Іспит. Зарубіжна література PDF

Питання до іспиту 1.Античність як історико-літературна епоха. 4 2. На яких етапах розвитку давньогрецької літератури формуються епос, лірика 4 та драма? 4 3. Характерні риси героїчного епосу в...

Питання до іспиту 1.Античність як історико-літературна епоха. 4 2. На яких етапах розвитку давньогрецької літератури формуються епос, лірика 4 та драма? 4 3. Характерні риси героїчного епосу в поемах Гомера. 4 4. Порівняйте композицію та сюжетобудову «Іліади» й «Одісеї» Гомера. 4 5. Якими засобами передає Сапфо стан закоханості у вірші «До бога 4 подібним...»? 4 6. Специфіка театру й драматичні жанри класичного (аттичного) періоду 4 давньогрецької літератури. 4 7. Яке основне джерело трагедії за Аристотелем? Катарсис? 4 8. Творчість Есхіла, Софокла та Еврипіда як етапи розвитку давньогрецької 4 трагедії (кількість акторів, розвиток дії, роль хору, міфологічні чи 4 психологічні пояснення поведінки тощо). 4 9. Формування й еволюція жанру трагедії в творчості Есхіла (ранні “ораторні” 4 трагедії, до прикладу, “Перси”, 2-й етап - “Прометей закутий”, останній, коли можна вважати завершилося формування жанру в його творчості - трилогія “Орестея”). 4 10. Конфлікт Прометея із Зевсом за трагедією Есхіла «Прометей закутий» з точки зору міфології й у сучасному сприйнятті. Що сприяло перетворенню Прометея на «вічний образ»? 4 11. Художні нововведення та ідейна спрямованість трагедій Софокла. 4 12.Конфлікт між всезнанням богів і обмеженістю людських знань в трагедії 4 Софокла “Цар Едіп”. Трагічна іронія в пʼєсі. 4 13. Творчість Еврипіда як заключний етап формування давньогрецької трагедії. 5 14. «Медея» Еврипіда як «трагедія пристрасті». Якими засобами відтворено її 5 психологічний зміст? 5 15. Поєднання архаїчної форми й інтелектуального змісту як характерна риса 5 старої аттичної комедії (на прикладі Аристофанових «Жаб»). 5 16. Римська література “золотого віку” (принципату Августа). 5 17. Роль фатуму в поемі Вергілія (Еней як «людина долі»). Політична мотивація 5 цього. Вергілій як міфотворець. 5 18.Література середніх віків: витоки, етапи розвитку, складові частини, специфічні 5 риси світосприйняття (двосвітовість) і його відображення в мистецтві 5 (алегорико-символічний лад середньовічного художнього мислення). 19.Рицарська література середньовіччя. Ідейні та поетикальні особливості. Тип героя та основні мотиво-тематичні комплекси героїчного епосу та куртуазної 5 літератури. 5 20.Героїчний рицарський епос. Постановка питання відповідно до мовної 5 спеціалізації (див. список літератури). 5 21.Рицарський роман як жанр. Цикли рицарських романів у французькій літературі високого середньовіччя. 5 1 22.Порівняйте героя героїчного епосу й рицарського роману, враховуючи жанрові особливості творів, які ви обрали для відповіді. 5 23. Конфлікт між коханням і васальною вірністю в «Романі про Трістана та Ізольду». Образи-символи в «Романі про Трістана та Ізольду». 5 24.Література середньовічних міст: ідейно-художні особливості, основні жанри. 5 25. Середньовічна драма: походження, жанри. Чому середньовічний театр 6 називають «площадним»? 6 26.Проінтерпретуйте “Божественну комедію” Данте в світлі його вчення про 6 чотири змісти. 6 27. Чому “Божественну комедію” Данте вважають твором проторенесансу (преренесансу)? Зображення пекла й образи грішників. 6 28.Література доби Відродження. Концепція людини й світу. 6 29.Раннє італійське Відродження. Роль «Декамерона» Боккаччо і «Канцоньєре» 6 Петрарки в формуванні літератури нового часу. 6 30.Еволюція Шекспіра від ренесансу до бароко. Жанрова система творчості 6 Шекспіра. 6 31.Чому комедії Шекспіра 1590-х рр. називають: а) веселими; б) «позитивних 6 характерів»; в) комедіями ситуацій? Поясніть на прикладі “Сну літньої ночі”. 6 32.Що таке людина? Пошуки відповіді в трагедіях Шекспіра “Гамлет” і “Король Лір”. 6 33. Прийом «театру в театрі» й метафора світу-театру в трагедії Шекспіра 6 «Гамлет». 6 34. Криза ренесансного гумінізму як основне джерело трагічного у “великих 6 трагедіях” Шекспіра. 6 35.«Буря» Шекспіра. 6 36.Як взаємодіють моделі соціально-побутового (“реалістичного”) і рицарського романів у “Дон Кіхоті” Сервантеса”? Чи присутня настанова «приниження» рицарського роману як жанру? 6 37.Дон Кіхот і Санчо Панса як “парні” герої. Яку інтерпретацію образів Дон Кіхота й Санчо Панси заклали романтики? 7 38. Дон Кіхот і реальність за романом Сервантеса, їх взаємоперевірка та 7 взаємооцінка. На чиєму боці автор? 7 39.Специфіка театру і провідні жанри іспанської драматургії «золотого віку». 40.Світоглядні засади й поетикальні риси бароко. Простежте їх в драмі Кальдерона “Життя – це сон”. 7 41. Концепція людини як амбівалентної істоти, поєднання «духовного» й 7 «звіриного» за пʼєсою Кальдерона “Життя – це сон”. Множинність 7 потрактувань свободи волі. 7 42.«Собака на сіні» Лопе де Веги / “Дама-примара” Кальдерона як характерна для іспанської барокової драматургії любовна комедія інтриги. Які її типові риси? 7 43.Класицизм “віку Луї ХІV“, його естетика й поетика. Принципи створення 7 характерів у класицизмі. 7 44. Класицистична трагедія як жанр французької літератури 17 ст. Творчість 7 П.Корнеля й Ж.Расіна як етапи її розвитку. 7 2 45.Слідування нормам класицизму й відхилення від них у трагедії П.Корнеля 7 ”Сід“. 7 46.Охарактеризуйте основний конфлікт, його вирішення та засоби художнього 7 втілення в трагедії П.Корнеля ”Сід“. 7 47.Характерні рими класицистичної комедії на прикладі «Тартюфа» Мольєра. 7 Образ головного героя, риси комедії інтриги. 8 48.Походження сюжету про Дон Жуана. Які риси образу Дон Жуана та дон- 8 жаунівського сюжету є сталими? Простежте їх у героя Мольєра (враховуючи 8 його перенесення до Франції й вплив лібертинажу). 8 49.Засоби комічного у «Дон Жуані» Мольєра. 8 50.Охарактеризуйте «золотий вік» іспанської літератури: часові межі, основні художні явища. 8 51. Пікареска: сюжетобудова, тип героя, тип оповіді. 8 52. Роль Лопе де Веги в іспанській літературі. 8 53. Охарактеризуйте іспанську комедію 17 ст. 8 54. Творчість Кальдерона: етапи творчості, основні жанри й жанрові різновиди, 8 проблематика. 8 1. Білан Софія 2. Василенко Єва 3. Горецька Анна 4. Давиденко Віта 5. Дмитрієва Уляна 6. Дмитрук Софія 7. Іваницька Ілона 8. Піскуренко Вероніка 9. Радзієвська Вєроніка 10. Рябченко Олександра 11. Сарницька Анастасія 1.Античність як історико-літературна епоха. (Шалагінов Б.