. .pdf

Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка Конспект лекцій Дрогобич 2023 2 УДК 34(091)(477)(075.8) І-90 Рекомендовано до друку вченою радою Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка (протокол № 7 від 18 травня 2023 р.) Рецензенти: Петречко Олег Михайлович, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри всесвітньої історії та спеціальних історичних дисцип- лін Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, професор; Тельвак Віталій Васильович, доктор історичних наук, професор кафедри всесвітньої історії та спеціальних історичних дисциплін Дрого- бицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, професор. Відповідальний за випуск: Ільницький Василь Іванович, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України та правознавства Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. Історія української державності : конспект лекцій для І-90 підготовки фахівців першого (бакалаврського) рівня вищої освіти неісторичних спеціальностей / Тарас Батюк, Микола Галів, Галина Гриценко, Світлана Біла, Василь Ільницький, Лідія Лазурко, Оксана Медвідь, Руслана Попп, Юрій Стецик, Василь Футала. Дрогобич : ДДПУ ім. І. Франка, 2023. 168 с. Конспект лекцій відповідає робочій програмі навчальної дисципліни «Історія української державності» для підготовки фахівців першого (бака- лаврського) рівня вищої освіти всіх неісторичних спеціальностей. Посібник містить тексти лекцій, рекомендовану літературу, питання для самоконтролю. Рекомендований для здобувачів вищої освіти, та усіх, хто цікавиться історією Української державності. © Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, 2023 3 ЗМІСТ Вступ …………………………………………………………………………...6 Найдавніші державні утворення на землях України (Оксана Медвідь) …………………………………………………………………..…….7 1. Кочові племена на території України ………………………………………..7 2. Античні міста-держави Північного Причорномор’я ………………………10 3. Зародження державності у східних слов’ян ………………………………..12 Державність Київської Русі і Галицько-Волинського князівства (Тарас Батюк) …………………………………………………………………………..18 1. Політичний розвиток Русі у ІХ – першій третині ХІІ ст. ……………….…18 2. Роздрібненість. Галицько-Волинське князівство ……………………….….23 3. Суспільно-політичний устрій ………………………………………….……27 Державність на українських землях в литовсько-польську добу (Юрій Стецик) ……………………………………………………………………...…..31 1. Велике Князівство Литовське ………………………………….....................31 2. Польське королівство …………………………………………………...…...34 3. Річ Посполита …………………………………………………………...…...37 4. Запорозька Січ – козацька республіка ………………………………….......40 Українська козацька держава (Василь Футала) ……………….…………....46 1. Причини, характер, завдання та основні етапи Української національної революції ХVІІ ст. Державницька програма Б. Хмельницького ……………………………….…46 2. Формування української держави, її політична форма. Відносини між владою і суспільством ………………………………………..49 3. Зовнішня політика Б. Хмельницького. Українсько-московська угода 1654 р. та початок нормативно-правового закріплення стратегії Московської держави щодо українських земель …………...……....51 4. Зміцнення Української держави за гетьманування І. Мазепи. Український авторитаризм vs російський абсолютизм ………………...…….54 5. Політичне становище Гетьманщини після антимосковського виступу І. Мазепи. Ліквідація царизмом козацької держави ………………...57 4 Національно-політичні процеси на українських землях у ХІХ – на початку ХХ ст. (Лідія Лазурко) ……………………………..…….…63 1. Українські землі у складі Російської імперії (1 пол. XIX ст.) ……………..63 2. Західноукраїнські землі у складі Австрійської імперії (кн. XVIII – 1 пол. XIX ст.) ………………………………………………….....66 3. Наддніпрянська Україна під владою Романових (2 пол. XIX – поч. XX ст.).……………………………………………….....….68 4. Західноукраїнські землі у складі імперії Габсбургів (2 пол. XIX – поч. XX ст.) …………………………………………………...…71 Національно-державне будівництво в Україні (1917–1921 рр.) (Оксана Медвідь) ……………………………………………………………………….77 1. Утворення Центральної Ради та її діяльність з формування української державності ……………………………………….77 2. Українська держава Павла Скоропадського …………………………...…..82 3. Директорія УНР ……………………………………………………….....….85 4. Західноукраїнські землі у 1918–1919 рр. …………………………………...89 Державно-політичне становище на землях України у міжвоєнний період (Василь Ільницький )……………………………………..…94 1. Становлення та утвердження більшовицької тоталітарної системи в радянській Україні ………………………………..….94 2. Державно-політичне становище на українських землях, які ввійшли до складу Польщі та Румунії ………………………………...…101 3. Формування української державності на Закарпатті ………………...