були проголошені права на працю та соціальну справедливість, що вплинуло на подальший розвиток соціальної політики. 3. Політична нестабільність: Незважаючи на свої переваги, Конституція 1848 року не змогла забезпечити стабільність, що підкреслює труднощі переходу від монархії до республіки. 58. Буржуазні революції в Європі у середині XIX ст.: причини та державно-правові наслідки. Буржуазні революції середини XIX століття, які охопили значну частину Європи, стали важливою віхою у розвитку сучасних держав. Ці революції, зокрема "Весна народів" 1848–1849 років, мали глибокі політичні, економічні та соціальні причини і призвели до значних змін у державно-правових системах багатьох країн. Причини буржуазних революцій Революції середини XIX століття були наслідком накопичених суперечностей і прагнень до змін у Європі. Їх основними причинами стали: 1. Соціально-економічні причини: Промислова революція спричинила значні зміни в економічному житті Європи. Формування промислового капіталізму супроводжувалося зростанням буржуазії, яка прагнула політичної участі, а також погіршенням умов життя робітничого класу, що стимулювало протестні настрої.Аграрні кризи в багатьох європейських країнах призводили до зубожіння селянства, що стало однією з рушійних сил революційних рухів. 2. Політичні причини: Абсолютизм і реакційна політика монархів викликали невдоволення серед різних соціальних груп. Відсутність політичних свобод і представницьких інституцій спонукала до боротьби за конституційні реформи. Національні рухи в таких країнах, як Німеччина, Італія, Угорщина та Польща, прагнули до об'єднання, незалежності або розширення автономії. 3. Ідеологічні причини: Поширення ідей лібералізму, республіканізму та соціалізму вплинуло на формування революційних програм і вимог. Ідеї Французької революції 1789 року залишалися потужним джерелом натхнення для європейських народів. Перебіг революцій Революції 1848–1849 років охопили майже всю Європу, хоча їх перебіг і результати відрізнялися в різних країнах:  1. Франція:Лютнева революція 1848 року призвела до повалення монархії Луї-Філіппа і проголошення Другої республіки. Була прийнята Конституція 1848 року, яка закріпила демократичні принципи і проголосила право на працю. 2. Німецькі держави:У березні 1848 року в багатьох німецьких державах почалися революційні рухи. Важливим досягненням стало скликання Франкфуртських національних зборів і спроба створити єдину німецьку державу з конституційним ладом. Проте ці спроби завершилися невдачею через опір монархів і відсутність єдності серед революціонерів. 3. Італія:В Італії революції були спрямовані на об'єднання країни і звільнення від австрійського панування. Незважаючи на початкові успіхи, австрійська армія відновила контроль над регіоном. 4. Австрійська імперія:Революційні рухи у Відні, Угорщині, Чехії та інших регіонах імперії вимагали демократичних реформ і автономії. Хоча монархія була змушена піти на певні поступки, згодом революції були придушені військовою силою. Державно-правові наслідки Буржуазні революції середини XIX століття мали різні наслідки в різних країнах, але в цілому вони сприяли значним змінам у державному ладі Європи: 1. Розвиток конституціоналізму:Революції сприяли прийняттю конституцій або їх реформуванню в багатьох країнах. Навіть після придушення революцій монархи змушені були враховувати вимоги про обмеження своєї влади. 2. Зміцнення ідей націоналізму:Національні рухи стали потужним чинником політики Європи, що сприяло подальшим об'єднавчим процесам у Німеччині та Італії. 3. Соціальні зміни:Незважаючи на обмежений успіх, революції сприяли підвищенню уваги до соціальних питань і формуванню ідеологій, спрямованих на захист прав робітників і селян. 4. Політичні реформи:У деяких країнах були введені виборчі права, хоча вони залишалися обмеженими. Виникли нові політичні партії, які відображали інтереси буржуазії, робітничого класу та селянства. Значення буржуазних революцій Революції середини XIX століття мали значний вплив на історію Європи. Вони заклали основи для подальшої модернізації державного ладу, розвитку демократії та конституційних інститутів. 