Б. Зарубіжна література від античності до початку ХІХ сторіччя, с.12-16) Античною літературою (від латинського слова antiquus стародавній) (VIII ст. до н. е. — V ст.) називають літературу стародавніх греків і римлян, яка розвивалася в басейні Середземного моря. Її письмові пам'ятки, створені на діалектах грецької мови і латинською мовою, належать до 1 тис. до н. е. і початку І тис. н. е. Історично грецька література передувала римській. Вивчення античності дозволяє простежити виникнення і розвиток європейської культури від її першоджерела, зрозуміти умова формування основних духовних цінностей європейської культури. В античній літературі сформувалися основні жанри європейської літератури в їх архаїчних формах і основи науки про літературу. Естетична наука античності визначила три основні літературні роди: епос, лірику і драму (Арістотель), ця класифікація зберігає своє базове значення в наші дні. 3 Риси античної літератури Зв’язок із міфами. Ранні форми літератури пов'язані з міфами, магією, релігією й ритуалами. Цей вплив видно у творах античності до її занепаду. Публічність. Найбільшого розквіту література досягла в докнижну епоху. Хоч назва «література» умовна, традиція включає й театральні твори. Наприкінці античності виникають книжкові жанри, зокрема роман, і починають оформлюватися книги. Зв’язок із музикою. Гомерові поеми та епоси виконували речитативом під музику й ритмічний супровід. Афінський театр створював сценічні вистави з музичними елементами, а ліричні вірші їх автори співали самі, виконуючи й роль композиторів. Віршова форма. У літературі античності домінували вірші без римування, але зі значною ритмічною варіативністю. Трагедії, комедії, промови воєначальників і законодавців у Греції часто також мали віршовану форму. Світоглядний синтез. Антична література відображала особливості соціального й державного життя, тісно переплітаючись із релігією, філософією, політикою, мораллю й риторикою, без чого втрачала свою суть у класичну епоху. Духовні цінності Античний гуманізм. Антична література заклала духовні цінності, які стали основою європейської культури. Хоч вони пережили період гонінь, згодом утвердилися. Серед них — ідеал активної, життєрадісної людини, що прагне знань і творчості, приймає рішення самостійно й відповідає за них. Античність визначила сенс життя у земному щасті. Піднесення земної краси. Греки усвідомили концепцію краси як засобу облагородження, вбачаючи в ній відображення вічного, живого і досконалого Космосу. Вони трактували красу як гармонію фізичної та духовної досконалості. Вони творили красу у слові, музиці, скульптурі, величних архітектурних формах і декоративно-прикладному мистецтві. Філософія, держава, право. Греки заклали основи європейської філософії, зокрема ідеалізму, бачачи у філософії шлях до духовного й фізичного розвитку. Римляни створили ідеал держави, близький до сучасного, і основи права, актуальні досі. Обидві культури впровадили принципи демократії та республіки, сформували образ вільного й відданого громадянина. Етапи Античної літератури Архаїка. Поява «Іліади» і «Одіссеї» Гомера (VIII—VII ст. до н. е.) Класика. Розквіт ліричної поезії. Висока класика представлена жанрами трагедії (Есхіл, Софокл, Евріпід) і комедії (Арістофан), а також нелітературною прозою (історіографія, філософія, красномовство). Центр - Афіни. Пізня класика представлена творами філософії, історіографії, театр же втрачає своє значення. Еллінізм. Початок - діяльність Александра Македонського. Відбувається процес кардинального оновлення жанрів, тематики і стилістики, зокрема виникає жанр прозового роману. Афіни втрачають свою культурну значущість, виникають нові численні центри. Час Риму. У його літературі виділяють етап республіки, що завершується роками громадянських війн (III—І ст. до н. е.), "золотий вік", або літературу часів 4  імператора Августа, пов'язану з іменами Вергілія, Горація та Овідія (на межі старої та нової ери); нарешті, це література пізньої античності (I—III ст.). Перехід до середньовіччя. Євангелія передує злам у світогляді людей, знаменує появу нового світовідчуття та культури. Латинська мова тепер мова церкви. Пізніше вона стала основою для появи багатьох нових мов. 2. На яких етапах розвитку давньогрецької літератури формуються епос, лірика та драма? Епос розвивався під час етапу архаїки (тоді був усний епос, створення "Іліади" та "Одіссея"), а драма і лірика — класики. Епос - термін грецького походження /ерос/ , що означає слово, розповідь, оповідання. Епос, як лірика та драма, є літературним родом, що представлений такими жанрами: казка, героїчний епос, епопея, епічна.поема, повість, оповідання, новела, роман, деякі види нарису.(Багато епосів спочатку існували в усній формі, передаючись з покоління в покоління. Цей процес міг тривати століттями, і епос постійно доповнювався новими деталями та сюжетами. Специфічна риса епосу полягає в організуючій ролі оповіді: оповідач розповідає про події як про щось минуле або пригадане, вдаючись при цьому до описів обставин та характеру подій, зовнішності персонажів, а інколи - до роздумів. Епос максимально вільний в освоєнні простору й часу. Письменник або створює сценічні епізоди, тобто картини, фіксуючі одне місце в один момент життя героїв, або - в епізодах описових, "панорамних" - відтворює великі проміжки часу та події, що відбувалися в різних місцях. У детальному, "ґрунтовному" зображенні широкомасштабних та довгочасових подій з епосом здатне змагатися кіно і телебачення. ГЕРОЇЧНИЙ ЕПОС, як жанр /або група жанрів/, являє собою героїчну оповідь про минуле, цілісну картину народного буття, що репрезентує в гармонічній єдності певний епічний світ та героїв-богатирів. Приклади епосів різних культур і періодів: Давньогрецька міфологія: "Іліада" та "Одіссея" Гомера. Скандинавська міфологія: "Старша Едда". Середньовічна Європа: "Пісня про Роланда". Східна Європа: "Слово о полку Ігоревім". Драма Дуже посприяло становленню драми блискавичне поширення культу Діоніса в Греції у VІІ - VІ ст. до нашої ери. Саме в цей час відбувається формування та утвердження афінської демократії, після повалення тиранії. Політичні права громадян вже не залежали від розмірів майна. Кожна з десяти територіальних філ посилала по п'ятдесят представників до Ради п'ятисот - верховного виконавчого органу Афінської держави. Вона у свою чергу була підзвітною народним зборам. Вільні громадяни уперше стали впливати на хід державних справ. Це, безсумнівно, спонукало, активізувало індивідуальну ініціатіву, конфлікти між людьми, що в мистецтві відбивалось драматургічно. Після цього проживають золотий вік демократії — "вік Перікла", а на рубежі V-IV ст стається криза демократії. Ці три фази класичної демократії - ЇЇ становлення, розквіт та криза - породили свою особливу художньо-психічну енергію, що й знайшла своєрідне втілення в драмі. Зародженню драми сприяв певний культурний соціум давньогрецького полісу в VІ-V ст. до нашої ери. Драма є закономірним синтезом епосу та лірики. 