…...105 Україна в роки Другої світової війни (1939–1945 рр.) (Микола Галів) ….110 1. Початок Другої світової війни. Приєднання західних земель України до УРСР ………………………………………...…110 2. Початок німецько-радянської війни. Окупаційний режим в Україні ………………………………………….....…113 3. Рух опору в Україні. Звільнення України від окупації …………………...116 Україна в умовах радянської квазідержавності (1945–1985 рр.) (Руслана Попп) ……………………………………………………………………...…126 1. Адміністративно-територіальні зміни та зовнішньополітична діяльність УРСР у повоєнні роки ………………………………………...…..126 5 2. Соціально-економічне становище радянської України в 1945–1985 рр.......................................................................................................129 3. Суспільно-політичне життя в УРСР середини 40–80-х рр. ХХ ст. ……………………………………………..…...133 Відродження української державності (Лідія Лазурко) …………………….141 1. Спроби оздоровлення радянської економічної системи …………...…….141 2. Лібералізація суспільно-політичного життя в Радянському Союзі та її наслідки для України ………………….…...……143 Становлення сучасної Української держави (Світлана Біла, Галина Гриценко) …………………………………………..…….149 1. Розгортання державотворчих процесів у 19912002 рр. ………………....149 2.«Помаранчева революція» ……………………………………………...…..151 3. Вибори Президента 2010 р., повернення до моделі президентсько-парламентської республіки ………………………..……...…152 4. Загострення політичної ситуації наприкінці 2013 р. Євромайдан. Революція Гідності 2013–2014 рр. ……………………………………...……153 5. Вибори Президента 2014 і 2019 рр. ………………………………...…...…156 6. Економічні процеси у 19982019 рр. Зміни в чисельності, складі і соціальній структурі населення ………………………………...…...156 7. Міжнародне становище та зовнішня політика сучасної української держави …………………………………...….…...……160 8. Українська держава в умовах російсько-української війни ……...………162 6 ВСТУП Навчальна дисципліна «Історія Української державності» входить до циклу обов’язкових дисциплін для підготовки фахівців першого (бакалаврського) рівня вищої освіти усіх неісторичних спеціальностей. Вивчення історії Української державності сприяє формуванню національно свідомої молоді, яка має уявлення про суспільний розвиток, усвідомлює нерозривний зв’язок між минулим і сучасністю, традиціями і досвідом різних поколінь народу України. Важливим є те, що знання державотворчих процесів в Україні виховує у майбутніх вчителів громадянський патріотизм, національну гідність, спонукає до активної наполегливої праці в розбудові та захисті її незалежності. Матеріал посібника викладений у лекціях, кожна з яких присвячена певному хронологічному періоду історії української державності, Історична компетентність передбачає засвоєння історичних подій та фактів у межах цих основних періодів і загалом, уміння характеризувати суспільно-політичні, соціально- економічні та культурні процеси, які відбувалися в Україні, визначати їх причиново-наслідкові зв’язки, розуміти, пояснювати і застосовувати на прикладах основні історичні поняття і терміни, виділяти історико-географічні регіони України, орієнтуватися на історичній карті, висвітлювати діяльність визначних громадсько- політичних і культурних діячів національної історії. У навчальному посібнику сконцентровано, доступно розкрито основні етапи українського державотворення, враховані новітні наукові здобутки у вивченні проблеми. До кожної лекції подаються також питання для самоконтролю та література, що дає можливість успішно опанувати і закріпити пропонований матеріал. 7 Оксана МЕДВІДЬ НАЙДАВНІШІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ НА ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ План 1. Кочові племена на території України. 2. Античні міста-держави Північного Причорномор’я. 3. Зародження державності у східних слов’ян. 1. Кочові племена на території України. Наприкінці ІІ тис. до н. е. південні українські землі почали заселяти кочові племена, які започаткували залізний вік. Першим відомим народом на території степу України є кіммерійці. Про них писали давньо- грецький поет Гомер, античні історики Геродот, Євстатій, Скімп та ін. Згідно з їхніми описами, земля кіммерійців у ІХ–VІІ ст. до н. е. простягалася від підгір’я Карпат, пониззя Дунаю до Кубані. Саме ці племена створили державу Кіммерію. Основним заняттям кіммерійців було кочове скотарство, обробка бронзи й заліза, війни. Вони здійснювали грабіжницькі набіги на Ассирію та Урарту. Одними з перших кіммерійці розпочали формування кавалерійських військових підрозділів, які витіснили бойові колісниці, а піші воїни мали найкраще для тих часів озброєння: лук зі стрілами, спис, сталеві мечі та кинджали, шкіряні панцирі і щити. Сусідні племена наслідували зразки зброї та спорядження верхових