57. Розвиток латиноамериканських держав у ХІХ ст ХІХ століття стало визначальним періодом для латиноамериканських держав, які пройшли шлях від колоніальної залежності до становлення як незалежних країн. Цей час характеризувався боротьбою за незалежність, внутрішніми конфліктами та спробами сформувати стабільні політичні й економічні системи. Історичний контекст Розвиток латиноамериканських держав у ХІХ столітті розпочався з революцій за незалежність, які охопили континент у перші десятиліття століття. Основними факторами, що спричинили ці події, були: 1. Колоніальна спадщина: Іспанія та Португалія тривалий час використовували Латинську Америку як джерело сировини та ринок збуту. Економічна  експлуатація та соціальна нерівність створили передумови для невдоволення серед населення. 2. Вплив ідей Просвітництва: Ідеї свободи, рівності й народного суверенітету, поширені в Європі, стали ідейною основою боротьби за незалежність. 3. Вплив зовнішніх подій:Американська революція 1776 року та Французька революція 1789 року надихнули латиноамериканців на боротьбу за свободу. Ослаблення Іспанії та Португалії через Наполеонівські війни створило можливості для повстань у колоніях. Процес здобуття незалежності 1. Південна Америка:Провідну роль у боротьбі за незалежність відіграли Симон Болівар і Хосе де Сан-Мартін. Під їхнім керівництвом були звільнені території сучасної Венесуели, Колумбії, Еквадору, Перу, Болівії, Аргентини, Чилі та Уругваю. Утворення федеративних і конфедеративних держав, таких як Велика Колумбія (1819–1831), стало спробою об’єднати нові незалежні країни, але ці спроби виявилися недовговічними через регіональні суперечності. 2. Мексика: Боротьба за незалежність у Мексиці почалася в 1810 році під керівництвом Мігеля Ідальго і Хосе Марії Морелоса. Незалежність була проголошена в 1821 році, але країна переживала тривалий період політичної нестабільності, який включав утворення Імперії Мексики та її трансформацію в республіку. 3. Центральна Америка: Після здобуття незалежності від Іспанії в 1821 році країни Центральної Америки утворили Об'єднані провінції Центральної Америки, але конфлікти між регіонами призвели до розпаду федерації. 4. Бразилія: Незалежність Бразилії від Португалії була проголошена мирним шляхом у 1822 році, і країна стала імперією під владою Педру I. Бразилія уникнула багатьох внутрішніх конфліктів, характерних для іспаномовних країн, хоча також зазнавала політичних криз. Державно-правові трансформації Після здобуття незалежності нові держави зіткнулися з викликами у створенні ефективних державних механізмів і політичних систем: 1. Розробка конституцій: Більшість латиноамериканських держав прийняли республіканські конституції, що закріплювали принципи народного суверенітету, поділу влади та громадянських свобод. ○ Однак багато з цих конституцій залишалися декларативними через нестачу політичної культури та низький рівень участі населення в управлінні. 2. Централізм і федералізм: ○ Питання форми державного устрою стало джерелом конфліктів у багатьох країнах. Централізм часто суперечив інтересам регіональних еліт, що спричиняло громадянські війни. 3. Авторитаризм: ○ У багатьох країнах сформувалися авторитарні режими, які базувалися на військовій силі. Каудильйо (військові лідери) часто брали владу в свої руки, використовуючи соціальні й політичні кризи. Економічний розвиток 1. Залежність від експорту:  ○ Економіка більшості латиноамериканських країн залишалася залежною від експорту сировини та сільськогосподарських продуктів, що робило їх вразливими до коливань світових цін. 2. Іноземний вплив: ○ Європейські держави та США активно втручалися в економічне та політичне життя регіону, що посилювало економічну залежність. 3. Суспільна нерівність: ○ Соціальна структура, що залишилася з колоніальних часів, зберігала нерівність між елітою та широкими масами населення. Соціальні зміни 1. Скасування рабства: ○ У більшості латиноамериканських країн рабство було скасовано в першій половині ХІХ століття, що стало важливим кроком до соціального прогресу. 2. Роль церкви: ○ Католицька церква зберігала значний вплив, але секуляризація поступово стала частиною державної політики. Наслідки 1. Формування національних ідентичностей: ○ Незалежність сприяла формуванню національних ідентичностей, хоча в багатьох країнах етнічні та регіональні суперечності залишалися джерелом конфліктів. 2. Політична нестабільність: ○ ХІХ століття для Латинської Америки стало періодом частих змін влади, громадянських війн і іноземних інтервенцій. 3. Початок модернізації: ○ Незважаючи на труднощі, латиноамериканські держави заклали основи для подальшого політичного та економічного розвитку. 