5 Термін «лірика», який вперше стали застосовувати в III—II ст. до н. е. александрійські вчені, походить від грецького Хира — ліра. Лірична поезія в Греції мала характер співу і виконувалася у супроводі музичних інструментів. Музично-поетичний синтез був зумовлений такою особливістю давньогрецької мови, як довгі й короткі голосні звуки, що супроводжувалися підвищенням чи пониженням тону. На цій особливості й ґрунтувалася грецька версифікація, яка лише умовно може бути відтворена сучасними європейськими мовами, зокрема українською. У VII—VI ст. до н. е. на островах Іонійської Греції і на Балканах поширюються нові суспільні порядки — тиранія, а пізніше і полісна демократія. Правителі опікають поетів, співців, музикантів, запрошують їх до себе жити. Це створило сприятливі умови для розвитку нових мистецьких жанрів, зокрема ліричної поезії.Проте причини поширення ліричної поезії в ці часи були глибшими. Греки сприйняли руйнацію старих, родоплеменних порядків як розпад належної гармонії. Людина, що звикла сприймати себе як частину споконвічної гармонії, була поставлена перед необхідністю персонального духовного самовизначення в нових умовах. Це примушувало її по-новому подивитися на світ, суспільство, місце і призначення людини в земному житті. В VII—VI ст. до н. е. лірика стала провідним поетичним жанром. Ліричні твори (як і епос) призначалися для публічного виконання. Аудиторію могли складати великі маси громадян під час культових чи спортивних свят або на народних зборах, військовий стрій, так само і вузьке дружнє коло — «симпосіон» за келихом вина і трапезою. Широко залучаючи окремі мотиви Гомерового епосу, який залишався надзвичайно популярним протягом цих століть, поет-лірик був вільний в їх комбінуванні й осмисленні, оскільки підпорядковував їх новому завданню — вираженню власних індивідуальних почуттів і переживань. 3. Характерні риси героїчного епосу в поемах Гомера. Гальчук Оксана. Антична література: Навчальний посібник для студентів заочної форми навчання (ст. 56-57) Епос Гомера належить до розвинутого героїчного епосу, якому властиві такі характеристики: співвідношення з якою-небудь важливою історичною подією далекого минулого, із якою асоціюються соціальні стосунки того часу, коли епічна поема оформлюється як художнє ціле; помітне прагнення усунути казкові риси, властиві раннім стадіям “богатирського” епосу; наділення головного героя епосу ідеальними рисами; наявність “божественного плану”: події, які відбуваються внаслідок природних прагнень і самостійних вчинків людини, сприймаються водночас як призначення долі або богів. У Гомера вплив богів є нічим іншим як передача через зовнішнє внутрішнього стану героїв. Художні особливості гомерівського епосу: об’єктивність; речове зображення життя (мімезис); монументальність; героїзм; традиційність; 6  ідеалізація давніх часів; врівноважений спокій розповіді й пов’язана із ним уповільненість (ретардація); епічний простір; епітети, порівняння, повтори, епічні формули, промови; поєднання ліричних і драматичних моментів. Таким чином, у поемах Гомера поєднуються риси раннього (суворого) і пізнього (вільного або змішаного) епічних стилів. 4. Порівняйте композицію та сюжетобудову «Іліади» й «Одісеї» Гомера. (Лекція №3; Шалагінов Б.Б. Зарубіжна література від античності до початку ХІХ сторіччя, с.28-32) "Іліада" та "Одіссея" пов'язані з циклом міфів про Троянську війну. "Іліада" розповідає про облогу міста Трої, або Іліона (звідси назва "Іліада"), "Одіссея" змальовує повернення додому славетного героя Одіссея після того, як Іліон був зруйнований. В "Іліаді" йдеться про певний епізод з облоги Трої на десятому році війни. Основна дія відбувається під час десятої річниці війни, з акцентом на гнів Ахілла. Тому, щоб глибше зрозуміти події, описані в "Іліаді", а потім і в "Одіссеї", бажано звернутися до міфу й пригадати події до "Іліади". Сюжет «Іліади». Ахейський (грецький) герой Ахілл, один з численних вождів, що зі своїми родичами тримали облогу малоазійського міста Трої (Іліона), посварився з іншим вождем Агамемноном через дорогоцінну воєнну здобич — вродливу полонянку Брісеїду. Охоплений гнівом, він відмовляється битися разом з іншими ахейцями і марнує час в наметі. Тим часом троянці вбивають найкращого друга Ахілла — Патрокла. Одягнувши новий бойовий обладунок, що спеціально для нього скував бог Гефест, Ахілл виходить на поле бою і вбиває кривдника — троянського героя Гектора. Лише після наруги над тілом Гектора його гнів ущух, і на цьому поема закінчується. Сюжет «Одіссеї». «Одіссея» різноманітніша за змістом. Після Троянської війни один з її героїв — Одіссей морським шляхом повертається на батьківщину. Спочатку йому доводиться пережити багато пригод на островах, населених різними фантастичними чудовиськами та небезпечними племенами. Поступово він втрачає всіх своїх супутників і лише сам залишається живим. Після цього на рідному острові Ітаці він мусить перехитрити, а потім і повбивати багато зухвалих юнаків, які хазяйнували в його домі, вважаючи Одіссея давно загиблим і примушуючи його дружину Пенелопу вийти заміж за одного з них. Композиція та Сюжетобудова "Іліада" складається з 24 пісень(або ж глав), а всі події розгортаються на 10 рік війни і тривають близько 50 днів. Віршовий розмір – гекзаметр(шестистопний розмір). Основна тема «Іліади» - гнів Ахілла на вождя походу племен еллінів царя Аргосу Агамемнона проти іонійської Трої. Вона має більш прямолінійну структуру, зосереджену на конкретному періоді Троянської війни. Структура «Іліади» відрізняється художньою довершеністю, єдністю поетичного матеріалу, ідеальною стрункістю композиції, розмаїттям художніх засобів, високою поетичністю образів. Події розвиваються повільно, без поспіху, автор детально описує всі предмети та речі навколо. Характерною особливістю композиції також є “Епічний об’єктивізм» (неупереджене, об’єктивне 7 ставлення до подій і героїв твору). "Іліада" зосереджується на кількох ключових персонажах, таких як Ахілл, Гектор, Агамемнон, які є символами військової доблесті та трагедії. Основна увага приділяється темам війни, честі, героїзму і людських пристрастей. Конфлікти між персонажами, їхні внутрішні переживання та наслідки війни є центральними. Для цього твору характерні також постійні