коней кіммерійців. Зброя та кінське спорядження, а часто й забиті коні, були звичним атрибутом курганних поховань кіммерійців. У південній Україні відомо близько 50 подібних могил з чітко вираженою майновою нерівністю. Центральної влади у кіммерійських племен не існувало. Кожне плем’я очолював вождь, ці племена об’єднувалися під час великих військових походів. Одними з перших на території сучасної України кіммерійці навчилися плавити залізо, кували мечі 8 завдовжки метр, залізні наконечники для стріл. Постійних жител вони не мали, проживали у тимчасових таборах. Військово-політичне об’єднання кіммерійців припинило існу- вання в результаті навали скіфів. Частина кіммерійців мігрували на Близький Схід, інші заселили Північне Причорномор’я, решту асимілювали скіфи. На початку VІІ ст. до н. е. у писемних дже- релах про них уже не згадується. У першій половині VІІ ст. до н. е. на півдні України з’являються племена скіфів. Вони захопили територію в басейні річок Борисфен (Дніпро), Гіпаніс (Південний Буг), Тірас (Дністер), Танаїс (Дон) та ін. Писемні джерела виділяють скіфів-орачів, скіфів- землеробів, скіфів-скотарів та царських скіфів. Наприкінці VІ ст. до н. е. ці племена об’єдналися в єдину державу – Велику Скіфію. У цей час у скіфів панував патріархально-родовий лад. Основу суспільства складали невеликі сім’ї. Вони володіли певною кількістю майна та худоби, а земля, пасовиська й угіддя належали общині. У Великій Скіфії царські скіфи збирали данину з усіх залежних племен. Проти тих, хто відмовлявся платити, застосовувались каральні загони. У VІІ ст. до н. е. почалось становлення першої на території України монархії. Обов’язки суддів перебрали на себе царі. Їхню владу дещо обмежував вищий законодавчий орган – народні збори (рада скіфів), Народні збори мали досить широкі повноваження, зокрема могли усувати від влади царів і призначати нових. Територія скіфів складалася з трьох царств – басилеїв. Ними управляли головний цар із двома синами. Царства і собі поділялися на округи – номи. Скіфи-скотарі займалися розведенням коней, високого рівня розвитку досягла металургія. Скіфи-землероби перейшли до осілого способу життя і перетворились на панівну еліту хліборобських племен лісостепу. Вони звели великі городища, захищені земляними валами, ровами й частоколами (Бєльське городище на Полтавщині, Хотовське на Київщині та ін.). 9 Найбільшої могутності Скіфія досягла в ІV ст. до н. е. Столицею держави було Каменське городище на Дніпрі (сучасна Запорізька область), кількість населення становила приблизно 680 тис. осіб. Скіфи вели тоді активну торгівлю з грецькими містами Північного Причорномор’я, римськими провінціями, Македонією, Істрією. Скіфським племенам була притаманна патріархальна система влади з соціальною диференціацією. Кожен дорослий скіф вправно володів різними видами зброї. Скіфські загони здійснювали набіги від Балтики до Південного Середземномор’я. Упродовж ІV–ІІІ ст. до н. е. Велика Скіфія починає занепадати. Причиною цього стала господарська криза та набіги кочових племен. Деякі історики вважають, що однією з причин загибелі Скіфії була втрата воїнами-скіфами функції відтворення роду через постійне перебування у сідлі. На початку ІІІ ст. до н. е. сарматські племена витіснили скіфів на Кримський півострів. Сарматські племена сформувалися у середині І тис. до н. е. Просувалися вони хвилями, шукаючи нових пасовищ для худоби. Спершу в Україну прийшли племена царських сарматів та роксола- нів, згодом – аорсів та аланів. Останні вирізнялися особливою войовничістю, здійснюючи загарбницькі походи на Індію, Закав- каззя, Крим, Малу Азію. Сарматське суспільство було соціально розшарованим і воєнізованим. Політична влада зосереджувалася в руках найагре- сивнішої частини воїнів, причому могла успадковуватися [2, с. 19]. Полонених найчастіше не перетворювали на рабів, а продавали. Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Вони жили у кибитках. Займалися конярством, вівчарством, розводили й велику рогату худобу. На відміну від скіфів, сармати не створили єдиної держави, так і не подолавши родоплемінної відособленості. З появою готських кочових племен на півдні України частина сарматів була в союзі з ними. У 372 р сарматські племена були 10 розбиті гунами, Частина з них рушили до Західної Європи, а звідти – до Африки. Невелика частина сарматів влилися до праслов’ян. Отже, перші державні утворення на території сучасної України виникли в І тис. до н. е. Саме в епоху розпаду первісного ладу та зародження класового суспільства на українських землях виникають державні об’єднання кіммерійців, скіфів, сарматів, які залишили свій слід у житті східних слов’ян. 2. Античні міста-держави Північного Причорномор’я. Грецькі поселення виникли в Причорномор’ї у VІІІ–VІ ст. до н. е., коли частина населення Греції активно засновувала колонії на берегах Чорного моря. Переселенців приваблювали джерела сиро- вини (метали, ліс, сіль), родючі ґрунти, потенційні ринки збуту. Освоєнні греками цієї території можна умовно поділити на чотири етапи. На першому етапі (середина VІІ ст. до н.