Літературознавство як наука PDF

Літературознавство як наука Літературознавство належить до однієї з найдавніших сфер наукового осмислення і пізнання культурного світу, тобто тих феноменів, які постали внаслідок творчої діяльності людини. Художня словесність споконвіків належала до поважних видів мистецтва, асоціювалася з естетикою...

Літературознавство як наука Літературознавство належить до однієї з найдавніших сфер наукового осмислення і пізнання культурного світу, тобто тих феноменів, які постали внаслідок творчої діяльності людини. Художня словесність споконвіків належала до поважних видів мистецтва, асоціювалася з естетикою і посідала помітне місце в гуманітарному ж и т ті суспільства, тож науку про літературу прирівнювали до пізнавальної діяльності, головним об’єктом якої були результати словесної творчості. Література відображала життя, тому її вивчення означало пізнання ж и ття, яке поставало у літературному творі у своєрідній формі художніх образів. Змінювалися історичні епохи — змінювалися і пріоритети у науковому осягненні письменства, однак провідним, визначальним у цьому процесі залишалося тлумачення естетичної природи літератури та її відношення до дійсності. Літературознавство і нині є філософією художнього слова, яке в усі віки мислилось самобутнім інструментом проникнення у сутність людського буття і його змалювання у формах мистецтва. 1.1. Система знань про літературу У формуванні поглядів на літературознавство ще в античні часи було закладено колізію, не розв’язану й досі. Давньогрецька філософія включала у свою систему літературознавчі поняття, мислителі дискутували про спільне і відмінне в науці та мистецтві. У наступні віки прихильники погляду на літературознавство як науку наполягали на застосуванні щодо нього методів, законів та правил природознавства і суспільствознавства. їх опоненти наголошували на «індивідуальному розумінні літератури», непіддатливому жодним законам і правилам. «Літературна критика й історія літератури, — зазначали американські дослідники Рене Веллек (1903—1995) та Роберт-Пенн Воррен (1905—1989), — намагаються охарактеризувати те індивідуальне, що притаманне певному твору, письменнику, періоду, національній літературі. Однак зробити це можливо тільки за допомогою загальних понять, на основі теорії літератури». Судження про літературу передбачає індивідуальність її розуміння, виражати його потрібно відповідною «літературознавчою мовою», що має певні стійкі поняття, правила їх уживання тощо. В іншому разі тих, хто розмірковує про літературу, підстерігає небезпека бути незрозумілими, а їхні висловлювання — бути «мовою в собі», а не «діалогічною мовою». У пізнанні і трактуванні літератури важливо послуговуватися науковими методами, покликаними допомагати літературознавству збагнути загальні закономірності та індивідуально-специфічні параметри художніх явищ. Наука — це мислення, оперування поняттями. «А щоб мислити по- сучасному, — вважає І. Фізер, — треба бути знайомим з тими поняттями, категоріями, концептуальними засобами, чи, як їх Фуко окреслив, епістемами, що властиві сучасній науці». Як стверджував О. Потебня, «наука неможлива без поняття. Вона порівнює дійсність із поняттями і старається зрівняти одне з одним, але оскільки в кожному сприйнятті кількість ознак невичерпна, то і поняття не може стати замкнутим цілим». Сутність літературознавства Знання про феномен художнього слова нагромаджувалися впродовж багатьох віків. Уперше систематизувати їх спробували давні греки; вони дали назви значній кількості літературознавчих понять, якими науковці користуються й досі. Підвалини впорядкованих знань про літературу заклав Арістотель у своїй «Поетиці», що послужило тривкою основою для поповнення і вдосконалення основних понять про мистецтво слова. Так поступово формувалася система знань про літературу, поставши у середньовічних підручниках із поетики, спеціальних трактатах, присвячених літературі, в добу Ренесансу, Бароко, Просвітництва, різноманітних теоріях новітнього часу. Літературознавство — наука, що вивчає художню літературу, її походження, естетичну природу, функції та закономірності історичного розвитку. Домінантними напрямами- наукового пізнання і тлумачення художнього слова віддавна були: об’єкт (реальна дійсність) і суб’єкт (людина, автор) літератури, різноманітні обставини і чинники її виникнення, її образотворча природа, функціонування у суспільстві, історичні форми існування і самовияву. Призначення літературознавства полягає в науковому осмисленні мистецтва художнього слова. Серед філологічних наук воно має особливий статус, оскільки охоплює всю сферу літературних текстів різноманітної тематики і самостійних жанрів з метою їх вивчення, тлумачення, естетичного та суспільно-історичного оцінювання, тобто проникає у щоденне буття слова, яке відіграє важливу роль у культурному становленні і вдосконаленні людини. У будь-яку епоху літературознавство виявляло себе саме як система (грец. systema — утворення), тобто закономірно пов’язані один з одним елементи (поняття, явища, погляди, принципи тощо), що становлять певне цілісне утворення, єдність. Для кожної епохи була своя впорядкована система знань про літературу, яка відображала рівень пізнання і своєрідність розуміння словотворчих явищ. Сучасні знання про літературу є результатом усього попереднього розвитку цієї науки. Літературознавство є не тільки фахом, родом наукових досліджень, які об’єднують здебільшого вузьке коло спеціалістів. Завдяки тому, що література посідає важливе місце у суспільному житті, впливає на умонастрої та естетичні смаки багатьох людей, наука про неї має широке застосування, зокрема у популяризації мистецтва слова, професійному прочитанні літературних творів, освітньо-навчальному процесі. Наука про літературу сприяє впорядкуванню і поглибленню уявлень про письменство, дає певні орієнтири читачам, навчає грамотно прочитувати літературний твір, покладаючись не лише на емоційне сприйняття художнього слова, а й на проникнення у специфіку літературної образності, що підсилює естетичні переживання у процесі спілкування із твором. Структура літературознавства Літературознавча наука впродовж попередніх століть сформувалася як структура (лат. structura — побудова, розміщення), яка складається з певних частин, пов’язаних між собою. Виникнувши як синкретичне (грецьк. synkretismos — об’єднання) явище в античні часи, вона поступово розширювала сферу своїх зацікавлень, диференціювалася на окремі галузі. Залежно від предмета вивчення у літературознавстві виокремлюють три взаємопов’язані галузі: історію літератури, теорію літератури, літературну критику. Художня свідомість здатна охоплювати не лише те явище, яке постало в теперішньому часі, а й літературні твори, написані у минулому. Важливим було не просто згадувати їх, а ув’язувати у певний ряд, формувати традицію, вловлювати закономірності