56. Конституційні хартії Франції 1814 р. і 1830 р. Конституційні хартії Франції 1814 і 1830 років стали важливими етапами в історії французької політичної системи після Французької революції, коли країна пережила кілька етапів радикальних змін і конституційних реформ. Ці документи відображали прагнення до стабільності та врегулювання відносин між монархією і народом в умовах післяреволюційного періоду. Конституційна хартія 1814 року Передумови та контекст прийняття Після падіння Наполеона Бонапарта та відновлення монархії в особі Людовика XVIII, Франція опинилася в стані політичної та соціальної нестабільності. Наполеонівські війни залишили країну виснаженою, і новий король мусив знайти компроміс з різними політичними силами, аби забезпечити мир і порядок у країні. Людовик XVIII зрозумів, що відновлення абсолютної монархії не принесе стабільності, тому він погодився на створення конституції, яка б визначала його обов’язки та права громадян. Основні положення Конституційної хартії 1814 року Її положення можна поділити на кілька основних частин:  1. Принципи влади та роль короля: Людовик XVIII був проголошений королем Франції «за волею Бога» і його влада не була абсолютною. Конституція передбачала обмежену монархію, де король мав значні, але не безмежні повноваження. Він залишав за собою право законодавчої ініціативи, можливість розпускати парламент і призначати уряд. 2. Правами громадян: Хартія гарантувала низку прав і свобод, серед яких були свобода особистості, свобода преси, право на приватну власність, недоторканність житла. Однак, ці права не були абсолютними і могли бути обмежені в інтересах суспільства чи держави. 3. Парламентська система: Хартія встановлювала двопалатний парламент, що складався з палати депутатів і палати пейзажистів (сенаторів), які призначалися королем. Палата депутатів обиралася на основі складної виборчої системи, що обмежувала право голосу лише для найбагатших верств населення. 4. Релігійні питання: Християнство залишалося офіційною релігією Франції, але релігійна свобода була визнана та гарантувалася. Наслідки та критика Конституційна хартія 1814 року була компромісом, що дозволяв монархії зберегти контроль, водночас гарантувавши певні ліберальні досягнення революції. Проте, критики відзначали, що хартія надавала королю надмірну владу, а обмежений виборчий процес не дозволяв широким верствам населення брати участь у політичному житті. Конституційна хартія 1830 року Передумови та контекст прийняття Після тридцяти років правління Людовика XVIII і його наступника Карла X, які не змогли відповісти на соціальні й політичні вимоги часу, Франція знову опинилася на межі революції. Після низки неуспішних реформ Карл X, відомий своїм авторитаризмом, вирішив у 1830 році відновити абсолютну монархію, що спричинило вибух масових протестів. У результаті Липневої революції 1830 року король був скинутий, і новим монархом став Луї-Філіпп, який проголосив себе «королем французів», а не «королем Франції», що символізувало зміну політичної системи. Основні положення Конституційної хартії 1830 року Конституційна хартія 1830 року була важливою зміною в порівнянні з хартією 1814 року, оскільки вона відображала більш ліберальні та демократичні тенденції: 1. Обмеження монархії: Права монарха були ще більше обмежені. Луї-Філіпп зобов’язався діяти в межах хартії, і його влада стала більш обмеженою порівняно з попереднім королем. У нього не було права змінювати конституцію без погодження з парламентом. 2. Покращення виборчого процесу: Одним з важливих змін було зменшення виборчого цензу, що дозволило більше людей брати участь у виборах. Це означало, що більша частина населення мала можливість впливати на політичний процес. 3. Розширення громадянських прав: Конституція ще більше закріплювала свободи, гарантуючи рівність перед законом і свободу особистості. Проте свобода преси і зборів була обмежена за певних умов, зокрема для запобігання анархії або заворушенням. 4. Парламентська система: Хартія 1830 року також зберігала двопалатний парламент, але роль Палати депутатів була посилена, що відображало  тенденцію до більшого представництва широких верств населення в політичному житті. Наслідки та значення Конституційна хартія 1830 року мала значний вплив на подальший розвиток Франції. Вона заклала основи для парламентської монархії, яка проіснувала до 1848 року. Однак політичні суперечності, соціальні нерівності та економічні труднощі призвели до нових революційних рухів, і в кінцевому підсумку, після революції 1848 року, Франція перетворилася на республіку. 