е.) пере- селенці засновують міста Істрію у пониззі Дунаю та Борисфен під Очаковим. На другому етапі (перша половина VІ ст. до н.е.) розвиваються старі й закладаються нові міста – Ольвія (біля Миколаєва), Пантікапей (Керч), Феодосія. На третьому етапі (друга половина VІ – початок V ст. до н.е.) виникають Тіра (Білгород- Дністровський), Керкінітіда (Євпаторія). На четвертому етапі (V ст. до н.е.) засновано Херсонес Таврійський (біля сучасного Севас- тополя). Кожне місто-держава було окремою рабовласницькою демо- кратичною республікою. Управління містом здійснювала колегія архонтів з п’яти осіб. Верховна влада належала народним зборам, виконавча – колегіям і магістратам Окремими питаннями життя міста відали інші колегії. Вибори до керівних органів проходили відкритим голосуванням. Усі вільні жителі міста, за винятком рабів, жінок та іноземців, мали широкі політичні права. У V ст. до н. е. Пантікапей підкорив своїй владі понад 20 міст- держав і колоній Керченського й Таманського півостровів та Ку- бань й утворив Боспорське царство [4, с. 113]. Тут була монархічна форма правління, влада правителя передавалася у спадок. 11 У VІ–ІІІ ст. до н. е. грецькі міста-держави активно розвивалися на засадах рабовласницького способу виробництва. Освоюються нові землі, відбудовуються занепалі сільські поселення, ство- рюються багатогалузеві помістя [7, с. 45]. У Херсонесі вільні мешканці дістають у приватну власність, оренду чи на відкуп сільськогосподарські ділянки приблизно 26,4 га – клери. Основною галуззю стає виноградарство. Зерно вирощувалося лише для власних потреб. Основним заняттям греків було городництво, виноробство, ремесла, рибальство і соляний промисел. Грецькі міста-держави активно торгували своєю продукцією в Криму, а також з племенами Північного Причорномор’я. В економіці Боспорського царства важливе місце займало морське рибальство та рибопереробний промисел. У Пантікапеї, Тірітаці, Фанагорії та інших приморських містах будуються рибозасолювальні споруди [8, с. 57]. Розвинутим було судно- будування. У Пантікапеї діяли доки, де одночасно могли будувати чи ремонтувати до 30 суден. Населення активно займалося вироб- ництвом виробів з дерева, черепиці, гончарного посуду, худож- ньою обробкою металу. Поліси мали розвинену економіку, карбували власні золоті, срібні та бронзові монети, були незамінними посередниками між материковою Грецією та кочівниками, а крім того, культурними центрами зі своїми школами, вченими, письменниками, поширюю- чи еллінську цивілізацію аж до Лубен на Полтавщині, де археологи відкрили рештки храмів Діоніса, Аполлона та Артеміди. Проте рабовласницька система господарювання поступово вичерпувала себе. Продуктивність праці рабів неухильно знижува- лася і вже не могла забезпечити найнеобхідніших потреб їхніх власників. Наприкінці ІІІ ст. до н. е. античні міста Північного Причорномор’я вражає глибока економічна і політична криза. У ІV ст. Римська імперія встановила політичний контроль над Тіром, Ольвією та іншими грецькими полісами. Проте римські легіони водночас захищали їх від агресії степових народів, сприяли торговельним зв’язкам колоністів. Пізніше готи, знищивши в 12 Ольвії, Тірасі та Пантікапеї римські гарнізони, зробили ці міста- держави своєрідними плацдармами для нападів на римські володіння. Те саме переживало й Боспорське царство. На становище держави негативно вплинула економічна криза середини ІІ ст. до н. е. Племінна знать скіфів, синдів та інших племен, що населяли Боспорське царство, вирішила від’єднатися. За таких умов цар Перісад V вирішив передати владу понтійському царю Мітрідату VІ. Це стало причиною повстання рабів та вільного населення на чолі зі скіфом Савмаком у 107 р. до н. е [7, с. 203]. Це повстання було придушене понтійськими військами. Боспор увійшов до складу Понтійського царства, а згодом попало під владу Риму. В І–ІІ ст. н. е. Боспорське царство змогло підкорити кримських скіфів і таврів. Навала готів у середині ІІІ ст. послабила, а гунів у 70-х рр. І ст. призвела до остаточного занепаду Боспорського царства [7, с. 206]. Можна стверджувати, що античні міста-держави мали значний вплив на подальший розвиток України та всієї Східної Європи. Їхня діяльність протягом тисячоліття сприяла формуванню індиві- дуально-підприємницьких тенденцій у житті майбутніх українців, вільнолюбства, прагнення до демократичного способу життя. 