і тенденції розвитку літератури. Ця потреба виникає тоді, коли вже склався літературний досвід, якому необхідно дати оцінку і визначити його роль у сьогоденні. Власне, потреба осмислення того досвіду стала поштовхом до створення історії літератури. Історія літератури. Ця літературознавча галузь досліджує словесно-писемні форми в їх історико-хронологічній та причинно-наслідковій (детерміністичній) еволюції. Історіографічна модель літератури залежить від наукових засад її вивчення. Методи дослідження історії української літератури свого часу намагалися класифікувати М. Грушевський, Д. Чижевський, ведучи мову про синтез філологічного, соціологічного та культурно-історичного методів. Однак при цьому вони надавали перевагу якомусь із них: М. Грушевський ратував за те, щоб розглядати історію літератури «як ключ до пізнання соціального життя на різних стадіях розвою»; Д. Чижевський — як «історіюстилів»; С. Єфремов — як «історію ідей». У сучасній науці не всі дослідники визнають правомірність історико-літературного синтезу у формі «історії літератури». Основні аргументи, якими вони при цьому послуговуються, недостатність описових та аналітико-оцінних підходів до літературного процесу; непоєднуваність історичного та естетичного аспектів дослідження літературного процесу; літературний текст без сприймання — мертвий і нічого не означає для історії, тому важлива не фіксація літературних фактів, а вивчення їх функціонування у читацькій свідомості. Розглядати літературну історію як відображення історичного буття означає ігнорувати її естетичну природу. Водночас неможливо вибудувати історію літератури винятково на текстах або творчих індивідуальностях, бо у всіх їх — окремі і самодостатні історії. Тому зведення історії письменства до хронологічного реєстру творів і письменників, приписування їх до якогось «методу» чи «стилю» є спрощенням. У намаганні систематизувати, витлумачити, висвітлити літературний процес варто використовувати комплексний підхід, враховуючи передусім художню суть літератури. Це дасть змогу створити модель її історичного розвитку на основі найзагальніших закономірностей і принципів літературної творчості. Створення історії літератури передбачає добір, систематизацію, узагальнення творів і певну позицію в їх висвітленні. Історія літератури не може бути об’єктивною, адже в ній фігурують лише репрезентативні тексти і релевантні (істотні) події. їх систематизація відбувається за принципом об’єднання у загальні об’єкти (бароко, романтизм, реалізм тощо), інтепретація яких залежить від індивідуального сприйняття тих, хто з позицій сучасності намагається витлумачити минуле. Тому історію літератури переписує кожне покоління літературознавців, щоразу пропонуючи іншу її модель. Остання академічна «Історія української літератури», створена у 60-х роках XX ст. в умовах тоталітарної держави, ідеологічно відображає тенденційний, соціологізований погляд на літературний розвиток. Давня література представлена в ній надто спрощено. Причина цього — тісна пов’язаність її з християнською релігією та церковними справами. А у викладі її здебільшого звертали увагу на вияви класовості, секуляризації (звільнення) від релігійного впливу. Нову літературу (від «Енеїди» І. Котляревського) розглядали крізь призму реалізмоцентризму, ніби це була найвища та остаточна мета художньої еволюції, що увінчалася «розквітом соціалістичного реалізму». Всю історію літератури поділили на дві стадії — дожовтневу і радянську, які розмежовував 1917 р. Сучасне українське літературознавство готове представити нову модель історії літератури, витлумачивши її з нових методологічних позицій, реконструювавши замовчуване літературне бароко (XVII—XVIII ст.), редукований з ідеологічних причин український модернізм кінця XIX — 20-х років XX ст., переосмисливши заполітизовані твори ЗО—80-х років XX ст., з’ясувавши особливості народжуваного письменства останніх років XX — початку XXI ст. Це прочитання історії літератури означатиме те, як нинішнє покоління літературознавців бачить історичний літературний процес. В майбутньому можливі й інші варіанти. Тому недаремно американський учений, професор Гарвардського університету Девід Перкінс запитує: «Чи можлива історія літератури? » — і дає на це негативну відповідь, оскільки будь-яка історія спотворює минуле, тобто не дає об’єктивної картини, адже для того, щоб бути об’єктивним, необхідно, за Ф. Ніцше, «ні на що не гніватися, нічого не любити, все розуміти». Попри те, наголошує Д. Перкінс, історія літератури потрібна, бо вона проектує сучасність на минуле, змушує минуле відображати турботи і підтримувати наміри конкретних поколінь. Теорія літератури. Завдання її полягає в науковому осмисленні,' узагальненні закономірностей та особливостей розвитку художньої творчості, розробленні та систематизації літературних понять. Теорія літератури має різноманітні аспекти і розділи. Основне для неї — визначення літератури та її функцій. Базові її феномени — «літературний текст», «літературний твір», «автор художнього тексту», «генологія і морфологія літератури», «інтерпретація літературного твору». Актуальними є і фронтальний огляд дослідницьких методів — без абсолютизації та вивищення якогось із них; обґрунтування і систематизація термінології. Правда, літературні поняття важко піддаються строгій уніфікації, і все-таки вони мають бути визначені в загальних ознаках, бо це — мова літературознавства, порушення правил якої може спричинити непорозуміння між тими, хто нею спілкується. До поняття «теорія літератури» за античних часів застосовують термін «поетика» (грец. роіеИке — майстерність творення) на означення літературних явищ. У зв’язку з розвитком художньої творчості зміст його постійно змінювався, породивши теоретичну та історичну парадигму свого значення і застосування. Арістотель, котрий мислив естетику складовою частиною філософії, розглядав поетику як науку про художню літературу. У праці «Про поетичне мистецтво» («Поетика») він виклав учення про мімезис, літературні роди, жанри (трагедію, епос), стилі, художні тропи. У цьому самому трактаті Арістотель заклав основи нормативної поетики — усталені правила і вимоги щодо ідейного змісту, жанру, стилю, образотворення і художньої форми літератури. Про сутність та естетичну природу літератури йдеться у віршованому трактаті Горація «Послання до пісонів». У середні віки та в епоху Відродження поетика зосередилася на описанні й осмисленні художньої форми («Поетика» Скалігера, українські поетики XVI—XVII ст.) шляхом подання практичних рекомендацій та прикладів. Тоді термін «поетика» означав здебільшого теорію і практику поезії (версифікація, образність, композиція, жанри та ін.). «Мистецтво поетичне» Н. Буало та «Підзорна труба Арістотеля» Е. Тезуаро сформували класицистичну поетику, яка викладала чіткі правила творчості (нормативна поетика). У XIX ст. поетика завдяки філософам І. Канту, Г.