Вступ до германського мовознавства PDF

Вступ до германського мовознавства 1 семестр Лекція 1. Германські мови та їхнє місце серед інших індоєвропейських мов. 1. Індоєвропейські мови 2. Сучасні й давні германські мови 3. Порівняльно-історичний метод 4. Індоєвропейська прамова 5. Прагерманська мова...

Вступ до германського мовознавства 1 семестр Лекція 1. Германські мови та їхнє місце серед інших індоєвропейських мов. 1. Індоєвропейські мови 2. Сучасні й давні германські мови 3. Порівняльно-історичний метод 4. Індоєвропейська прамова 5. Прагерманська мова й германські діалекти 0. Вступ. Предмет та цілі германського мовознавства. 1. Індоєвропейські мови утворюють одну з найбільших мовних сімей у світі. Індоєвропейська сім’я поділяється на групи (мовні гілки), до яких сучасна лінгвістика зараховує індійську, іранську, балтійську, слов’янську, кельтську, германську, італьську групи. Крім того, до індоєвропейських мов належать албанська, вірменська, грецька, а також цілий ряд мертвих мов чи навіть мовних груп: анатолійські (хетська та ін.), тохарські (т. зв. тохарська А і В), фракійська (фрако-дакійська), венетська тощо. Таким чином, германські мови – це одна з груп індоєвропейської мовної сім’ї (показати табличку індє. мовної сім’ї). У науці ведуться спроби встановити тісніші зв’язки спорідненості між тими чи іншими групами індоєвропейських мов. Подібні зв’язки можуть бути виявлені лише з врахуванням фонетичних, морфологічних і лексичних критеріїв. Певні мовні факти дають підставу вважати, що германські мови (разом з італьськими, кельтськими, грецькою й венетською) належать до західного ареалу індоєвропейських мов (так звані мови-сепtuт). Однак інші, морфологічні, особливості германських мов (напр., закінчення дав. відм. мн. -m-) зближують їх зі слов’янськими і балтійськими мовами, що разом з індоіранськими вважаються східною гілкою індоєвропейської сім’ї мов (так звані мови-satem). Почасти зв’язок між окремими групами індоєвропейських мов установлюють за допомогою лексичних ізоглос, тобто на основі спільності лексичного матеріалу. Ці дані добре узгоджуються з висновками, зробленими багатьма визначними мовознавцями XIX і XX століть (А. Шлейхером, В. Порцігом, В. І. Георгієвим, А. В. Десницькою, Т. Гамкрелідзе і В’яч. Вс. Івановим та ін.) на підставі лінгвістичних свідчень найдавнішої взаємодії між германськими, балтійськими і слов’янськими мовами. Ці свідчення дозволяють висунути гіпотезу про існування північноіндоєвропейської мовної спільності (на противагу східній та західній, на чому вже наголошувалося вище), до якої належали германські і балто-слов’янські діалекти. Найдавніші контакти між германськими і балто-слов’янськими мовами відносять до початку другого тисячоліття до нашої ери. 2. Усі германські мови поділяються на три підгрупи: західну, північну і східну. До західногерманських мов належать англійська, німецька, нідерландська (голландська) разом із фламандською (остання поширена на території Бельгії), фризька, ідиш, африкаанс (бурська). Деякі мовознавці розглядають як окрему літературну мову люксембурзьку (летцебурзьку), яка сформувалась на основі одного з діалектів німецької. Північну підгрупу, яку ще по-іншому називають скандинавською, складають: датська, шведська (східноскандинавські мови); норвезька, ісландська, фарерська (західноскандинавські мови). Щодо східногерманських мов, то усі вони (до них належали готська, вандальська, бургундська, гепідська та ін.) вимерли. Готська мова займає особливе місце серед германських та інших давніх індоєвропейських мов, адже її писемні пам’ятки датуються ще IV століттям нашої ери; вона зберегла значну кількість архаїчних форм, характерних для прагерманської мови. (пізніше про готську мову). До інших давніх германських мов, окрім готської, належать: 1) давньоанглійська (англосаксонська), засвідчена писемними пам’ятками з VII століття нашої ери. Найбільш важливим діалектом давньоанглійської мови є уессекський (західносаксонський) вплив, поширення якого посилювалося політичним пануванням Уессексу; 2) давньоверхньонімецька, якою умовно позначають сукупність давніх південнонімецьких діалектів (писемність з VIII століття