3. Зародження державності у східних слов’ян. Проблема зародження та еволюції проукраїнських племен до сьогодні є дискусійною серед українських та зарубіжних істориків. Новий напрям у проблемі етногенезу українського народу започаткував наприкінці ХІХ ст. київський археолог В. Хвойка. Досліджуючи пам’ятки трипільської та інших культур, він висунув припущення про поступальний етнічний розвиток українців з часів трипільської культури через скіфські племена до сучасних українців [10, с. 9]. Однак сучасна історична наука досі дискутує з приводу цієї гіпотези. Дослідники не встановили етногенетичного зв’язку трипільців з наступними племенами на території сучасної України. Деякі дослідники вказують на те, що скіфи-орачі були слов’янами. 13 На початку І тис. н. е. у писемних джерелах вперше згадуються слов’яни, причому вони були автохтонним населенням Східної Європи. Більшість античних істориків згадують їх під назвою венеди. Вони заселяли землі від північних схилів Карпат аж до Балтики та басейну Вісли. Сусідами венедів були германські, сарматські та фінські племена. Під час великого розселення слов’ян венеди поділяються на склавинів (західні слов’яни) та антів (східні слов’яни). Анти прожи- вали на Лівобережжі Дніпра та на землях між Дніпром і Дністром. Власне антів-слов’ян більшість дослідників уважають першими достовірними предками українців. З кінця ІV до початку VII ст. у межиріччі Дністра і Дніпра сформувався міжплемінний військово-політичний союз – Антська держава. Вперше про неї згадує візантійський автор Йордан у 385 р. н. е. Він характеризував Антську державу, яку називав «Антським царством» або «Антською землею», як міцне політичне об’єднання з демократичним ладом. На чолі держави стояли вожді (Бож, Ардагаст та ін.), було сильне військо. Анти перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу й зародження класового суспільства. З’явилася приватна власність на землю, майнове розшарування. Антська держава складалася з князівств. Князі разом з царем вирішували важливі питання внутрішнього життя, ухвалювали спільно рішення щодо зовнішніх зв’язків. Цей дорадчий орган – комент – певним чином впливав на прийняття політичних рішень. Важливі питання суспільного життя обговорювалися на всена- родних зборах – народному віче. У візантійських джерелах знаходимо відомості про «закони», які відображали існування певних загальнообов’язкових правил поведінки в Антській державі. Відомі, зокрема, «Закон про громадянство», «Закон про народоправство», «Закон антів про Хільбудія», право гостинності та ін. Також існував і «язичницький закон», що ґрунтувався на віруваннях антів. Він відображався у 14 звичаях і традиціях, які анти «самі собі встановили і судили по розуму» [10, с. 11]. У 602 р. анти зазнали поразки від аварів і у писемних джерелах більше не згадуються. Праукраїнське антське об’єднання розпа- лося. Частина антів підкорилися завойовникам і асимілювалася серед навколишніх народів інша – загинули, решта – відійшли у віддалені від аварів регіони лісостепової зони України, на Балкани, у Центральну Європу та Малу Азію. Археологічні дані, підтверджуючи інформацію писемних джерел, засвідчують, що на рубежі V–VІІ ст. на території склавинів і антів формуються союзи місцевих слов’янських племен. Їхні назви та територію розселення подає літописець Нестор у «Повісті минулих літ», а також інші руські літописи. У Середньому По- дніпров’ї жили поляни – навколо Києва, Переяслава, Любеча. Їхня земля була геополітичним центром, де сходились племінні терито- рії склавинів й антів, а згодом – кількох слов’янських племен. У басейні Бугу виникли об’єднання бужан і волинян з центрами Буськ, Теребовля. Деревляни займали територію між волинянами на заході і полянами на сході. Вони мали розвинуту племінну структуру на чолі з князем та племінною знаттю. На схід від полян, на Лівобережжі Дніпра, проживали сіверяни. Південне Подніпров’я заселяли племена уличів, які в результаті півстолітньої боротьби були підкорені київським воєводою Свенельдом. Тиверці заселяли Нижньодунайське Лівобережжя, межиріччя Дністра і Пруту до Чорного моря. Білі хорвати жили на території Верхньої Наддніс- трянщини, Північної Буковини й Карпат, на правобережжі При- п’ятського Полісся – дреговичі. Наприкінці VІІІ – у першій половині ІХ ст. постало стабільне проукраїнське державне об’єднання – Руська земля. Деякі дос- лідники вважають, що арабські автори називають його Куявією. За правління нащадків Кия, зокрема князів Діра та Аскольда, у 30– 80-х рр. ІХ ст. З метою зміцнення своїх позицій Руська земля проводила активну зовнішню політику. Вона поширила свою владу на довколишні племена, а згодом почала претендувати на південні 15 землі, що перебували під впливом