-В.-Ф. Гегелю, Ф. Шлегелю з формальної сфери повернулася в лоно філософсько-естетичних категорій, а досягнення мовознавства (О. Потебня, Ф. де Сосюр, О. Веселовський), психології (3. Фройд, К.-Г. Юнг) збагатили її новими знаннями. Ще більше розширилося розуміння поетики у XX ст. під впливом таких напрямів науки, як феноменологія, екзистенціалізм, структуралізм, герменевтика, психолінгвістика. Водночас виявила себе і нормативна поетика (неокласицизм, соціалістичний реалізм). Термін «поетика» застосовують до різних об’єктів літературної творчості: поетика літературного роду (поетика епосу), поетика жанрів (поетика роману, новели), художня тропіка, стилістика, фоніка (поетика мови літературного твору, система творчих прийомів), поетика творів певного літературного напряму (поетика бароко, класицизму, романтизму, реалізму тощо) або стильових різновидів (поетика імпресіонізму, символізму, футуризму та ін.), поетика творчості письменника (художній світ Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Тичини), поетика твору (художня структура, образний лад). Поняттєва і функціональна парадигма терміна «поетика» досить широка: від всеохопних значень, що розкривають сутність літературної творчості, — до вузьких, локальних питань, пов’язаних із миттєвостями літературного процесу. Останнім часом науковці наголошують на відносності теорії літератури, яку розглядають або як відображення художньої свідомості у певну епоху (Є. Фарино), або як міждисциплінарну галузь, перехрестя філософії, літератури та лінгвістики (П. де Ман). Літературна критика. Як галузь літературознавства вона розглядає і висвітлює сучасний літературний процес, вдаючись здебільшого до інтерпретації сучасних їй літературних фактів, намагаючись відстежити нові тенденції та зміни у літературній творчості. Природа критики діалогічна і виявляється передусім у тому, що письменник, реалізуючи свої світовідчуття і світобачення, створює художні образи, які критик (читач) береться розгадати. Водночас критик — не тільки інтерпретатор, а й співтворець; не «безпристрасний суддя», котрий намагається заховати власне Я, а творча індивідуальність, що виявляє себе, свої смаки хоч би у виборі літературного об’єкта та аспектів його інтерпретації. Функція літературної критики історично змінна. Свого часу І. Франко визнавав, що критика «добролюбовського» типу служить «пропаганді суспільних та політичних ідей під маскою літературної критики», а критика а 1а Леметр (французький літературний критик) — занадто суб’єктивний, особистісний підхід до явищ літератури, не здатний виявити «критичні здібності» (трактат «Із секретів поетичної творчості»). Американський літератор Томас-Стернз Еліот (1888—1965) наголошував, що функцією критики є «тлумачення творів і формування смаків», проте і «тлумачення», і «смаки» залежать від багатьох чинників і ніколи не можуть бути зведені до абсолюту, — їм притаманна множинність виявів. «Пошуки істини», яку визнали б усі, — ефемерне заняття, коли йдеться про художній твір, у якому можна відшукати безліч смислів і значень. Переконливою може бути інтерпретація творів тоді, коли цим займається критик, котрий володіє «знанням наукових фактів», має «розвинуте почуття естетичної вартості, добрий смак, розуміння критичних принципів і вміння їх застосовувати». Сучасний стан української літературної критики зумовлений суспільними змінами, що сталися за останні десятиліття. Ідеологічно тенденційна «партійна критика», основана на тотальному контролі літературного процесу, виховуванні письменників у дусі соціалістичного реалізму, відійшла у минуле, а критика на нових засадах лише формується. Це живить звинувачення у невиконанні нею своїх функцій. Насправді літературна критика продовжує існувати, хоч і в іншому форматі. Основна причина її інакшості зумовлена зміною формату і статусу художньої літератури, пристосовуванням до нових умов суспільного буття. Вона перестає бути національним оберегом, «виразником народних дум», а розвивається за логікою вільного мистецтва, яке не збирається переконувати у чомусь читача, до чогось його закликати. Література набуває ознак індивідуального самовиявлення. Тому і критика більше покладається на естетичні смаки і судження, ніж на категоричні оцінки чи присуди. Її перспектива полягає не у відстежуванні та оцінюванні літературного процесу, а у довільних міркуваннях про сьогочасну літературу. Фахова мова літературознавства Мовою літературознавства є термінологія, яка почала складатися відтоді, як існує література, і виконувала важливу функцію чіткого визначення і тлумачення всіх понять, які стосуються літературної творчості. Термінологія літературознавства відображає систему знань про словесне мистецтво і охоплює велику кількість термінів. Літературознавчий термін (лат. terminus — межа, кордон) — слово, що співвідноситься з певним літературознавчим поняттям і виражає його сутність. Літературознавчі терміни мають здебільшого іншомовне походження (з грецької та латинської мов), їм властиві дефінітивність (визначення, називання), точність і лаконічність, відносна однозначність і вузьке призначення, оскільки синонімія та багатозначність спричинюють розмитість, нечіткість поняття. Терміно-система літературознавства сформувалася ще за античних часів і розширювалася та збагачувалася запозиченнями з інших галузей знань. Нині вона зосереджена у фахових словниках. Оволодіння мовою літературознавства може відбуватися в кілька етапів: запам’ятовування, усвідомлення, осмислення термінів, оперування ними. Запам’ятовування термінів. Складником навчального процесу є збільшення обсягу інформації шляхом її нагромадження. Заучування термінів має ґрунтуватися на доступній, зрозумілій основі; терміни слід грамотно і точно формулювати. Наприклад, «метафора — це літературний троп (засіб, прийом), суть якого полягає в перенесенні ознак чи властивостей одного предмета чи явища на інший з певною художньою метою». Віднесеність метафори до літературної тропіки ставить її на визначене місце в системі літературознавчих понять, а формулювання «з певною художньою метою» (у кожному конкретному випадку ця мета інша) акцентує на художній мотивації, естетичній природі словесного мистецтва. У запам’ятовуванні термінів важливе значення має розуміння їхньої первинної семантики. Наприклад, розкриття значення слів «алегорія» (грец. аі^ о гіа — інакомовлення), «еліпсис» (грец. еііеірвів — опущення, пропуск), «інверсія» (лат. іпуегвіо — перестановка, перевертання) забезпечує чіткіше й повніше уявлення про смисл позначених цими термінами понять. Це сприяє їх ефективнішому запам’ятовуванню. Усвідомлення термінів як літературознавчих понять. Запам’ятовування термінів тільки у зв’язку з їхнім конкретним значенням має бути обов’язково мотивованим: «Це треба запам’ятати для того, щоб...». Важливо також співвідносити конкретний термін із літературним