55. Кримінальний кодекс Франції 1810 р. Розвиток французького кримінального законодавства в ХІХ ст. Прийняття Кримінального кодексу 1810 року: контекст і структура Після Французької революції 1789 року Франція прагнула реформувати свою правову систему, яка залишалася фрагментованою та залежною від старого режиму. Прийняття Кримінального кодексу 1810 року було частиною широкої юридичної реформи, яка включала Цивільний кодекс 1804 року. Кодекс відображав бажання Наполеона створити ефективну, централізовану систему правосуддя. Кодекс складався з 4 книг: 1. Книга перша: Загальні положення про злочини, проступки та покарання. 2. Книга друга: Злочини та покарання за кримінальні злочини. 3. Книга третя: Проступки та їх покарання. 4. Книга четверта: Поліцейські порушення. Ключові положення Кримінального кодексу 1810 року Принцип законності Стаття 4 Кодексу закріплювала основний принцип: «Немає злочину, немає покарання без закону» (Nullum crimen, nulla poena sine lege). Це означало, що будь-яке покарання могло бути накладене лише на підставі закону, ухваленого до скоєння злочину. Класифікація правопорушень Згідно зі статтями 1–3, правопорушення поділялися на три категорії: 1. Злочини (crimes) – найсерйозніші правопорушення, такі як вбивство, державна зрада, зґвалтування. За них призначалися суворі покарання, включаючи смертну кару (стаття 12). 2. Проступки (délits) – менш тяжкі дії, наприклад, фінансові шахрайства чи тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості. 3. Порушення (contraventions) – найменш значущі правопорушення, такі як порушення громадського порядку. Покарання Кодекс визначав кілька видів покарань, включаючи: Смертну кару (стаття 12), яка застосовувалася через гільйотину; Каторжні роботи (стаття 17); Заслання (стаття 23); Штрафи та тюремне ув'язнення. Захист приватної власності Однією з центральних цілей Кодексу був захист приватної власності. Наприклад, стаття 379 встановлювала суворі покарання за крадіжки, а стаття 401 – за шахрайство. Обмеження свободи слова Статті 265–272 обмежували свободу слова та друку, встановлюючи покарання за поширення ідей, які могли б порушувати порядок чи загрожувати державі. Критика та недоліки Кодексу Попри свою революційність, Кодекс зазнав критики за надмірну жорстокість, зокрема через широке застосування смертної кари. Наприклад, стаття 302 передбачала страту за вбивство, навіть у випадках пом’якшувальних обставин. Крім того, Кодекс був орієнтований на інтереси буржуазії, захищаючи приватну власність, але не враховував соціальні фактори злочинності. Розвиток французького кримінального законодавства у ХІХ столітті Протягом ХІХ століття кримінальне законодавство Франції змінювалося під впливом соціальних, економічних та політичних чинників. Реставрація монархії (1814–1830) У цей період до Кодексу були внесені поправки, спрямовані на посилення контролю над політичними злочинами. Наприклад, закони 1815 року посилювали відповідальність за участь у революційних рухах чи антиурядовій пропаганді (статті 86–89). Липнева монархія (1830–1848) Липнева революція 1830 року змусила владу змінити підхід до кримінального права. Смертна кара почала застосовуватися рідше, і акцент змістився на пом’якшення покарань. Стаття 336, яка стосувалася політичних злочинів, була суттєво обмежена в застосуванні. Друга імперія (1852–1870) Під час правління Наполеона III було ухвалено кілька законів, що стосувалися економічних злочинів, спричинених індустріалізацією. Зокрема, статті 408–411 були доповнені положеннями про покарання за фінансові шахрайства у великих масштабах. Друга республіка та Третя республіка (1848–1914) Соціальні зміни цього періоду вплинули на гуманізацію кримінального права. У 1848 році смертну кару було скасовано для політичних злочинів. Також були введені реформи, спрямовані на реабілітацію злочинців, зокрема через введення пробації та умовного звільнення. Міжнародний вплив Кодексу 1810 року Кримінальний кодекс Франції 1810 року мав значний вплив на інші країни. Він став зразком для кодифікації права в багатьох державах Європи, Латинської Америки та Азії. Наприклад, кримінальні кодекси Італії (1839), Бельгії (1867) та Іспанії (1848) були значною мірою засновані на французькій моделі. 