Хозарського каганату. На почат- ку ІХ ст. руський князь Бравлін здійснив похід на Таврійський півострів і захопив Корсунь (Херсонес), Сурож (Судак), Корчев (Керч) [5, с. 67]. Фактично весь півострів опинився під його владою. Руська земля активно підтримувала дипломатичні відносини з Візантією та іншими країнами Близького Сходу та Європи. У 838– 839 рр. її посольство відвідало Константинополь, а також столиці деяких інших європейських держав [2, с. 89]. У роки правління останнього нащадка династії Києвичів князя Аскольда Руська земля утвердилася на міжнародній арені як могутня держава середньовіччя. Розвиток продуктивних сил привів до зміни суспільного ладу слов’ян. Орна земля переходить у приватну власність окремих сімей. Поступово родова община замінюється сусідською, поси- люється майнова диференціація. Виділяється племінна знать, в руках якої зосереджуються матеріальні багатства та політична влада. Кожен союз очолював князь, якому належала верховна влада, він керував військом. В умовах постійних збройних сутичок зростає роль професійних воїнів – дружинників. Дружинники за службу отримували землю, таким чином починається формування верстви великих землевласників – бояр. Для розв’язання найваж- ливіших питань збирались загальні народні збори – віче. На державотворчий процес східнослов’янських племен вплива- ли як внутрішні, так і зовнішні фактори. Розширення підвладних територій та військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні збори вже не могли ефективно функціонувати. Тому більш результативною і дієвою стала князівська влада – спочатку виборна, а потім спадкоємна. Важливу роль у державо- творчому процесі відігравала постійна загроза з боку сусідніх кочових племен. Постала потреба в існуванні професійного війська. Це сприяло виділенню дружини в особливу привілейовану групу яка поступово стала органом примусу. 16 Можна стверджувати, що зміни, які відбулися в суспільному житті східних слов’ян у VI–IX ст., передовсім – піднесення землеробства, ремесла і торгівлі, розклад родового ладу і класова диференціація, поява перших протодержав, сприяли формуванню основи, на якій в IX ст. зросла Давньоруська держава – Київська Русь. Питання для самоконтролю 1. Вкажіть, коли і на яких територіях проживали племена кіммерійців. 2. Охарактеризуйте устрій Великої Скіфії. 3. Розкрийте особливості перебування сарматських племен у південноукраїнських степах. 4. З’ясуйте причини грецької колонізації Північного Причор- номор’я. 5. Охарактеризуйте устрій грецьких полісів на півдні України. 6. Визначте форму правління Боспорського царства. 7. Кого дослідники вважають першими достовірними пред- ками українців? 8. Вкажіть територію розселення східних слов’ян. 9. Які фактори сприяли зміцненню могутності Руської землі? Література 1. Баран В. Давні слов’яни. Україна крізь віки : в 15-ти т. Київ : Видавничий дім «Альтернативи», 1998. Т. 3. 335 с. 2. Бойко О.Д. Історія України. 3-тє вид., доп. Київ : Академ- видав, 2007. 688 с. 3. Винокур І.С. Археологія України. Тернопіль : Навчальна книга, 2008. 480 с. 4. Гавриленко О.А. Античні держави Північного Причорно- мор’я: біля витоків вітчизняного права (кінець VII ст. до н. е. – перша половина VI ст. н. е.). Харків : Парус, 2006. 352 с. 17 5. Давні слов’яни. Археологія та історія : навч. посіб. / Н.С. Абашина, Д.Н. Козак, Є.В. Синиця, Р.В. Терпиловський. Київ : Стародавній світ, 2012. 366 с. 6. Залізняк Л. Первісна історія України : навчальний посібник. Київ : Вища школа, 1999. 263 с. 7. Крижицький С.Д. Античні держави Північного Причорно- мор’я. Україна крізь віки : в 15 т. Київ : Альтернативи, 1998. Т. 2. 351 с. 8. Одрін О. Екологія господарства античних держав Північ- ного Причорномор’я. Київ : Інститут історії України, 2014. 312 с. 9. Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів : Прадавня Україна, Русь і походження українців / упоряд. К. Галушко. Харків, 2016. 352 с. 10. Щодра О. Етногенез і велике розселення слов’ян у світлі джерел та історичних інтерпретацій. Проблеми слов'янознавства. 2016. Вип. 65. С. 9–27. 18 Тарас Батюк ДЕРЖАВНІСТЬ КИЇВСЬКОЇ РУСІ І ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА План 1. Політичний розвиток Русі у ІХ – першій третині ХІІ ст. 2. Роздрібненість. Галицько-Волинське князівство. 3. Суспільно-політичний устрій. 1. Політичний розвиток Русі у ІХ – першій третині ХІІ ст. Русь проіснувала 250 років (882–1132). За цей час на княжому престолі змінилося 15 князів, було 20 правлінь (троє князів правили двічі: Ярослав Володимирович, Святополк Володимирович та Всеволод Ярославович, один князь – Ізяслав Ярославович – правив тричі). 1. 