явищем, унаслідок чого він набуватиме ролі необхідного знаряддя, інструмента, який застосовують у відповідній науковій сфері. Осмислення термінів у зв’язку з літературною практикою. Щоб вивчення термінів не перетворилося на схоластичне заучування, необхідно завжди послідовно пов’язувати їх з літературним матеріалом. Подаючи визначення терміна, слід доповнювати його прикладами з художніх творів, літературного процесу. Ілюстративний матеріал може спершу сформувати конкретизоване уявлення, підсилити інтелектуальні та мнемонічні (запам’ятовувальні) зусилля. Осмислення термінів варто пов’язувати з певними темами з історії літератури. Вивчаючи, наприклад, «Кайдашеву сім’ю» І. Нечуя-Левицького, можна актуалізувати терміни «повість», «композиція», «персонаж», «гумор», «сатира», «іронія», «конфлікт», «колізія», «пейзаж», наповнивши їх конкретним змістом. Вироблення навичок оперувати літературознавчими термінами. Насамперед слід подбати про структурування фрази, речення. Про «Кайдашеву сім’ю» без претензій на літературознавче розуміння можна сказати: «У творі розповідається про смішні випадки в сімейному житті Кайдашів». Літературознавець використає, очевидно, такі слова: «У повісті письменник засобами комізму зображує побутові конфлікти між персонажами твору». Перше із цих формулювань має забарвлення «реальності»: так можна сказати про сусідів чи знайомих. Проте йдеться про художній твір, у якому письменником змодельовано світ, вигадано персонажів. Тому природним є використання термінів «повість», «засоби комізму», «конфлікт» (у літературному сенсі), «персонаж». У першому реченні мова не відповідає літературознавчим параметрам, у другому — професійна, бо узгоджується з предметом розмови і правилами літературної творчості. Вміння оперувати мовою літературознавства є частиною філологічного фаху. Розпочавши з простого (структурування фрази), поступово можна переходити до структурування тексту (наприклад, відповідь на семінарі, практичному занятті). Структура його (в письмовій чи усній формі) підпорядковується логіці «зв’язного мовлення» і логіці літературної інтепретації. Розмова про художній твір не повинна бути затермінологізованою. Текст можуть пожвавити риторичні запитання, образні вислови, цитування; доречне і природне використання термінів зробить його точним, вичерпним, поглибить суть висловлюваного. Літературознавство серед інших наук Наука про літературу належить до гуманітарної сфери пізнання дійсності. На початках свого виникнення вона входила як складова до філософії, історіографії, відігравала певну роль у релігійних віруваннях як компонент осмислення священного тексту. З часом літературознавство виділилося з- поміж інших гуманітарних наук і стало самостійною галуззю з чітко окресленим об’єктом вивчення, своєю проблематикою і тематикою досліджень. Оскільки література є одним із видів мистецтва, літературознавство невіддільне від естетики — науки про загальні закони краси, прекрасне, естетичне світовідчуття. Тому літературознавство перебуває в постійному зв’язку з іншими науками, об’єктом дослідження яких є мистецтво: мистецтвознавством, театрознавством, музикознавством, кінознавством. Кожна з них розглядає образне відтворення дійсності, враховуючи конкретні засоби творення образу, властиві конкретному виду мистецтва. З літературознавством їх об’єднує також вивчення основних категорій естетики, які виявляються і в літературі: прекрасне і потворне, піднесене і низьке, трагічне і комічне, героїчне, красиве і корисне тощо. Спільною проблемою для літературознавства й естетики є осмислення функцій мистецтва, яке побутує в соціумі і відіграє різноманітні ролі в суспільному житті та індивідуальному бутті людини. Літературознавство має тісний зв’язок з лінгвістикою (мовознавством) — наукою, що вивчає словесну діяльність людей, походження, закономірності розвитку і функціонування мови. Літературні тексти можуть бути предметом дослідження лінгвістики; літературознавчий аналіз не обходиться без аналізу мови літературного твору, яка є будівельним матеріалом у творенні образів. Багатющий матеріал дають літературні твори для вивчення історії мови, а лінгвістика з’ясовує через особливості мови творів історизм мислення письменника. Сферою взаємодії літературознавства та лінгвістики є класична філологія, яка вивчає мови європейської античності — латинську і грецьку. Ними були створені художньо довершені твори давньогрецької та давньоримської літератур. В українському письменстві таку роль відіграли старослов’янська та давньоукраїнська мови, якими написано «Повість минулих літ», «Слово про Ігорів похід», полемічні трактати Івана Вишенського, вірші Климентія Зиновіїва та Григорія Сковороди. Літературознавство часто користується надбаннями історичної науки, оскільки не може не брати до уваги тривкої сув’язі художньої творчості з історичним життям суспільства. Твори словесного мистецтва завжди виражають самобутність часу, в якому були написані (навіть якщо вони — на історичну тематику). Літературознавство має у своєму розпорядженні безліч фактів, які характеризують певну історичну добу з її подіями, стосунками, тенденціями, прагненнями. Літературознавча наука володіє відповідним інструментарієм для з’ясування причин появи конкретних творів, розкриття «духу» часу, проникнення в атмосферу історичної епохи, характеристики творчої індивідуальності, також історично зумовленої. Користуючись загальноісторичною хронологією, вона створює власну хронологію, яка допомагає обгрунтувати послідовність виникнення літературних явищ і встановити їх внутрішній зв’язок. Це особливо важливо для історії літератури. Без конкретних історичних знань дослідник не здатний до аналітично-синтетичної роботи з явищами літератури. Знання історії допомагає конкретизувати такі літературознавчі поняття, як «літературний процес», «літературне життя», «біографія письменника». З літературознавством пов’язана і фольклористика — наука, об’єктом вивчення якої є усне, не зафіксоване на письмі слово. Усна творчість, яка зародилася задовго до писемного слова, згодом стала словесно-культурним контекстом літератури, тісно із нею взаємодіяла на рівні впливів, запозичень, ремінісценцій і певних взірців. Тому чимало творів не вдається глибоко вивчити без фольклорного підтексту (міфи, традиційні мотиви, образи, художні засоби). Навіть дослідження цілих літературних періодів (в історії української літератури — становлення нового письменства у перші десятиліття XIX ст.) неможливе без наукової інформації з фольклористики, оскільки в цю пору література відчувала доволі потужний вплив усної творчості на теми, художні форми, жанри, стиль літератури. Фольклор і література мають відмінні художні коди і спосіб побутування, проте їхня взамопов’язаність скеровує літературознавчу науку на використання досвіду фольклористики. Літературознавство за необхідності звертається і