54. Шлюбно-сімейне право за Цивільним кодексом Франції 1804 р Історичний контекст створення Кодексу До прийняття Цивільного кодексу у Франції діяла складна і фрагментарна система права, що базувалася на звичаях, релігійних канонах і місцевих нормах. Французька революція 1789 року ліквідувала монополію церкви на регулювання шлюбно-сімейних відносин, проголосивши цивільний шлюб і рівність громадян перед законом. Цивільний кодекс 1804 року підсумував ці зміни, забезпечивши юридичну єдність і впорядкованість. Основні положення шлюбно-сімейного права за Кодексом Шлюбно-сімейне право Кодексу Наполеона ґрунтувалося на таких принципах: 1. Цивільний характер шлюбу Стаття 146 Кодексу визначала, що шлюб є цивільним договором, який укладається перед представниками державної влади. Цей підхід повністю відокремлював шлюб від церкви, хоча залишалася можливість церковного благословення після цивільної церемонії. 2. Умови укладення шлюбу Кодекс визначав конкретні вимоги до укладення шлюбу: Мінімальний вік: для чоловіків – 18 років, для жінок – 15 років (стаття 144). Згода батьків: для осіб, молодших 21 року, була необхідна згода батьків або опікунів (статті 148–150). Публікація наміру одруження: шлюб мав бути оголошений заздалегідь через публікацію (стаття 63), що запобігало прихованим шлюбам. 3. Шлюбний контракт Кодекс надавав можливість укладати шлюбні контракти, які визначали майнові відносини між подружжям (статті 1393–1424). Подружжя могло обирати одну з кількох систем регулювання майна, включаючи спільну власність або роздільне володіння. 4. Розлучення Кодекс 1804 року легалізував розлучення, чого не існувало в попередніх релігійних нормах. Статті 229–232 передбачали кілька підстав для розлучення: Згода обох сторін. Зрада одного з подружжя. Жорстоке поводження або серйозні образи. Процедура розлучення була суворо регламентована, що захищало права обох сторін і мінімізувало зловживання. 5. Права і обов’язки подружжя Кодекс чітко визначав обов’язки подружжя: Чоловік мав бути головою сім’ї, відповідати за її фінансовий добробут і приймати основні рішення (стаття 213). Жінка повинна була слідувати чоловікові і піклуватися про дім (стаття 214). Ця модель відображала патріархальну структуру суспільства, в якій чоловік займав домінуючу позицію. 6. Відносини батьків і дітей Статті 371–387 регулювали відносини між батьками і дітьми. Вони передбачали: Батьківську владу, яка визначала права батьків щодо виховання, навчання і контролю над дітьми. Обов’язок дітей поважати і слухатися батьків. Рівність спадкування між синами та дочками (з урахуванням особливостей шлюбного контракту). Критика та значення Кодексу Цивільний кодекс Франції 1804 року, попри свою прогресивність, був об’єктом критики за закріплення патріархальних норм і нерівності між чоловіками та жінками. Наприклад: Жінки були обмежені у правах на майно і потребували згоди чоловіка для багатьох правових дій (стаття 215). Чоловіки могли ініціювати розлучення на підставі зради, якщо вона була явною, тоді як для жінки ця підстава була обмежена (стаття 230). Однак Кодекс мав величезне значення для створення чіткої правової бази шлюбно-сімейних відносин. Він запровадив уніфіковані правила, які сприяли юридичній стабільності та прогнозованості. 53. Зобов’язальне право за Цивільним кодексом Франції 1804 р. Історичний контекст та структура зобов’язального права До прийняття Цивільного кодексу зобов’язальне право у Франції базувалося на римському праві, канонічному праві та місцевих звичаях. Французька революція проголосила принцип рівності перед законом, що вимагало уніфікації та систематизації зобов’язального права. Книга третя Цивільного кодексу була присвячена зобов’язальному праву й охоплювала такі аспекти: 1. Загальні положення про зобов’язання. 2. Договори як основу зобов’язань. 3. Позадоговірні зобов’язання (делікти та квазиделікти). Принципи зобов’язального права 1. Принцип свободи договору Одним із фундаментальних принципів Кодексу було право сторін укладати договори за власним бажанням (стаття 1134). У Кодексі закріплювався принцип «Pacta sunt servanda» — договори повинні виконуватися. Однак свобода договору мала межі: угоди не могли суперечити закону, моральним засадам і громадському порядку (стаття 6). 