нашої ери); 3) давньосаксонська (або давньонижньонімецька; писемність з ІХ-го століття); на її основі утворилися нижньонімецькі діалекти; 4) давньофризька (писемність з XIV століття); 5) давньоісландська – мова оригінальних писемних пам’яток XII- XIV століть, що виникли в Ісландії, колонізованій вихідцями з Норвегії в ІХ-Х століттях. Давньоісландська мова, як і готська, відіграє особливо важливу роль у компаративістиці, тому що в ній яскраво представлена давньогерманська лексика, а пам’ятки давньоісландської поезії найбільш повно відбивають германську міфологію. Тексти цими мовами виступають основним джерелом свідчень про фонетичну, граматичну і лексичну системи давніх германських мов. 3. Споріднення германських мов одна з одною, а також з іншими індоєвропейськими мовами встановлюється за допомогою спеціальних методів дослідження, сукупність яких отримала назву “порівняльно- історичннй метод”. Цей метод виник у Німеччині на початку XIX ст. Засновниками порівняльно-історичного мовознавства вважаються німецькі лінгвісти Франц. Бопп, Якоб Грімм, датчанин Расмус Раск і росіянин Олекск. Xристофорович Востоков (Остенек). Щоб зрозуміти, у чому полягає суть порівняльно-історичного методу, порівняймо два ряди наступних слів: дінд. dva дінд. dasа лат. duo лат. decem рос. два рос. десять гот. twai гот. taihun a. two a. ten нім. zwei нім. zehn Порівняння наведених слів свідчить про два факти. По-перше, слова в кожному з двох рядів виявляють очевидну матеріальну подібність: у російській, латинській і давньоіндійській мовах числівники починаються зі звука d, в англійській і готській - з t (тобто глухого дентального, якому відповідає дзвінкий d) тощо. По-друге, відповідність між звуками лівої колонки (дінд. d = лат. d = рос. d = гот. t і т. д.) повторюється у словах правої колонки. Отже, фонетичні відповідності мають регулярний характер. Це стосується не тільки звука, що займає початкову позицію в наведених прикладах, але й інших звуків. Так, дінд. s відповідає лат. с, рос. с, гот. h. Така ж відповідність спостерігається у словах: дінд. satam, лат. centum, рос. сто, гот. hund. Визначені типи регулярних фонетичних змін в індоєвропеїстиці називають фонетичними законами, а явища або матеріальні елементи, що виникли у результаті змін у тій чи іншій мові або групі мов, - інноваціями. Ще з часів молодограматиків прийнято вважати, що фонетичні закони не знають винятків. Якщо ж такі винятки спостерігаються, то, як правило, вони утворюють ряд елементів, який можна інтерпретувати як нове правило. Порівнюючи форми давніх мов, лінгвісти прагнуть до того, щоб установити не тільки кінцевий результат фонетичних змін (напр., іє. о перейшло в герм, а), але й за можливістю визначити, у якій послідовності змінювалися звуки у певній мові (“відносна хронологія”) або навіть спробувати встановити (хоча б приблизно) час таких змін (“абсолютна хронологія”). Абсолютну хронологію фонетичних змін установити дуже важко. Проте такі спроби також здійснюються у компаративістиці. У компаративістиці розрізняють зовнішню реконструкцію, прийоми якої продемонстровані вище, і так звану внутрішню реконструкцію, коли для встановлення того чи іншого мовленнєвого факту не залучаються інші мови, а реконструкція здійснюється шляхом порівняння даних тієї самої мови. Крім відносної хронології зміни звукового складу мови, для порівняльно- історичного аналізу дуже важливо встановлення області поширення розглянутого мовленнєвого факту, чи то морфеми, слова, чи звукової зміни. Такі області поширення мовленнєвих явищ називають ареалами. Наприклад, поширення умлаута заторкує західногерманські й скандинавські мови, але не стосується готської мови. Подвоєння приголосних після короткого голосного перед сонорним має місце у західногерманському ареалі, але не поширене в готсько-скандинавському. Особливе місце в науковому апараті, який використовується в компаративістиці, займає поняття ізоглоси. Під ізоглосою у вузькому значенні розуміють лінію на карті, що показує територію поширення того або іншого мовленнєвого явища. Однак у компаративістиці, особливо в етимологічних дослідженнях, слово ізоглоса вживається в ширшому значенні: це