до релігієзнавства, яке досліджує сутність вірувань та їх історичний розвиток. Релігія здавна впливала на літературу, часом була її ідеологічною основою. Тому вивчення літературних творів, пронизаних теологічним світорозумінням, пов’язане із заглибленням у релігійний сакрум (лат. васгі — священний) для адекватного витлумачення мотиву, образу, сюжету, тропа у конкретному тексті. Українська література від найдавніших часів і до сьогодення перебувала під значним впливом Біблії, без знання якої неможливе пізнання багатьох явищ, розшифрування художніх кодів конкретних творів. Не обійтися літературознавцю і без знань із філософи — здебільшого у філософії складалася певна форма світогляду, визначалися пріоритети в осмисленні людського життя, а література згодом чи паралельно підхоплювала і художньо освоювала те, над чим роздумували філософи. Багато філософських концептів (раціоналізм, сенсуалізм, ідеалізм, позитивізм) ставали основою типів літературної творчості: відповідно класицизму, сентименталізму, романтизму, натуралізму і реалізму. Екзистенціалізм, інтуїтивізм, феноменологія, метафізика, герменевтика прислужилися започаткуванню модерністського мистецтва слова, розглядати яке без ретельних філософських студій неможливо. Не збагнути без них і літературних феноменів сьогодення. Літературознавство постійно послуговується надбаннями логіки як «граматики мислення» — філософської дисципліни, яка аналізує і впорядковує інформацію, допомагає знайти зв’язок між окремими елементами явища, систематизувати та узагальнити пізнане, спрогнозувати розвиток подій, відновити й реаплікувати факти минулого у причиново- наслідковому зв’язку. Такими мисленнєвими операціями, притаманними логіці, займається і літературознавець, оперуючи літературним матеріалом. Навіть звичайне читання художнього твору чи літературознавчого тексту вимагає виявлення у тексті основних понять, встановлення між ними зв’язків і відношень, їх адекватного образного чи наукового розуміння, знаходження помилок та неузгоджень у композиції, структурі тексту чи висловлювання, виведення логічних всиновків із наявної інформації, конструювання аргументів та їх системи тощо. Літературний твір хоч і постає за законами мистецтва, тобто є явищем, не строго пов’язаним з класичною логікою, а часом демонстративно алогічним, проте дослідження літератури має бути підпорядковане правилам логіки, що робить його науковою дисципліною. Оскільки об’єктом зображення в літературі є людина, літературознавство тісно пов’язане з психологією. Більше того, літературна творчість — передусім психічний процес. І. Франко стверджував, що літературознавець (критик) передусім має бути психологом, мати психологічні знання, щоб збагнути таємниці художньої творчості. Він зображує поетичну творчість як специфічну психологічну напругу: «Поет для доконання сугестії мусить розворушити цілу свою духову істоту, зворушити своє чуття, напружити свою уяву, одним словом, мусить сам не тільки в дійсності, але ще й другий раз репродуктивно, в своїй душі пережити все те, що хоче вилити в поетичнім творі, пережити якнайповніше і найінтенсивніше, щоби пережите могло вилитися в слова, якнайбільш відповідні дійсному переживанню...» («Із секретів поетичної творчості»). Такі знання допомагають літературознавцю опанувати специфіку творчого процесу, ґрунтовно проаналізувати біографію письменника, проблематику твору, конфлікти і різноманітні ситуації, образи персонажів у конкретному творі. Література є частиною, особливим словесним виявом культури, тому літературознавство певним чином пов’язане з культурологією, яка займається складними і різноманітними феноменами людського буття, матеріальною і духовною культурою людства. Культурологія вивчає походження цих феноменів, з’ясовує їх семіотику, типи соціокультурних світів, історичні типи культури, в т. ч. етнічного, національного чи регіонального походження, особливості цивілізацій. У цьому культурологія єднається з літературознавством, яке використовує досвід науки про культуру для ширшого погляду на контекст літературного розвитку, уважного вивчення локальних явищ, котрі мають самобутні форми культурно вираження. Культура, як і література, належать до знакових систем, що зумовлює використання однакових методологічних підходів при їх вивченні. Розуміння культурно процесу на певному часовому зрізі сприяє проясненню у сенсі походження, становлення і функціонування багатьох писемних явищ. Так, розуміння художнього самовираження європейських літератур пов’язане з традиціями античної цивілізації. Специфіку літературних пам’яток києво- руської доби неможливо пояснити без з’ясування особливостей культури візантійського типу, яка з поширенням християнства проникла на Русь, вплинувши на формування ідеологічної основи і художньої форми письменства. Глибше проаналізувати художні явища допомагають літературознавству і такі наукові дисципліни: — текстологія, що займається вивченням і тлумаченням текстів; з’ясовує процес роботи автора над оригіналом — від задуму до завершення твору; виявляє варіанти твору чи його елементів; іноді встановлює авторство твору; відіграє значну роль у підготовці наукових видань художніх текстів, змінених автором або спотворених цензурою; — палеографія, яка вивчає пам’ятки давньої писемності з метою визначення часу і місця їх створення; в центрі її уваги — знаки писемності, написання літер у різні часи, почерки, писальний матеріал, система правопису, характер скорочень; — бібліографія, що обліковує і систематизує рукописні і друковані твори з усіх галузей знання і творчості, складає бібліографічні покажчики, довідники, сприяючи цим ефективнішому їх використанню. Бібліографічні відомості про певне літературне явище, письменника та його творчість подають в енциклопедичних словниках, підручниках, монографіях, літературних семінаріях. Літературознавство зосереджується на художньо-словесних феноменах, які відображають найрізноманітніші сфери людського буття. Діапазон його наукового мислення охоплює не лише мистецьку специфіку образотворення, моделювання художніх світів, а й проникає у світовідчуття і світорозуміння людини, які трансформуються у літературні образи, значення і суть яких літературознавство прагне осягнути. Тому воно не є вузьконауковою дисципліною, а переймається багатьма питаннями, пов’язаними з культурним розвитком особистості і суспільства. Література зазвичай чутливо реагує на зміни і трансформації у громадському житті; наука про літературу сприяє осмисленню цих процесів, спираючись на попередній художній досвід. Тому літературознавство виконує як функцію інтерпретації літературних творів, так і роль важливого культурного й пізнавального чинника у духовному житті суспільства якої митець наслідує (теорія мімезису): «Твори епосу, трагедій, а також комедій і дифірамбів... — все це загалом наслідування». Він визначив об’єкти наслідування (характери, пристрасті, дії), засоби наслідування (ритм, гармонія, слово), способи наслідування (від першої особи, у формі повідомлення, у формі дії). На думку Арістотеля, здатність до наслідування властива людині з дитинства. Однак поет — не копіювальник, відтворю- вач навколишнього світу, а творча особистість, котра створює художні речі завдяки техне (ремеслу, мистецтву, описаному в трактаті «Поетика»). До літературної творчості Арістотель ставився як до усвідомленого акту, відтворення реалії в їх природному, уявлюваному або бажаному вигляді. Звідси виводиться пізнавальне і виховне значення літератури. Надмета античного мистецтва, на його погляд, полягає у тому, щоб «пом’якшувати дикість прагнень», надавати їм «культурного характеру». Механізм такого «пом’якшення» раціоналізував призначення літератури: коли людина має змогу спостерігати начебто збоку (через мистецтво) свою дикість, то починає усвідомлювати її і «соромиться», втихомирюється, улагіднюється. На цьому ґрунтувалися твердження про катарсис (грец. katharsis — очищення) — естетичне переживання, яке зумовлює моральне вдосконалення. Відповідно найвищою метою мистецтва, зокрема і літератури, оголошувалися повчання, виховання, дидактизм, користь для того, хто сприймає твір. Трактат «Ars poetica» («Поетичне мистецтво») Квінта Горація Флакка (65— 8 до н. е.) побудований на ідеї єдності у мистецтві (поезії) «насолоди і користі» («Мало, щоб вірш був красивий, нехай і солодким він буде»). За Горацієм, джерелом поезії є природа, споглядання якої спонукає до словесної творчості: «Природа викликає у нас настрої різні, потім — і словом пояснює вже ті пориви душевні». Для того щоб «полонити дух» читача (слухача), автор сам має «страждати наперед», тобто імпульс для збудження емоцій Горацій вбачав у душі поета. Мета поезії, на його думку, — «розважаючи, повчати». Естетична думка Середньовіччя (IV—XIII ст.) яскраво представлена у поглядах богослова і філософа Августина (354—430), які сформувалися на основі неоплатонізму та раннього християнства. Він трактував мистецтво слова в системі Творіння Бога — як шлях людини до духовної досконалості, абсолютної краси, блаженства. Джерелом прекрасного у мистецтві, на його думку, є Бог, який створив світ за законами краси; мистецький твір — відблиск тієї краси, яка може втішити, піднести дух, тобто здійснити емоційно-естетичний вплив. Філософ, теолог, «п’ятий учитель церкви» Тома Аквінський (1225—1274), як і Арістотель, вважав, що мистецтво наслідує природу; воно не створює принципово нові форми, а лише відтворює чи перетворює вже готові «тільки для прекрасного». Література, на його думку, належить до «відтворювальних» мистецтв, які служать для «користі і задоволення». Джерело творчості він вбачав у мистецтві, наголошуючи на його «прикрашальній» функції («образ є прекрасним, якщо він змальовує річ досконалою, хоч у дійсності вона потворна»). В епоху Відродження (Ренесансу), що припадає на XIV—XVI ст., теоретики мистецтва підтримували ідею наслідування природи, вважаючи завданням митців відкрити у природі красу, що в ній прихована. На їхнє переконання, пошуки краси становлять сенс творчості, а мистецтво — вище від природи. Розуміння прекрасного залежить від індивідуального смаку митця, тому у творчості (в літературній теж) на передньому плані — художник, котрий повинен творити так, як Бог творив світ. Італійський письменник і теоретик літератури Лодовіко Кастельветро (1505—1571) стверджував, що основою мистецтва є новизна і насолода. Принцип насолоди від мистецтва став провідним і цілком вписувався у ренесансний ідеал спраги життєвих відчуттів. Про це йдеться в «Апології поезії» Джованні Бокаччо (1313— 1375) і трактаті Лоренцо Валли (1407— 1457) «Про насолоду». Діячі Відродження були переконані в самоцінності мистецтва, висловлювались, що поезія — чистий вимисел, тому вона не стосується моралі — нічого не стверджує і не заперечує. Література в епоху Бароко (XVI—XVII ст.) стала засобом інтелектуального осягнення світу («Анатомія світу» Дж. Донна, «Лабіринт світу» П. Кальдерона, «Світ зсередини» Ф. де Кеведо). Принцип відображення дійсності був оснований на ефекті «системи дзеркал», коли світ відтворюють не таким, яким він є насправді, а химерним і багатогранним: таке зображення дає подобу світу, що уможливлює осмислення не стільки об’єктів природи, як їх розташування і взаємозв’язків. Отже, література в осмисленні барокових теоретиків і письменників — своєрідна система дзеркал; її завдання, основна функція — сприйняти і зрозуміти світ в усій його складності і таємничості. Натомість Класицизм (XVII—XVIII ст.) в особі Рене Декарта (1596—1650) і Нікола Буало (1636—1711) висунув перед словесним мистецтвом чіткі раціоналістичні закони і правила творчості (нормативна естетика). Зокрема, Н. Буало у трактаті «Поетичне мистецтво» визначив літературу як наслідування природи за законами краси, що вимагає від митця не тільки очищати природу від брутальності, грубості, а й виправляти її. Мета літератури, за Буало, — зображення лише досконалого, достойного похвали. При цьому слід виходити з «високого» начала — людського розуму, а не з «низького» — людських пристрастей. Просвітницька естетика перетворила раціоналістичну основу на дієвий засіб впливу на людську свідомість і суспільство, звідки постала п магістральна лінія — дидактизм, критицизм, войовничість. Наприклад, французький мислитель Дені Дідро (1713—1784) був упевнений, що література «повинна виносити вирок над пороком і злом», «страхати тиранів», бути «наставником» роду людського, виховувати громадянський обов’язок, вести людство за собою, поліпшувати життя тощо. Англійські філософи Френсіс Бекон (1561—1626) і Джон Локк (1632—1704) вбачали джерело літератури у повсякденному житті, яке митець повинен пізнавати, спостерігати і правдиво відображати, послуговуючись високими морально-етичними ідеалами. Німецький філософ Готхольд-Ефраїм Лессінг (1729—1781), виступаючи проти академізму теоретиків класицизму та принципу ідеалізації в поезії (трактат «Лаокоон»), наголошував, що мистецтво — не просто наслідування природи, а пізнання життя. Специфіка літератури, на відміну від інших видів мистецтва, на його думку, полягає в оперуванні «безтілесними образами», необмеженому просторі уяви. Предмет поезії, за Лессінгом, — події, оскільки вона має ширші можливості, ніж, наприклад, малярство, яке дає статичні зображення. Література покликана зображувати життя в динаміці, розвитку, охоплювати всі його аспекти і впливати на людську свідомість думками, почуттями, ідеями. І. Франко у трактаті «Із секретів поетичної творчості» критично писав про те, що «Арістотель визначав поезію як свідоме перетворення міфів (як артистичну техніку без властивої творчості). Довгі сотки літ панувала отся фальшива й одностороння Арістотелева дефініція; повставали і щезали нові держави, нові релігії, нові світогляди; люди