епітети (до одних і тих самих персонажів: Ахілл богосвітлий, прудконогий; Зевс темнохмарий, громовладний; Афіна ясноока) "Одіссея" поділена також на 24 пісні, а розповідь ведеться від першої особи, проте відзначається складнішою композицією з численними відгалуженнями. Віршовий розмір – гекзаметр(шестистопний розмір, як і в «Ілліаді»). Сюжет охоплює подорож Одіссея додому після війни, з численними пригодами та зустрічами, що розгортаються в різних місцях і часах. Самі ж події відбуваються протягом 10 років. Зміст поеми зосереджений навколо одного героя (Одіссей) та однієї події (мандри Одіссея, зокрема останні сорок днів його пригод). Майже всі епізоди мандрівок Одіссея мають численні казкові паралелі і являє собою класичний зразок народної епічної творчості. Також, епічна розповідь Гомера має своєрідну рису - хронологічну несумісність одночасних подій. Різні події відбуваються водночас у різних місцях, які зображені у послідовному порядку. Ще однією характерною рисою є реалізм у зображенні деталей побуту і звичаїв народу, наявність пригодницьких, казкових і побутових елементів. Повторення є важливою композиційною особливістю. Це наприклад повторення віршів, чисел (12 і 9: 12 кораблів, 12 амфор вина, 12 супутників-побратимів, 9 кіз і 9 днів дії Одіссеєвої). Сюжетні теми включають пошуки ідентичності, повернення додому, сімейні цінності та випробування. Одіссей проходить через численні випробування, які формують його характер і моральні якості. "Одіссея" має широкий спектр персонажів, включаючи богів, чудовиськ і звичайних людей, що підкреслює різноманітність людського досвіду. Як і для “Ілліади” характерні постійні епітети (хитромудрий Одіссей, шляхетна Пенелопа, могутній Телемах, світлоока Афіна). 5. Якими засобами передає Сапфо стан закоханості у вірші «До бога подібним...»? (Шалагінов Б.Б. Зарубіжна література від античності до початку ХІХ сторіччя, с.43-45) До богів подібний мені здається Той, хто біля тебе, щасливий, сівши, Голосу твого ніжного бриніння Слухає й ловить Твій принадний усміх: від нього в мене Серце перестало б у грудях битись; Тільки образ твій я побачу — слова Мовить не можу. І язик одразу німіє, й прудко Пробігає пломінь тонкий по тілу. В вухах чути шум, дивлячись, нічого Очі не бачать. Блідну і тремчу, обливаюсь потом, Мов трава пожовкла, безсило никну, 8 От іще недовго й, здається, має Смерть надлетіти… Сапфо ввела в античну поезію тему кохання як глибоко індивідуального почуття, якого ще не знала поезія Гомера і Гесіода. У вірші «До бога подібним...» любовна пристрасть зображається як ознаки якоїсь хвороби. Ми упізнаємо тут практично весь поетичний арсенал Гомера для передачі переживань. Новаторство Сапфо полягає у тому, що прийоми зображення фізичних страждань вона переносить на розкриття інтимних почуттів. Проте кохання вона сприймає ще не психологічно, а чисто натуралістично. Проблематика: Лірична героїня безнадійно закохана. Чоловік, якого вона обожнює, ніколи не буде їй належати. Основні засоби Емоційна експресія. Сапфо використовує метафори (“ловить усміх”, “язик німіє”, “промінь пробігає”, “ смерть надлітає”) та порівняння (“Блідну і тремчу, обливаюсь потом, мов трава пожовкла”), щоб передати інтенсивність своїх почуттів. Вона порівнює об'єкт свого кохання з богом, що підкреслює його велич і недосяжність. (“До богів подібний мені здається той, хто біля тебе, щасливий, сівши…”) Епітети. (Ніжний голос, принадливий усміх, промінь тонкий, трава пожовкла) Чуттєві деталі. Описує фізичні відчуття, які викликає кохання, такі як радість, тривога і навіть біль. Це дозволяє читачеві відчути глибину її переживань. («…Серце перестало б у грудях битись…», «…Тільки образ твій я побачу — слова мовить не можу…») Контраст. Сапфо показує контраст між щастям від кохання і стражданнями, які воно приносить, що підсилює загальне враження від її переживань. 6. Специфіка театру й драматичні жанри класичного (аттичного) періоду давньогрецької літератури. Походження комедії як драматургічного жанру тісно пов’язане з походженням трагедії. І трагедія, і комедія виникли з культових свят на честь бога Діоніса. Саме слово комедія утворилося від ксоцсі^ — гульбище і аєійсо — співаю. Проте якщо трагедія досить швидко стала частиною полісного життя грків, то комедія тривалий час залишалася просто сільським святом. В Афінах її дозволили ставити лише у середині V ст. до н. е. Грецька комедія виникає у VI ст. до нашої ери з таких головних чотирьох елементів: а) голосливі й веселі побутові сценки пародійного та карикатурного характеру (особливо популярні серед дорійців); б) драматизовані пісні викривального характеру в селян, котрі ходили на свята Діоніса в місто висміювать тамтошніх мешканців; в) оргіастично-жертвений культ Діоніса; г) пісні на честь богів родючості на Діонісових святах. В результаті поєднання цих чотирьох чинників з'являються веселі, буйні, святкові походи та сцени карнавального типу, сповнені балаганними жартами, гострослів'ям, навіть непристойностями; з піснями, танцями, перевдяганням у різних тварин (козлів, коней, ведмедів, птахів, півнів) та гротескових істот з товстим задом, великим черевом і довгим шкіряним фалласом. Великого значення набували любовні пригоди, бенкети, всілякі 9 буйства. Саме слово комедія походить від коммос. тобто святково-веселий натовп, гулянка (або, інакше кажучи, від соте - "село" та ode - "пісня"). Структура комедії дещо відрізнялась від трагедії: Пролог (роз'яснюючий зміст й суть даної комедії). Парод (перший виступ хору з лірико-драматичною піснею або декламацією). Агон (суперечка-змагання між діючими особами). Парабаса (хор, зверений до публіки). Сцени з епісодіями та стасімами. Ескод (заключна пісня хору, що йде, танцюючи, зі сцени) Арістофан — перший з відомих нам комедіографів античної літератури. Першим теоретиком смішного (комічного) і комедії в Європі був грецький філософ Арістотель. ФАРС— комедійна вистава, що висміювала суспільні звичаї та людські вади. Вона стала популярною в пізньому середньовіччі й відображала світську тематику. Питомо комічний драматичний жанр. Фарси відзначаються легкістю і жвавістю дії, комічною гіперболізацією, гротеском, низовим фізичним гумором, ситуаціями плутанини і невпізнавання, грою слів. Середньовічні фарси тематично споріднені з фабльо, нерідко вони висміюють схожі аспекти. 7. Яке основне джерело трагедії за Аристотелем? Катарсис? (Шалагінов Б.