882–912, Олег. Він був регентом при малолітньому князеві Ігорю, правив 30 років, проте у літописі висвітлено лише вісім з них. У 882 р. він захопив Київ і проголосив його столицею своєї держави. Наступних три роки (882–885) він розширював тери- торію держави, приєднавши племена полян, древлян і сіверян. З 885 до 907 р. (22 роки) дані про Олега у «Повісті минулих літ» відсутні. У 907 р. він здійснив успішний похід на Візантію, який закінчився підписанням спочатку попереднього (907), а пізніше остаточного мирного договору (911). Договір був надзвичайно вигідним для Русі, він означав її міжнародне визнання, проте виконувався не довго, оскільки на наступний 912 р. Олег загинув під час невдалого походу на Каспійське море. 2. 912–945, Ігор Рюрикович. Ігор правив 33 роки, проте у «Повісті минулих літ» відображено лише сім з них. На початку правління Ігор придушив повстання древлян (914) і уклав мир з печенігами (915), пізніше на 26 років зникає зі сторінок літопису. Здійснив два невдалі походи на Візантію у 941 і 944 рр. Східні джерела повідомляють про похід князя на вірменське місто Бердаа 19 у 944 р. Загинув Ігор у 945 р. під час невдалої спроби зібрати подвійну данину з древлян. 3. 594–964, регенство Ольги. Княгиня помстилася древлянам за смерть чоловіка, спалила їхню столицю Іскоростень. Найбільшою заслугою Ольги вважається те, що вона навела порядок у зборі данини, встановила час, місце (погости, становища) і норми (уроки, дані) сплати данини, відмінила полюддя. У 957 р. Ольга поїхала в Константинополь, уклала договір з Візантією і охрестилась. У 959 р. налагодила стосунки з Германською імперією, прийняла посольство від імператора Оттона. 4. 964–972, Святослав Ігоревич. Ольга не правила до смерті і у 964 р. передала владу своєму синові Святославові. Цей князь прославився як завойовник. У його діяльності можна виділити два етапи: перший – 964–966 рр. (східний похід); другий – 968–972 рр. (Болгарські походи). Східний похід був вдалим, протягом двох років Святослав приєднав племена в’ятичів, розгромив Волзьку Болгарію, мордву, ясів, касогів, у 965 р. завдав поразки Хозар- ському каганату і спалив столицю Ітіль. Внаслідок походу було значно розширено кордони держави на схід. Болгарські походи 968–972 рр. були ініційовані візантійською дипломатією. У 968 р. Святослав пішов війною на Болгарію, захо- пив 80 міст і осів у Переяславці на Дунаї, який хотів зробити своєю столицею. Проте у цьому ж році на Київ напали печеніги, і Свято- слав змушений був повернутися. Він пробув тут рік, бо хворіла Ольга. У 969 р. Ольга померла, Святослав поховав її і розділив землю між трьома синами: старшому Ярополкові він дав Київ, Олегові – древлянську землю з центром в Овручі, Володимирові – Новгород. Сам князь повернувся в Болгарію. У 971 р. відбулася генеральна битва під Доростолом, Святослав зазнав поразки і уклав мир, за яким відмовлявся від усіх завоювань в Болгарії в обмін на дозвіл повернутися до Києва. При повернені додому князь загинув на дніпровських порогах. 5. 972–980, Ярополк Святославович. У 975 р. почалася перша братовбивча війна Рюриковичів, що отримала назву усобиці Свято- 20 славичів. Приводом до неї стало вбивство Олегом Люта – сина Свенельда, воєводи Ярополка. За намовою Свенельда у 977 р. Ярополк здійснив похід на Овруч і вбив Олега. Володимир за допомогою варягів у 980 р. переміг брата і зайняв Київський стіл. 6. 980–1015, Володимир Святославович. У ході усобиці Свято- славичів Русь практично розпалася, і племена перестали платити данину Києву. Тому перших п'ять років Володимир присвятив збиранню старих земель та підкоренню нових. Він завершив об'єднання всіх східнослов'янських племен у складі Русі. Для того, щоб сепаратизм більше не повторювався, він провів адмініс- тративну реформу, в ході якої усунув від влади племінних вождів, які постійно створювали проблеми київській владі, і поставив на їх місце своїх синів. Сини отримали землі не у спадкове, а в умовне (на час служби) володіння, тому повністю залежали від князя, і це зміцнило єдність Русі. Володимир провів військову реформу, за якою роздав дружи- нникам землі за службу і запровадив на Русі феодалізм. Судова реформа розділила церковний цивільний суд. Найбільш відомою реформою стала релігійна, яка проводилася у два етапи: у 980 р. Володимир реформував язичництво, запровадивши шестибожжя на чолі з Перуном. Проте реформа не прижилася, тому у 988 р. він вирішив охрестити Русь. Хрещення сприяло піднесенню автори- тету Русі на міжнародній арені, розвиткові культури та освіти, зміцненню політичних зв’язків всередині країни. Володимир почав карбувати монети – срібники і златники. За його правління було збудовано Десятинну церкву, відкрито першу школу. Важливою заслугою князя був захист Русі від нападів печенігів і будівництво так званих «змієвих валів». 7. 