лексична або морфологічна одиниця, спільна для певної групи мов і така, що не зустрічається в інших мовах. Особливо ефективно використовуються лексичні ізоглоси для встановлення давніх контактів між мовами і їх носіями. При вивченні взаємодії мов прийнято розрізняти три основних поняття: субстрат, суперстрат і адстрат. Субстрат – це мова - “підшар”, на яку накладається інша мова в процесі схрещення або змішування мов. Так, наприклад, французька мова – це романська мова з кельським (галльським) субстратом. Суперстрат – це мова, що нашаровується на мову корінного населення. Наприклад, болгарська мова – це слов’янська мова з тюркським суперстратом. Нарешті, адстрат – це форма взаємодії й взаємовпливів двох мов, що перебувають у сусідстві одна з одною. Наприклад, для балканських мов характерна взаємодія у вигляді адстрату. Субстрат і суперстрат припускають взаємодію мов по вертикалі, а адстрат – по горизонталі. (на семінар питання 1.3.4-1.3.10). 4. За допомогою порівняльно-історичного методу вдалося реконструювати основні риси фонетичної і граматичної будови певної гіпотетичної мови, що отримала назву індоєвропейська прамова1 (нім. Ursprache2), або мова- 1 У німецькій мовознавчій літературі традиційно використовується термін indogermanisch “індогерманський”. В англомовній літературі користуються терміном indo-european. 2 Оскільки норівняльно-історичне мовознавство виникло й успішно розвивалося в Німеччині, більшість термінів, що використовуються сучасною комнаративістикою, запозичено (безпосередньо, як, наприклад, “аблаут”, або у вигляді кальок, як, наприклад, “мова-основа”) з німецької мови. основа (нім. Grundsprache). Припускають, що діалектами цієї мови розмовляли різні групи племен, які розселялися на великій території Європи й Азії. У науці висловлювалося кілька гіпотез про первісне розселення індоєвропейців, тобто тієї території, де сформувалася індоєвропейська прамова. Такі території прийнято називати прабатьківщиною (нім. Urheimat). Тепер, спираючись на дані мовознавства, археології та інших наук (наприклад, палеонтології), учені називають три основні регіони можливого первісного розселення індоєвропейців: Балкани, Мала Азія й область між середньою Волгою і Південним Уралом. Вірогідність цих гіпотез значною мірою залежить від того, наскільки кожна з них відповідає трьом незаперечним фактам: використанню індоєвропейцями бронзи, коней і колісниць. При цьому необхідно зважати на те, що сучасною наукою встановлено, що кінь був приручений у степах Причорномор’я ще в V тис. до нашої ери, бронза вироблялася на Кавказі, а колесо спочатку винайшли в Північній Месопотамії. Тому найбільш вірогідною вважається гіпотеза, яка наполегливо відстоюється у працях американської дослідниці Марії Гімбутас, яка пов’язує індоєвропейські племена з носіями так званої “курганної культури” (носії цієї культури споруджували над могилами своїх видатних одноплемінників кургани). Прабатьківщиною індоєвропейців М. Гімбутас вважає територію між Волгою й Уралом, тобто – на північ від Кавказу. За оцінками фахівців, гіпотеза М. Гімбутас добре узгоджується з трьома компонентами індоєвропейської культури (бронза, кінь, колісний транспорт). Друга гіпотеза (“Мала Азія”) відстоюється двома мовознавцями – Тамаз Гамкрелідзе і В’ячес-м. Всеволодич Івановим. Свої висновки вони обґрунтовують тим, що в індоєвропейській мові-основі є досить велика кількість запозичень із семітських мов (отже, індоєвропейці повинні були жити в безпосередній близькості від семітських народів), а реконструйована вченими фонетична система індоєвропейської мови виявляє типологічну подібність з фонетичною системою картвельських мов (мовна сім'я, розповсюджена на Південному Кавказі, здебільшого в Грузії). Звідси випливає, що прабатьківщину індоєвропейців варто шукати на південь від Кавказу, тобто в області Верхньої Месопотамії. Нарешті, третя гіпотеза (“Балкани”) у найповнішому вигляді представлена у працях болгарина В.І. Георгієва і росіянина І.М. Дьяконова. Вона вважається менш вірогідною, ніж перші дві. Перевага все ж надається гіпотезі М. Гімбутас. 