2. Добросовісність Стаття 1134 також наголошувала, що договори повинні виконуватися добросовісно. Цей принцип був центральним у зобов’язальному праві, адже він забезпечував баланс інтересів сторін. 3. Принцип рівності сторін Кодекс ґрунтувався на ідеї рівності учасників правовідносин, усуваючи станові привілеї, які існували до революції. 4. Відшкодування збитків Одним із ключових принципів було забезпечення справедливого відшкодування збитків у разі невиконання зобов’язань чи завдання шкоди (стаття 1382). Договори як основа зобов’язань Кодекс визначав договір як угоду між двома чи більше сторонами, спрямовану на створення, зміну або припинення зобов’язань (стаття 1101). 1. Види договорів Цивільний кодекс передбачав такі види договорів: Односторонні і двосторонні (стаття 1102): залежно від того, чи створюють зобов’язання лише для однієї сторони або для обох. Відплатні та безвідплатні (стаття 1106): відплатні договори передбачали еквівалентну ціну, тоді як безвідплатні були актами щедрості (наприклад, дарування). Іменні та безіменні (стаття 1107): іменні договори були визначені Кодексом (наприклад, купівля-продаж, оренда), а безіменні залишалися на розсуд сторін. 2. Умови дійсності договорів Для дійсності договору Кодекс визначав три основні умови (стаття 1108): Згода сторін: згода мала бути вільною і свідомою.  Правоздатність сторін: сторони повинні були мати юридичну здатність укладати договори. Законна мета: предмет договору мав бути законним і можливим. 3. Виконання зобов’язань Договірні зобов’язання повинні були виконуватися належним чином і в терміни, встановлені угодою (стаття 1136). У разі невиконання або неналежного виконання застосовувалися санкції, зокрема штрафи чи примусове виконання. Позадоговірні зобов’язання Кодекс регулював також зобов’язання, які виникали поза межами договорів: делікти та квазиделікти. 1. Делікти Делікти визначалися як протиправні дії, що завдають шкоди іншій особі. Стаття 1382 проголошувала: «Будь-яка дія, що завдає шкоди іншому, зобов’язує особу, яка її вчинила, відшкодувати збитки». Це положення стало основою сучасного інституту відповідальності за шкоду. 2. Квазиделікти Квазиделікти були випадками, коли шкода завдавалася ненавмисно, але через недбалість чи необережність. Кодекс також зобов’язував таких осіб відшкодовувати збитки (стаття 1383). Майнова відповідальність У разі невиконання зобов’язань чи заподіяння шкоди Кодекс передбачав майнову відповідальність. Винна сторона мала компенсувати: Прямі збитки - це реальні втрати, які постраждала сторона зазнала внаслідок невиконання чи неналежного виконання зобов’язань або внаслідок протиправної дії (делікту чи квазиделікту) за ст.1149. Упущену вигоду - це грошовий еквівалент доходу, який постраждала сторона могла б отримати, якби зобов’язання було виконане належним чином або не було завдано шкоди за ст.1150. 52. Право приватної власності за Цивільним кодексом Франції 1804 р. Цивільний кодекс 1804 року увібрав ідеї природного права, революційного законодавства та римського права, обґрунтувавши право приватної власності як абсолютне, ексклюзивне та недоторканне. Це право стало одним із наріжних каменів нової юридичної системи. Визначення права приватної власності Право приватної власності було визначено в статті 544 Цивільного кодексу, яка проголошувала: «Власність — це право користуватися і розпоряджатися річчю найбільш абсолютним способом за умови, що це не суперечить законам або правилам». Це визначення включало три ключові елементи: 1. Користування (usus): право використовувати річ відповідно до її призначення. 2. Користування плодами (fructus): право отримувати прибутки або доходи від речі. 3. Розпорядження (abusus): право змінювати, передавати або знищувати річ. Абсолютний характер права власності У Кодексі право власності закріплювалося як абсолютне. Це означало, що власник мав виключний контроль над своєю річчю, і жодна інша особа не могла втручатися в це право без законних підстав. Кодекс захищав власника від будь-яких посягань, зокрема через механізм віндикаційного позову (стаття 2279). Недоторканність і обмеження права власності Цивільний кодекс визнавав право приватної власності недоторканним, але передбачав деякі обмеження: 1. Законні обмеження: власність повинна використовуватися в межах закону. Наприклад, стаття 544 передбачала, що користування річчю не може порушувати громадський порядок чи права інших осіб. 2. Сервітут: Кодекс регулював обмеження права власності у вигляді сервітутів (статті 637–710). Наприклад, власник землі міг бути зобов’язаний надати сусіду право проходу через свою ділянку. 