ламали пута старих порядків і старих понять в політиці і науці, а Арістотелеві формулки стояли не тикані. Тільки під кінець XVIII віку захитано їх авторитет; в поезії повіяло новим духом, що до останнього приложено характеристику “Sturm und Drang” (буря і натиск)». Переворот в арістотелівській естетиці розпочав представник німецької класичної філософії Іммануїл Кант (1724—1804), застосувавши до мистецтва такі критерії: насолода мистецтвом — це неупереджена, незацікавлена насолода; мистецтво не має бути пов’язане для людини з якимось практичним інтересом; естетичні переживання — вільна «гра» духовних сил; «судження смаку» передбачає відсутність всіляких утилітарних міркувань в індивіда, який їх висловлює; естетичне судження ніколи не може бути обґрунтоване логічно. Проти спрощеного погляду на мистецтво виступив й інший німецький філософ Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831). «Учителем, — зазначав він, — мистецтво стало хіба що завдяки тому, що володіє здатністю доносити до людей духовний зміст. Та якщо повчання (абстрактне судження, прозаїчний роздум, навчання та ін.) ставиться як мета мистецтва, то внаслідок цього чуттєва образна форма, котра і робить твір мистецтва художнім твором, виявляється лише непотрібним придатком, оболонкою, видимістю... Цим спотворюється природа самого художнього твору... Якщо обмежують мету мистецтва користю, що несе це повчання, то іншу сторону мистецтва, яка полягає у милуванні, забавлянні, насолоді, видають за несуттєву і вважають її побічним моментом користі, що приносить настанова... Однак тим самим визнається, що мистецтво не вбирає в себе свого призначення і своєї кінцевої мети, а його поняття тримається на чомусь іншому, для чого воно служить засобом». На переконання Гегеля, мистецтво «покликане розкрити істину в чуттєвій формі», «має свою кінцеву мету в самому собі»; «інші цілі, такі як, наприклад, повчання, очищення, виправлення, заробіток грошей, прагнення до слави і почестей, не мають жодного відношення до художнього твору як такого і не визначають його поняття» («Лекції з естетики»). Німецький філософ Артур Шопенгауер (1788— 1860) у праці «Світ як воля й уявлення» висунув тезу про роздвоєність людського пізнання: одна частина інтелектуальних сил іде на обслуговування «волі до життя», а друга — на незацікавлене споглядання об’єктів. З нею пов’язані витоки мистецтва. Спираючись на поняття «воля» та «уявлення», його співвітчизник Фрідріх Ніцше (1844—1900) сформулював тезу про «діонісійське» та «аполлонівське» начала у людській культурі. «Діонісійське» мистецтво покликане давати «метафізичну втіху» людям, змогу бути у «вакхічному сп’янінні» (щоб притупити хворобливе відчуття трагізму життя); «аполлонівське» — допомогти людям подолати огиду до світу, відродити «волю до життя». Своє розуміння поетичного творення Ф. Ніцше висловив у праці «Народження трагедії»: «Усе поетичне мистецтво і віршописання є не що інше, як тлумачення божевільних снів». Із позитивізмом, прихильники якого вбачали джерело мистецтва в природних потребах людської психіки, розглядаючи соціальне середовище як зовнішню передумову художньої діяльності, полемізував французький філософ Анрі Бергсон (1859—1941). Позитивізму притаманний один із видів пізнання — аналіз, не здатний, однак, осягнути «рух», «тривалість», «життєвий порив». Доступні вони лише інтуїції: «У такому розумінні можливе внутрішнє, абсолютне пізнання тривання нашого Я»; «Інтуїцією називаємо такий вид інтелектуального відчування, за допомогою якого проникаємо в нутро даного предмета, щоб виявити те, що для нього властиве, але що не піддається вираженню» («Вступ до метафізики»). Мистецтво, за А. Бергсоном, є спробою виразити невиражальне — індивідуальну сутність людини. У творчості єдиним критерієм художності є оригінальність автора, джерело її — інтуїція, «енергія духу», «життєвий імпульс». У підсвідомості вбачав імпульс і потенціал художньої творчості швейцарський психолог та психіатр Карл-Густав Юнг (1875—1961): «Душа — мати і місце народження усієї людської діяльності». Він розробив теорію архетипів (лат. arche — початок, походження і грец. typos — слід) — носіїв колективної свідомості. Творчий процес К.-Г. Юнг розцінював як одухотворення, розгортання і пластичне оформлення архетипів. «Найвище, чого поет досягає, — це надання творові форми. Тлумачення він повинен залишити іншим та майбутньому. Великий твір — це як сон, що попри всю очевидність сам себе не витлумачує й ніколи не є однозначним» («Психологія і поезія»). У новітні часи художню творчість трактували як гру. Ідея «ігрової спонуки» у мистецькій творчості фігурує у «Листах про естетичне, виховання людини» німецького вченого та письменника Йоганна-Фрідріха Шиллера (1759—1805). Австрійський психіатр, психолог Зигмунд Фройд (1856—1939) у міркуваннях про природу поетичної фантазії дійшов таких висновків: «Поет робить те саме, що й дитина, яка грається, — він витворює світ фантазії, який сприймає дуже серйозно, тобто він, поет, переповнений дуже багатьма почуттями, які у той же час він рідко відділяє від дійсності. А мова цю спорідненість між дитячою грою та поетичною творчістю фіксує, коли вона називає такі твори поета, що потребують допасування до тих явних об’єктів, які надаються до гри: комедія — гра весела, трагедія — гра сумна. А особу, яка їх представляє, — актором, тим, хто грає. Втім, із нереальності поетичного твору виникають дуже важливі наслідки для мистецької техніки, бо багато чого з того, що як реальне не могло б принести насолоду, здатне на це при грі фантазії; багато хвилювань, направду болісних самі собі, можуть стати для поетового слухача чи глядача джерелом насолоди» («Поет і фантазування»). Рушійна сила фантазії, за'Фройдом, — незадоволені бажання; кожна окрема фантазія — це здійснення бажань, коректура невдоволеної дійсності. Такою є природа сублімації (лат. БиЬІітаІіо — піднімаю, підношу) — процесу перетворення нездійсненних бажань у художню творчість, що дає змогу реалізувати бажання, звільнитися від напруження. Творчість — акт підсвідомий, подібний до сну («Наші нічні сни — не що інше, як такі власне фантазії, що можна довести за допомогою тлумачення снів»). У XX ст. нідерландський історик та філософ Йоган Гейзінга (1872—1945) розвинув ідею літературної творчості як гри у книзі «Ното Іисіепв»: «Всяка поезія породжується грою: священною грою поклоніння богам, святковою грою залицяння, бойовою грою герцю, сперечальницькою грою похвальби, глузуванням і звинуваченням, жвавою грою дотепництва та винахідливості». Творчість — це гра образами: «Що ж робить поетична мова з образами? Вона ними грається. Розташовує їх за приписами стилю, вкладає в них таємницю, так що кожен образ містить у собі відповідь на якусь загадку». На думку Й. Гейзінги, мистецтво з давніх-давен перебуває у сфері гри і пояснюється специфікою гри («відособленість і