Б. Зарубіжна література від античності до початку ХІХ сторіччя, с.65) Катарсис - моральне очищення, піднесення душі через мистецтво, що виникає в процесі співпереживання та співчуття. Визначення трагедії за Аристотелем: «Трагедія є: наслідування дії серйозного і закінченому, що має певний обсяг, промовою, прикрашеної різними її видами окремо в різних частинах, наслідування дією, а не розповіддю, що здійснюють за допомогою співчуття і страху, очищення подібних афектів». Сама трагедія представляється Аристотелем як щось ціле, що має свій початок, середину і кінець. Джерело трагедії — імпровізація, тобто не заздалегідь прописані сценарії, а живе, еластичне й непередбачуване моделювання стосунків між дійовими особами, які запропоновано прочитати спостерігачеві. Про трагедію йдеться, коли серйозна й закінчена дія, породжуючи співчуття чи тривогу, призводить до очищення почуттів (катарсису). Грецький філософ Арістотель у трактаті «Поетика» аналізує розкриття влади непізнаванних сил над долею людини як важливий елемент трагедії. Глядач переживає зіткнення персонажа трагедії з цими силами так, ніби це сталося з ним самим. При цьому він відчуває страх. Але це не той звичайний страх, що пригнічує людину, а страх, що приковує душу до споглядання безмірної величі. Перед людиною в момент страху і співчуття розкривається непорушна велич всієї світобудови, яка підкоряється світовій долі, фатуму. Це переживання, що відкриває очі людині на суть світобудови і внутрішньо ніби очищає, звільняє її з-під влади всього емпіричного, Арістотель назвав катарсисом («очищенням»). Він розкрив той важливий елемент мистецтва, що в сучасній естетиці називають піднесеним. У сучасній філософії катарсис трактується як особлива, найвища форма трагізму, коли втілення конфлікту та емоція потрясіння, що його супроводжує, не пригнічують своєю безвихідністю, а «очищують» і «просвітлюють» глядача чи читача. 10 Грецька трагедія — трагедія фатуму в тому самому сенсі, як вона — трагедія катарсису, тобто переживання фатуму. 8. Творчість Есхіла, Софокла та Еврипіда як етапи розвитку давньогрецької трагедії (кількість акторів, розвиток дії, роль хору, міфологічні чи психологічні пояснення поведінки тощо). Есхіла вважають "батьком трагедії". Він розвиває героїко-культовий жанр трагедії. Основним матеріалом були героїчні міфи — звідси релігійно-міфологічний характер проблематики, зображення релігійно-громадського ідеалу. Митець використовував гомерівську епічну традицію (розповіді переважають над зображенням подій) та хорові партії (колективний актор), увів у трагедію двох акторів і прийом протиставлення персонажів, трагічну трилогію. Мова творів піднесена та яскрава — "могутнім героям має відповідати й могутня мова". Наприклад, розглядаючи трагедію "Прометей закутий": в основу було покладено міф про Прометея — титана, що дарує людям небесний вогонь; поведінка та почуття Прометея відповідали ідеалу громадянина — він жертвує собою заради суспільного блага і мужньо терпить муки; основний конфлікт — зіткнення Прометея та Зевса; у трагедії переважають патетичні монологи Прометея, які емоційно підсилює хор. Софокловим драмам притаманне філософсько-естетичне забарвлення, зображення протиріччя між фатумом та внутрішньою свободою людини. У своїх героях Софокл втілює концепцію "людини, якою вона мусить бути" — ідеальної людини. Розробляє жанр метафізичної трагедії та вводить третього актора — хорові партії зменшилися, використовує прийоми трагічної іронії та контрасту. Трагедія стає більш реалістичною, наближеною до життя. Мова стає простішою. Наприклад, у творі "Цар Едіп" порушено проблему зіткнення волі людини з фатумом і поставлено питання про неоднозначність, двоїстість істини. Едіп шукає правду, щоби з'ясувати причину моровиці, проте цим призводить до самовикриття та вигнання з міста. Тут ідеальний герой — людина, що знаходить у собі сили нести відповідальність за скоєне. Творчість Еврипіда — новий етап розвитку трагедії. Евріпід приходить до жанру філософсько-психологічної трагедії, уводить у свою трагедію конфлікт одного героя (психологічний конфлікт), зосереджується на розкритті переживань, пов’язаних із зіткненням реальних характерів, прагнень, бажань. Розробляє родинно-побутову тематику. Герої мають індивідуальні характери, втілюють найхарактерніші ознаки часу 11 — доби розладу. Роль хорових пісень також незначна, вони служать як інформаційні вставки, резонер чи для констатації якогось факту, підтвердження думки. Наприклад, трагедія "Медея": у образі своєї героїні Евріпід розкриває суперечливий внутрішній світ людини, людини в "розладі з собою" (з одного боку любов до дітей, а з іншого — ненависть до зрадливого чоловіка та бажання помсти). У центрі уваги постає не соціально-політичний конфлікт, а приватний — родинний. Медея — багатогранний образ: хитра, мстива, розумна, любляча, гордилива, пристрасна. Хор, розкривши план помсти Медеї, ніби їй заважає, тож вона просить його замовчати й не заважати. 9. Формування й еволюція жанру трагедії в творчості Есхіла (ранні “ораторні” трагедії, до прикладу, “Перси”, 2-й етап - “Прометей закутий”, останній, коли можна вважати завершилося формування жанру в його творчості - трилогія “Орестея”). Саме слово “трагедія” (tragos – цап і ode – пісня). Чотири версії походження трагедії: 1. Трагедія походить з народних свят на честь бога родючості й виноградарства Діоніса. Цієї думки, дотримувався Аристотель (“Поетика”, VI). Пізніше ім’я Діоніса нерозривно поєднується з театральним мистецтвом, і цей бог стає його покровителем. 2. Походження трагедії пов’язане з народними святами на честь богині родючості й хліборобства Деметри, культ якої щорічно відзначається у місті Елевсін. З її культом пов’язують елевсінські містерії (таємні дійства, на яких ставилися невеличкі сценки з життя Деметри та її дочки Персефони). Після закінчення містерії починалася друга, відкрита частина свят, у якій уже брали участь всі елевсінці й прибулі представники багатьох еллінських міст. 3. Трагедія походить з поширеного культу героїв, які глибоко шанувалися еллінами і вважалися засновниками різних міст.Святкування відбувалось з участю ритуальних сцен і танців. 