5. Передбачуваний поступовий, що тривав протягом багатьох сторічь, розпад індоєвропейської мовної спільності відбувався нерівномірно й неоднаково у різних частинах тієї великої території, яку займали індоєвропейські племена, котрі володіли досконалішою зброєю, зробленою з металу (бронзи), і верховим або запряженим конем. При цьому відбувалося постійне зіткнення, змішання різних племен, зникнення одних і поява інших етнічних угруповань, а разом з тим і мов. Припускається, що відокремлення германців в окрему мовну спільність відбулося в другому тисячолітті до нашої ери (приблизно близько 1200 року). Мову германців в епоху, що передувала її розпаду на окремі давньогерманські діалекти, прийнято називати (слідом за В. Штрайтбергом, Г. Хіртом та іншими германістами) прагерманською (Urgermanisch) або просто германською. Деякі лінгвісти крім поняття “прагерманська”, розрізняють ще поняття “спільногерманська”, розуміючи під ним такий стан германської мови, коли вона почала розпадатися на окремі діалекти, що мали, проте, цілий ряд спільних рис. Інакше кажучи, “прагерманська” й “спільногерманська” розуміють у цьому випадку як дві стадії розвитку германської мови. Прагерманська – як раніша стадія – існувала, на думку Вольфганг Краузе, до 1500-1000 р. до н. е. У відповідності з новішими дослідженнями у розвитку германських мов виділяють два основних періоди: ранньогерманський (приблизно до 500 р. до н. е.) і пізньогерманський (500 р. до н. е. – початок н. е.). Для ранньогерманського є характерним рухомий музичний наголос (успадкований германською з іє. прамови) і відсутність пересуву приголосних; пізньогерманський характеризується динамічним наголосом, закріпленим за першим складом кореня, і пересувом приголосних. У період між 1200 й 800 роками до нашої ери германці жили на півдні Скандинавського півострова, на півострові Ютландія і на південному узбережжі Балтійського моря, поширюючись поступово з півночі на південь і схід. Частина германських племен відокремилася від скандинавської (північної) мовної спільності й розселилася (приблизно між VII-VI й III століттями до н. е.) у басейні Одеру, просуваючись потім на захід до Ельби й Рейну. Ці германці утворили пізніше західногерманську групу племен, до яких відносилися інгвеони (германці, що жили на узбережжі Північного моря, -Nordseegermanen “приморські германці”), іствеони (Rhein-Wesergermanen“рейнсько-везерські германці”) і гермінони (інакше – ермінони, яких називають також Elbgermanen “приельбські германці”). Північних (скандинавських) германців услід за римськими істориками прийнято називати гіллевіонами. Із частини північних германців, що залишилася після відокремлення західногерманських племен, виділилися племена, що зайняли (300-100 р. до н. е.) територію на схід від Одеру, між Одером і Віслою, утворивши підгрупу, названу згодом східногерманською або виндильскою (бастарни, вандали, бургунди, готи, ругії, герули, гепіди й ін.). Приблизно 250 років по тому, в II-III столітті нашої ери, від східногерманської гілки відокремилися готи, які переселилися в причорноморські степи, на Дунай, а потім – у Крим. На основі інгвеонських діалектів англів, саксів і ютів, що переселилися в V столітті на Британські острови, виникла англійська мова. Гермінони, до яких відносилися свеви, маркомани, квади, лангобарди, алемани, гермундури та ін. племена, поступово пересувалися з берегів Ельби на південний захід і почасти на південний схід європейського континенту (III-V ст. н. е.). У результаті завойовницьких походів франків у V столітті виникла Франкська держава, яка об’єднала протягом наступних сторіч франків (іствеони), алеманів, баварів (гермінони), а також саксів (інгвеони) та інші германські племена. На основі племінних діалектів цих трьох груп (інгвеони, іствеони, гермінони) виникла німецька мова. Нідерландська (голландська) мова сформувалася на основі племінних діалектів салічних франків у взаємодії із фризькими й саксонськими племінними діалектами. На базі голландської мови виникла бурська (африкаанс), а на основі середньонімецьких діалектів – ідиш. Із племінних діалектів північних германців (гіллевіони) виникли скандинавські мови. Східні германці змішалися з іншими племенами і народами й назавжди зникли з лиця землі.