натхнення», «піднесення і напруга», «радість і розрядка»). Німецький філософ Едмунд Гуссерль (1859—1938) зміщував увагу із явищ «життєвого світу» на «трансцендентну свідомість» (таку, що виходить за межі людського досвіду), обравши її об’єктом дослідження. Деякі його висновки стосуються і мистецтва слова. Зокрема, він стверджував, що свідомість є завжди свідомістю чогось; акт свідомості (спрямованість, стан переживання) — інтенція. Народження слова, образу — акт свідомості, тому і витоки художнього твору слід шукати у звукових та значеннєвих інтенціях автора; художній твір — це завжди «явлення слова» (феномен). Представник новітньої німецької філософії Мартін Гайдеггер (1889—1976) у праці «Гельдерлін і сутність поезії» (1977) висловив такі міркування про природу поезії (літературної творчості): «Поезія народжується у скромних шатах гри»; «Поезія — це радше сон, ніж дійсність, радше гра словами, ніж велич дії»; «Поезія є поставанням чогось через слово і в слові»; «Поезія — це становлення буття за допомогою слова». Інший німецький філософ Ганс-Георг Гадамер (1900—1997) у роботі «Поезія і філософія» звернув увагу на значення мови в поезії: «Буденна мова, немов розмінні гроші, банкноти, що, як і інші паперові купюри, насправді не мають тієї вартості, яку символізують... Мова поезії — це не просто код, який відсилає нас ще до чогось, а як і золота монета — він і сам є тим, що символізує». На думку Г.-Г. Гадамера, поезія — не засіб чогось, вона самодостатня. «Поет шукає істину в мистецтві, — пише він, — його ж мистецтвом є майстерність слова... Спосіб переживання мови — це переживання поезії». У XX ст. була запропонована екзистенціальна модель розуміння і тлумачення літератури. Ключовим положенням естетичних засад екзистенціалізму є твердження М. Гайдеггера про те, що єдине джерело твору — письменник, який виражає себе, а не об’єктивну реальність. Для французького літератора Жана-Поля Сартра (1905—1980) літературна творчість — один із виявів людського буття; художні засоби — форма виявлення екзистенційних проблем: свободи, стосунків, тривання в часі. Головною функцією мистецтва він вважав розвиток уяви: це тренування свободи свідомості, вивільнення її творчого начала. «У тому завзятті, — писав Сартр, — яке полягає у відриванні нас від буття, поезія є оманою і грою... Моя перемога є чисто вербальною» («Святий Жене: комедіант і мученик»). У сучасній семіотичній теорії літературний твір мислиться як знак, а текст — як означник, — так стверджував французький учений Ролан Варт (1915— 1980). Головна проблема семіотики полягає в дослідженні того, як мовлення (слово розглядається також як знак) стає твором мистецтва. На думку італійського теоретика і письменника Умберто Еко (нар. 1932), твір мистецтва — це створений автором об’єкт, який організовує потік поєднуваних вражень. Функції тексту як мистецького об’єкта визначаються функціями мови: емотивною (експресивною), когнітивною (пізнавально-логічною), конотативною (орієнтація на адресата). Таку позицію поділяв американський лінгвіст Роман Якобсон (1896—1982). На думку російського культуролога і структураліста Юрія Лотмана (1922—1993), у загальній системі культури тексти забезпечують адекватне передання значень і народження нових смислів. Модерне бачення літератури викладено у роздумах іспанського філософа Хосе Ортеги-і-Гассета (1883— 1955). За його словами, у XX ст. мистецтво (література) під вливом соціальних обставин змінило свої функції, відступило від свого гуманістичного призначення. «Першим наслідком відступу мистецтва, — писав він, — стало те, що воно цілком позбулося патетики... Мистецтво було справою дуже серйозною, майже святинею. Часом воно прагнуло щонайменше порятувати рід людський... Натомість сучасне натхнення — як це не дивно — незмінно іронічне... Прагнути до вигадки задля вигадки — це мета, яку можна ставити лише тоді, коли душа веселиться. Мистецтво цінують, бо визнають у ньому гру... Якщо мистецтво і рятує людину, то від серйозного життя. Мистецтво стало заняттям, позбавленим серйозних наслідків — просто мистецтвом, без претензій» («Дегуманізація мистецтва»). Сучасне зарубіжне літературознавство, спираючись на досягнення різноманітних галузей науки та враховуючи динаміку соціально- культурного, технологічного розвитку, переймається проблемами сутності і призначення літератури, заглиблюється у таємниці художності, розробляє новітню методику інтерпретації літературних феноменів. Історичні тенденції українського літературознавства Осмислення словесного мистецтва на вітчизняному ґрунті розпочалося на ранньому етапі становлення української літератури із запозичених джерел. До «Збірника» 1073 р. («Ізборника» Святослава) потрапив фрагмент із поетики болгарського автора Георгія Хуровського під назвою «Про образи», у якому подано визначення і тлумачення 27 образотворчих понять. Серед них є літературні тропи: алегорія («инословіє»), метафора («прівод'ь»), інверсія («пріход'ьноє»), синекдоха («сьприятіє»), ономатопея («імятвореніє»), порівняння («сгьтвореніє»), перифраза («округлословіє»), плеоназм («изрядіє»), гіпербола («лихорічьє»), уособлення («ліцетвореніє»), еліпсис («нестат,ькгь»), евфемізм («вгспятословіе»). У цьому переліку і назви жанрів («прит’ьча», «прикладі»» — загадка), композиційні елементи твору («послесловіє»), засоби комічного («поруганіє» — іронія, «поиграніє» — сарказм), способи емоційного увиразнення («напотрібіє» — надмірність, «приятіє» — прийняття). Таким, наприклад, було тлумачення метафори: «Перенесення значення одного слова на інше. Є чотири способи перенесення: від живого до живого, від неживого до неживого, від живого до неживого, від неживого до живого. Від живого до живого — це коли хто царя назве пастухом людей. Бо пастух насправді той, хто пасе овець. Обидва ж є істотами живими — і цар, і пастух овець. Від неживого до неживого — якщо хто, жар сховавши у попелі, говорить, сім’я вогняне зберігаю; або скаже: велике полум’я виливається з дерева, хоча виливатися може рідина. Від живого до неживого — якщо хто гірську вершину називає тім’ям або головою, бо тім’я і голова є по суті живими. Від неживого же до живого — якщо сказати: море задумливе або хвилюється, оскільки “думати” і “хвилюватися” можуть лише живі істоти». Таке пояснення метафори не відрізняється від поданого в «Поетиці» Арістотеля («метафора — перенесення слова зі зміною значення»), але класифікація метафор є вираженням середньовічних уявлень, оскільки в Арістотеля йдеться про перенесення «з роду на вид або з виду на рід, або з виду на вид, або за аналогією». Не можна стверджувати, що давні українські письменники керувалися викладеною у «Збірнику» 1073 р. теорією образотворення, бо ні в їхніх творах, ні в інших джерелах не виявлено доказів цього. В Україні знаннями з літературознавства зацікавилися вже у період раннього бароко (кінець XVI ст.), коли до складу навча?