4. Виникнення трагедії пов¢язане з культом померлих, відправа супроводжувалася “заупокійними плачами” – френами, що перейшли в трагедію. Вона і закінчувалася, як правило, спільним плачем хору й акторів, що називався комосом (“ударами” в груди). Давньогрецька трагедія має складну структуру. Починається з прологу, початку трагедії до першого виступу хору. Далі слідував парод – перший виступ. Після пароду по черзі йшли так звані епісодії, тобто діалогічні частини(епісодій означає “прихід”, діалог з хором), і стасими, так звані “стоячі пісні хору”. Закінчилася трагедія ексодом, завершенням, або заключною піснею хору. Необхідно вказати і на об’єднаний спів хору та акторів, який міг бути в різних місцях трагедії і мав збудженоречитативний характер, тому й називався комос. Ці частини трагедії чітко простежуються в творіннях Есхіла,Софокла, Еврипіда. Проблематика давньогрецьких трагедій вражає своєю широтою й складністю. Конфлікти, що в них розглядаються, є назавжди актуальними, це – конфлікт між владою і підлеглими (Есхіл “Прометей прикутий”), 12 зіткнення людини і долі (Софокл “Цар Едіп”), боротьба між моральним обов'язком людини і її егоїстичними бажаннями, протистояння( Медея), добра і зла. Проблематика трагедій Есхіла має релігійно-міфологічний характер. Розкриває переваги демократії над архаїчним звичаєм ( зазначено у трагедіях 'Прометей закутий' і 'Перси'). Ця аристократія усвідомила перевагу полісної системи над застарілою родовою, тому Есхіл з стає на захист Афінської держави – оплоту моралі, закону та культурного розвитку загалом.Любов до батьківщини – одна з головних тем у творах Есхіла. Трагедія “Перси” несе в собі пафос перемоги всього народу – саме таким чином поет висловив свою любов до батьківщини. У вступних анапестах (1-64) хор «Персів» ніби представляється глядачам і з’ясовує причину своєї появи: це журба, що від довгого часу нема вісток про стан походу, не приходить ніякий посланець від царя. А в похід вирушила могутня армія. Хор засипує глядачів іменами полководців « Такий то квіт перської країни пішов із царем. Вся азійська земля, їх годувальниця, плаче за ними в тяжкій тузі. Батьки й жінки дрижать, лічачи дні та години ». Тут хор переходить у ліричну пісню , що строфами з іоніків розмальовує могутність нищівної перської армії. Так, не захлинаючись, хор, огорнений вірою в певну перемогу, величав могутність царської армії. Але в цьому моменті приходить на думку рефлексія: алеж сила Божа незбагненна. Може перський нарід попадає в сіті засліплення, з яких немає виходу? Бож таку обманну полуду посилає не раз божество людині. І в останній частині парода видно вже зміну настрою, що зазначується теж зміною ритму пісні (перехід із іонічних віршів на трохеї) Трагедія “Прометей прикутий” є символом нового процесу, вражає вмістом хорових партій. Широко представлені монологи і діалоги героїв (монолог Прометея, монолог Іо). Характери трагедії монолітні, статичні, цілковито однобарвні і не містять у собі ніяких зсувів, а тим більше суперечностей. Сам Прометей – надлюдськи могутній герой, непохитна особистість. Він жертвує собою заради інших людей, абсолютно не рахуючись зі своїми власними інтересами. Художній стиль трагедії – монументально-патетичний. Його специфіка полягає в загальній тональності трагедії, яку можна визначити як вихвально-риторичну. Уся трагедія “Прометей прикутий” – це вихвально-риторична декламація на адресу єдиного її справжнього героя – Прометея. Проблеми, які порушено в трагедії, мають всесвітній масштаб: бути чи не бути людству, якщо бути, то в яких взаєминах з вищими небесними силами, врешті-решт, що може людина як жива істота, де межі її можливостей. В основі трагедії “Прометей прикутий” лежить конфлікт влади, яку уособлює верховний олімпійський бог Зевс, і підлеглих (інші олімпійські боги, титани, люди), втілені в образі титана Прометея. Прометей порушив волю Зевса і виступив на захист людей, давши їм вогонь, навчивши їх різним наукам і ремеслам, відкривши їм мову природи. Це і стало причиною покарання Прометея. Отже, всі герої трагедії умовно поділені на два ворожі табори: прихильників волі Зевса – Гермес, Сила, Влада, і тих, хто займав нейтральну позицію по відношенню до Зевса – Океан, океаніди, Гефест. Гермес, Сила і Влада вважають, що Зевс цілком правий, прийнявши рішення покарати Прометея. Прихильники не замислюються над сутністю конфлікту. Ці герої є лише сліпими виконавцями волі свого хазяїна. Океан, океаніди і Гефест співчувають Прометею, жаліють його. 13  Вони знають, що не заради власної користі діяв Прометей і тепер терпить муки, але водночас вони розуміють, що Прометей не підкориться волі Зевса, і доки Прометей не відступиться, нічого не можна буде змінити. Зевс жодного разу не з¢являється на сцені, але його незриму присутність відчувають усі персонажі. Він діє через своїх вірних слуг, яких змальовано в трагедіїї жорстокими, невблаганними. Вони не хочуть чути і бачити чужих страждань, вони знають тільки свою правду і вважають себе непереможними, тому що непереможним є їхній господар. Завершення творчості Есхіла трагедією трилогією ‘Орестея’. Богів він зображає майже завжди з негативного боку, акцентуючи увагу на їхніх слабкостях і недоліках (Аполлон). Орест,що вбив свою матір Клітемнестру, помщаючись за смерть убитого нею батька — Агамемнона, дає нам картину боротьби між древнім материнським правом і батьківським, що змінило його. За цим міфам драматург Есхіл і написав свою трилогію «Орестея» – три продовжують один одного трагедії: «Агамемнон», «Хоефори», «Еринії. Принагідні оповідання на цю тему знаходимо вже в Одіссеї. 10. Конфлікт Прометея із Зевсом за трагедією Есхіла «Прометей закутий» з точки зору міфології й у сучасному сприйнятті. Що сприяло перетворенню Прометея на «вічний образ»? (Див пит. 9)Вічний образ Гуманізм Прометея Під час суперечки щодо того, яку частину жертв люди мусять віддавати богам, Прометей вирішив допомогти людям, котрі жили надголодь і були безсилі проти могутніх олімпійців. Прометей поділив забитого жертовного бика на дві частини. В одну купу склав усе мʼясо й накрив шкурою тварини, а в другу — самі кістки, поклавши на них шматки жиру. Зевс, введений в оману, вибрав купу, яка лисніла смачним жиром. Відтоді люди стали приносити в жертву богам кістки, тобто гіршу частину вбитої тварини, а самі їли мʼясо Зевс розгнівався на людей і забрав у них вогонь аби тим довелося їсти м'ясо сирим. Однак Прометей викрав вогонь з Олімпу, взявши його від сонячної колісниці (або кузні Гефеста), і приніс його людям у тростинці. Так людський рід було врятовано від голоду й холоду. З часом люди стали могутніми і майстерними в різних справах. З цього прикладу ми бачимо, що Прометей є бунтарем, який зруйнував стереотипи і зміг показати людям інший бік тоталітарної влади. Він дав людям те, з допомогою чого люди навчилися робити вибір, а не діяти, як скерує Зевс. Зевс – тиран, деспот. Він не хоче дбати про людей, не вважає за потрібне прислуховуватися до думки інших. Він – верховний бог, а значить, уособлює абсолютну істину. Всі інші мають прийняти порядок, встановлений Зевсом, тому що він є єдиним законним правителем. Всіх, хто не приймає його умови, тиран готовий знищити. 