3. Відчуження для громадських потреб: відповідно до статті 545, власність могла бути вилучена у власника лише за умови справедливої компенсації та з метою громадського блага. Захист права власності Цивільний кодекс передбачав чіткі механізми захисту права власності: 1. Віндикаційний позов: Стаття 2279 проголошувала, що власник може витребувати своє майно з незаконного володіння третьої особи. 2. Позов про усунення перешкод: Кодекс дозволяв власникам захищати своє право у разі, якщо їм перешкоджали користуватися або розпоряджатися власністю. Типи власності Цивільний кодекс регулював різні види власності: 1. Рухоме майно (статті 528–536): до цього виду власності належали об’єкти, які могли бути переміщені без їх пошкодження (наприклад, товари, гроші). 2. Нерухоме майно (статті 517–527): сюди входили землі, будівлі та інші об’єкти, міцно пов’язані з ґрунтом. 3. Спільна власність (статті 815–824): Кодекс передбачав можливість володіння майном кількома особами на правах спільної власності. 51. Кодифікація французького цивільного права. Загальна характеристика Цивільного кодексу Франції 1804 р Історичні передумови кодифікації: До кінця XVIII століття правова система Франції була вкрай роздробленою. Вона складалася з: 1. Звичаєвого права (coutumes): діяло переважно на півночі країни та базувалося на місцевих традиціях. 2. Писаного права: застосовувалося в південних регіонах, які слідували римській правовій традиції. 3. Королівських ордонансів і указів: спроби централізувати право, які часто вступали в протиріччя з місцевими звичаями. 4. Канонічного права: використовувалося для регулювання шлюбно-сімейних і спадкових відносин. Ця різноманітність створювала численні труднощі в правозастосуванні, сприяючи правовій невизначеності. Революційний вплив Французька революція проголосила принципи рівності, свободи і справедливості. Старі феодальні норми були скасовані, і постало питання створення єдиного закону, який би регулював цивільні відносини на основі революційних ідеалів. Процес створення Цивільного кодексу Організація роботи У 1800 році перший консул Франції Наполеон Бонапарт ініціював розробку єдиного Цивільного кодексу. Для цього була створена комісія з чотирьох видатних юристів. Ця комісія мала на меті об'єднати революційні ідеї свободи та рівності з римською правовою традицією та елементами звичаєвого права. Після тривалих обговорень текст Кодексу був остаточно затверджений у березні 1804 року. Структура Цивільного кодексу Цивільний кодекс Франції складається з трьох основних книг: 1. Книга перша: «Про особи» ○ Містить норми, що регулюють правовий статус осіб, шлюбно-сімейні відносини та акти цивільного стану. ○ Затверджує принцип рівності перед законом. 2. Книга друга: «Про майно» ○ Визначає різні види власності (рухоме і нерухоме) та способи її захисту. ○ Закріплює недоторканність права приватної власності. 3. Книга третя: «Про зобов’язання» ○ Регулює договірні відносини, спадкування, деліктні зобов’язання та інші способи набуття прав. Основні принципи Цивільного кодексу 1. Рівність перед законом Цивільний кодекс закріпив революційний принцип рівності громадян перед законом. Усі привілеї, пов’язані з походженням або соціальним станом, були скасовані. 2. Свобода волі Громадянам було надано право вільно розпоряджатися своїм майном і укладати договори, за умови дотримання закону. Наприклад, стаття 1134 проголошувала, що договори, укладені належним чином, мають обов’язкову силу для сторін. 3. Захист приватної власності Стаття 544 визначає право власності як "право користуватися і розпоряджатися річчю найбільш абсолютним способом". Це стало основою для розвитку ринкової економіки. 4. Принцип світськості Кодекс відокремив шлюб і сімейні відносини від церкви, зробивши шлюб цивільним актом. Нововведення та особливості 1. Уніфікація права Цивільний кодекс об'єднав численні правові системи Франції, створивши єдині правила, що діяли по всій території країни. 2. Простота та доступність Документ був написаний зрозумілою мовою, що дозволяло навіть неюристам користуватися його положеннями. 3. Римське право як основа Кодекс базувався на принципах римського права, зокрема у питаннях власно?