14 11. Художні нововведення та ідейна спрямованість трагедій Софокла. Внесок Софокла в розвиток античної драматургії неоцінений. Адже, Софокл завершив створення грецької трагедії, у його творчос­ті вона досягає своєї вершини. Саме Софокл удосконалив її як жанр драматичного мистецтва й підсилив її роль як могутнього засобу впливу на розум і серця афінських громадян. Художні нововведення Софокл залучив до дії третього актора, що значно збагатило драматичну частину трагедії. Він також розширив до 15 кількість виконавців хору. Проте створивши виразні хорові партії, Софокл при цьому не збільшив їхнього обсягу та ролі. До Софокла у давньогрецькій трагедії існував принцип трилогії чи тетралогії (трагедія Есхіла "Прометей закутий" входила до складу тетралогії). Софокл поступово відмовився від цього принципу і почав створювати окремі самостійні трагедії. Удосконалив декорації, маски, взагалі бутафорський бік театру. Ідейна спрямованість творів Всі твори великого драматурга пронизані свідомістю величі і сили людського духу. У своїх знаменитих трагедіях «Цар Едіп», «Антігона» і «Електра» Софокл розробляє тему долі, яка невідворотно керує життям людини. Але герої його трагедій були безвольною іграшкою в руках богів. Вони наділені волею і усвідомлюють свою відповідальність за здійснювані вчинки. Софокл прагнув показати людей такими «якими вони повинні бути»: високоморальними, гідно переносять негаразди, які усвідомлюють своє місце в суспільстві і свій обов’язок перед ним і перед самим собою. У творчості драматурга знайшли відображення духовна атмосфера і художні ідеали, що панували в Афінах епохи розквіту демократії. Ідеї гуманізму знаходили гарячий відгук у співгромадян, які в змаганнях трагіків не один раз присуджували перемогу Софоклу. 12.Конфлікт між всезнанням богів і обмеженістю людських знань в трагедії Софокла “Цар Едіп”. Трагічна іронія в пʼєсі. “Цар Едіп” традиційно називається трагедією Фатуму, невідворотності Долі. Ця ідея була нерозривно пов’язана з думкою про недосконалість людини, порівняно з вищими силами, про обмеженість і немічність її пізнання. Зрозуміти істинну людина не може, як не зміг розкрити Едіп приреченість власної Долі. Автор також порушує питання про неоднозначність (двоякість) істини – людська доля й дія обумовлені богом, але людина не знає й знати не може божого плану інакше б вона зрівнялася з богами. Але ж це незнання божого плану вщент руйнує самий смисл людського життя: справді, якщо 15 все те, що я роблю, чого я бажаю, може враз обернутися протилежним результатом, то навіщо тоді витрачати сили? З цього висновку випливає і характер напруженого конфлікту, що можна охарактеризувати як боротьба людини, її волі, яка намагається змінити свою долю чи втекти від неї, та богів, які її визначили. На прикладі Едіпа ми спостерігаємо неспроможність людини боротися з Долею. Проте поставлений перед гострим моральним вибором: примиритися чи ні, він робить все можливе, щоб піти своїм шляхом, показує силу свого характеру, волі та весь час активно діє. Хоч і спроби його марні. У кінці Едіп постає перед читачами як вбивця, огидний злочинець, але він не викликає відчуття огиди. Він не знав, що він робив – його злочинство не було умисним. А навіть коли почув про своє жахливе прородство, робив все можливе, щоб його уникнути і саме через це глядачі відчували глибоке співчуття до його страждань. Перед нами розкривається два діаметрально протилежні життя однієї і тої самої людини. Одне життя — благородного і гуманного правителя, люблячого сина, доброчесної людини. Друге — життя нечестивця, який виступив проти усталеного світового порядку (фатуму), злочинця, що вбив батька і вступив у кровозмісний шлюб з матір’ю. Софокл залишає глядачеві вирішити, яке з цих двох життів є справжнім. Софістичною постановкою питання про істину Софокл ввів у жанр європейської трагедії мотив незнання, який виступає то як трагічний мотив (наприклад, в «Ромео і Джульєтті» Шекспіра), то як комічний (в комедіях Мольєра). Трагічна іронія. Суть її полягає у незбіжності людських намірів і об’єктивного смислу викликаних ними подій. Так, мати Іокаста хоче заспокоїти Едіпа розповіддю, що того малюка кинули у лісі і він загинув, але цим самим тільки викликає в царя страшну підозру. Вісник з Коринфа хоче втішити Едіпа тим, що його «батько», коринфський цар, номер власною смертю, що мало засвідчити брехливість пророцтва бога; але цим тільки підсилює тривогу Едіпа. Іронія полягає і у тому, що, кидаючи всі сили на пошуки злочинця, Едіп тим самим наближає власну катастрофу. 13. Творчість Еврипіда як заключний етап формування давньогрецької трагедії. Творчість Евріпіда знаменує цілком новий етап розвитку трагедії, коли вона остаточно втрачає свій культовий характер і стає мистецьким жанром. Філософсько-психологічна трагедія. В Евріпіда ми знаходимо нове розуміння людини, нові цінності, які належали не до громадського чи релігійного життя, а відображали антропоцентричну позицію. Як драматург Евріпід відчув і втілив самотність і безпорадність людини. Вона тричі безпорадна: боги відмовляють їй у допомозі, ба навіть жорстоко мстять за найменший непослух; людина безпорадна у спілкуванні з іншою 16 людиною і не може знайти з нею спільної мови; людина втратила внутрішню гармонію і перебуває у незгоді з власного душею. У своїх драмах Евріпід зосереджується на розкритті переживань, пов’язаних із зіткненням реальних характерів, прагнень, бажань. Волю богів він вводить як зловісне тло, могутню і прикру перешкоду для виявлення вільної волі людини. У Евріпіда вчинки персонажів здебільшого суб’єктивні, в основі їх лежить індивідуалістична мораль самоствердження. Причину і імпульс до свого вчинку людина знаходить завжди у власній душі. Це дає можливість Евріпіду заглибитися в душу героя, висвітлити в ній досі не відомі мистецтву пристрасті. Його приваблює насамперед розкриття інтимних переживань. Найсильнішим імпульсом душі, який зароджується автономно і стає могутньою рушійною силою вчинків, є кохання. Тема кохання, сімейних відносин стає головною для Евріпіда. 14. «Медея» Еврипіда як «трагедія пристрасті». Якими засобами відтворено її психологічний зміст? До появи творів Еврипіда в трагедії, як правило, були відсутні інтрига і внутрішній конфлікт героя. Наявність внутрішнього конфлікту одна з головних особливостей трагедій Еврипіда “Медея”. Майже всі герої і героїні Еврипіда перед прийняттям важливого рішення переживають глибокі внутрішні терзання, вагання, сумніви. У їхніх душах відбувається зіткнення (конфлікт) протилежних бажань, думок, устремлінь. Саме тому однією з найяскравіших рис його творчості є глибокий психологізм. Трагедія пристрасті. Евріпід зосереджує увагу лише на одній вирішальній, трагічній "миті" із життя Медеї в Корінфі: Медея несамовито страждає від зради Ясона, що вирішив одружитися з дочкою Креонта. Цар Креонт, знаючи про криваві "подвиги" Медеї та побоюючись її помсти, наказує їй залишити місто. Ось тут-то Медея задумує і вчиняє криваву, підступну розправу з царським домом, а потім ріже власних дітей. Ця дія сконденсована в дуже короткому проміжку часу - одному дні, бо саме один день дав цар Креонт Медеї, щоб та залишила місто. В "Медеї" почуття, емоції беруть гору над розумом й бажаннями: "Все лихо бачу, на яке я зважилась,//Та гнів сильніший від усіх бажань моїх - Він горя людям завдає найгіршого." Гнів, ревнощі Медеї ірраціональні, необоримі; спочатку вони конфліктують з материнськими чуттями, розумом жінки, але скоро заполонюють всю її істоту, призводять до кривавої помсти, дітовбивства Трагедія передбачала обов’язковий катарсис (очищення через страждання): жахаючись , людина переживає потрясіння, яке очищає душу. Катарсис - вісь чого 17 прагнули досягти автори давньогрецької трагедії. Направду “Медея” - полум’яне уславлення людської гідності. Вираження психологічного змісту. Вирішуючи вбити своїх дітей, в душі Медеї починається нестерпна, болісна боротьба між двома протилежними почуттями – ненависть до зрадливого чоловіка та материнська любов. Для матері невиносна сама думка про насильство над дітьми, тому вона вже майже схиляється до рішення піти з ними у вигнання. Але вагання продовжуються, знов і знов повертається вона до страшного плану. Вони не зупиняються навіть після того, як вона прийняла фінальне рішення. Тривають вони аж до прибуття вісника, що повідомив їй про жахливу смерть її дітей. Саме в цих її ваганнях змальовується психологізм цього твору. Духовний конфлікт героїні Еврипід розкриває і схвильованим монологом, у якому Медея розповідає про свої думки та наміри, минулі події. Монолог зривається на короткі уривчасті речення, вигуки відчаю коли героїня дивиться на дітей, уже приречених нею на смерть. 15. Поєднання архаїчної форми й інтелектуального змісту як характерна риса старої аттичної комедії (на прикладі Аристофанових «Жаб»). (Пащенко Антична література, с.339-340) Аттична комедія — це жанр давньогрецької театральної драми, що розвивався в Афінах у V столітті до н.е. Риси аттичної комедії: Здебільшого відмова від міфологічних сюжетів. Часте порушення політичних тем. Сатирично загострена комедія, критика верхівки суспільства. Персонажі - представники всіх соціальних верств афінського суспільства. Поява історичних діячів, філософів та письменників разом із вигаданими персонажами. Паралельно із основними персонажами діють боги та легендарні персонажі. Загальне тло комедії - нереальна, фантастична ситуаціяю Найсерйозніші думки мають жартівливу форму. Комедія “Жаби” (405 р.) цікава як відбиття літературних поглядів Аристофана, а також має велику історичну цінність. Вона спрямована проти Еврипіда, зображеного у вигляді сентиментального, розманіженого й антипатріотично настроєного поета і на захист Есхіла, поета високої, героїчної моралі, серйозного й глибокого, стійкого патріота. Комедія цікава своєю гострою антиміфологічною тенденцією. Знаменитих вигадників трагедій в Афінах було троє: старший — Есхіл, середній, — Софокл і молодший — 18 Еврипід. Есхіл був могутній і величавий, Софокл ясний і гармонійний, Еврипід напружений і парадоксальний. Риси архаїчної форми: Віршованість та рима Використання архаїзмів (Використання простих, але виразних діалогів, які нагадують стародавні форми театрального спілкування) Звернення до міфології (Подорож Діоніса до Аїду для повернення найкращого поета — типовий приклад міфологічної тематики, яка набуває комічного звучання завдяки несподіваним ситуаціям і поведінці богів і людей.) Порушення соціальних та моральних питань суспільства (Арістофан критикує політиків і їхню бездіяльність, показуючи, як їхні рішення негативно впливають на суспільство. П'єса досліджує, що таке справедливість у суспільстві та як вона може бути досягнута. Автор ставить під сумнів, чи дійсно знання і освіта ведуть до мудрості та добрих вчинків) Хорові вставки (Хор у "Жабах" – це не просто декоративний елемент, а активний учасник інтелектуальної дискусії, який коментує, пояснює та інтерпретує події. Через його посередництво автор звертається безпосередньо до глядача, руйнуючи четверту стіну та запрошуючи до діалогу) Часте використання епітетів та метафор для яскравості вираження Типові архетипи та персонажі Традиційні форми композиції Інтелектуальний зміст: Арістофан піднімає важливу для афінян тему занепаду трагедії та мистецтва загалом. Через суперечку Есхіла та Евріпіда автор зображує протилежні погляди на призначення мистецтва: з одного боку, традиційність і моральний вплив (Есхіл), з іншого — новаторство й раціоналізм (Евріпід). Через метафору подорожі до Аїду Арістофан наголошує на кризі моральних цінностей в Афінах після Пелопоннеської війни. Повернення Есхіла символізує надію на відродження традицій і духовної рівноваги. Контраст між вишуканим інтелектуальним змістом та грубуватою формою створює комічний ефект і дозволяє говорити про серйозні речі мовою народної сміховини. Діалоги між персонажами часто містять глибокі роздуми про моральність, справедливість і цінність мистецтва, а найсерйозніші думки подаються через комічні ситуації, що робить їх доступними для широкої аудиторії. Це поєднання дозволяє Арістофану досягти глибокого впливу, не втрачаючи при цьому розважального елементу. Комедійна форма дає абсолютну свободу для критики, маскування складних філософських концепцій під зовнішньою розважальністю. 16. Римська література “золотого віку” (принципату Августа). https://ekmair.ukma.edu.ua/items/5c24ec31-4799-446b-973f-edeaf03d3b01 (ст. 85-101) Гальчук Оксана – Антична література: Навчальний посібник для студентів заочної форми навчання (ст. 92-115) Історико-політичний контекст доби Августа 19 Криза Римської республіки: 1. Війни та повстання (повстання рабів Спартака, громадянські війни, змова Катіліни). 2. Встановлення диктатури Юлія Цезаря. 3. Вбивство Цезаря (44 р. до н.е.) та війна між його прихильниками (Октавіан) та республіканцями (Антоній). Початок принципату Октавіана: У 30 р. до н.е. після перемоги над Антонієм і Клеопатрою Октавіан стає одноосібним правителе