1015, Святополк Володимирович, перше правління. Після смерті Володимира з дванадцяти його синів залишилися семеро. Розпочалась друга братовбивча війна за владу – усобиця Володимировичів. 21 У 1015 р. Київським князем став Святополк, який вбив трьох своїх братів Бориса, Гліба і Святослава, за що літописець назвав його «Окаянний». 8. 1015–1018, Ярослав Володимирович, перше правління. Проти Святополка почав боротьбу новгородський князь Яро- слав. У битві під Любечем 1015 р. він розгромив війська брата і почав князювати в Києві. 9. 1018–1019, Святополк Володимирович, друге правління. Святополк уклав союз з польським князем Болеславом, і в битві на річці Буг на Волині в липні 1018 р. Ярослав був розбитий. Київ- ським князем вдруге стає Святополк. У 1019 р. в битві на річці Альта Ярослав новгородський здобув остаточну перемогу і утвер- дився на Київському столі. 10. 1019–1054. Ярослав Володимирович, друге правління. У 1026–1036 рр. Ярослав правив разом з братом Мстиславом, і тільки у 1036 р., після його смерті, став одноосібним правителем Русі. Час правління Ярослава став роками найбільшого розквіту Русі. У 1036 р. остаточно розгромив печенігів під Києвом і у 1037 р. на честь цієї події було збудовано Софійський собор. За правління Ярослава остаточно утвердилося християнство, будувалися міста, церкви, було видано судебник Руська правда. У 1051 р. князь поставив митрополитом Київським русина Іларіона, чим послабив вплив Візантії на руську церкву. Ярослава називали тестем Європи, оскільки важливе місце він відводив шлюбній дипломатії. Перед смертю Ярослав залишив заповіт, яким запровадив принцип старшинства при успадкуванні влади, за яким після його смерті мав правити старший син, потім – наступний і т. д. 11. 1054–1068. Ізяслав Ярославович, перше правління. У Ярос- лава Мудрого було семеро синів, після його смерті залишилося п'ять: Ізяслав, Святослав, Всеволод, Ігор та В'ячеслав. У 1057 р. помер В’ячеслав, а у 1060 р. – Ігор. Залишились троє старших синів які почали правити спільно під керівництвом Ізяслава, тому цей період називають тріумвіратом Ярославичів. У 1068 р. в Битві на річці Альта князі зазнали нищівної поразки від 22 половців і відступили в Київ. Кияни почали вимагати в Ізяслава зброю для боротьби з половцями, а коли отримали відмову, то підняли повстання. Ізяслав був вигнаний, і київським князем проголосили Всеслава полоцького. 12. 1068–1069, Всеслав Брячиславович. Цей князь правив сім місяців і нічого корисного для киян не зробив. Коли він почув про наближення військ Ізяслава та його союзника польського короля, то просто втік до Полоцька. 13. 1069–1073, Ізяслав Ярославович, друге правління. Найві- домішою подією цього періоду стала Вишгородська нарада князів 1072 р. На ній було канонізовано князів Гліба і Бориса а також прийнято доповнення до Руської правди. У 1073 р. тріумвірат роз- пався. Святослав та Всеволод організували змову проти Ізяслава, і Київським князем став Святослав. 14. 1073–1076, Святослав Ярославович. Святослав правив разом із Всеволодом, фактично був утворений дуумвірат. За три роки правління Святослав зробив більше ніж Ізяслав за вісімнадцять. Йому могутність була визнана всією Європою. 15. 1077, Всеволод Ярославович, перше правління. Святослав помер у грудні 1076 р. Всеволод поховав його і у 1077 р. почав княжити в Києві. Проте незабаром він помирився з Ізяславом і добровільно віддав йому престол. Утворився новий дуумвірат Ізяслава та Всеволода. 16. 1077–1078, Ізяслав Ярославович, третє правління. Сівши на престол, Ізяслав відразу починає мстити синам Святослава за своє вигнання. Він відбирає у них Чернігівську землю та робить їх ізгоя- ми. У 1078 р. в битві на Нежатиній Ниві проти Олега Святославича Ізяслав загинув. 17. 1078–1093, Всеволод Ярославович, друге правління. Всево- лод продовжував політику ізгойства щодо синів Святослава, Ігоря та В'ячеслава і це приводило до постійних міжусобних воєн. Без- земельні князі заявляли претензії на свою частку в руських землях і врешті-решт Всеволод змушений був змиритися з вокняжінням Ростиславичів в Галичині та Давида Ігоревича – на Волині. 23 18. 1093–1113, Святополк Ізяславович. За його правління посилились міжусобні війни між князями та напади половців. Для розв’язання цих двох проблем у 1097 р. був скликаний Любецький з'їзд князів. На ньому було вирішено організувати спільний похід проти половців та примирити князів. Було прийнято вотчинний принцип успадкування земель, за яким князі отримали землі в спадкову власність, що фактично означало розпад Русі на удільні князівства. 19. 1113–1125, Володимир Мономах. Останній раз Русь в єди- ну державу зумів зібрати Володимир Мономах. Він видав Устав, який значно доповнював Руську Правду і обмежував відсотки лих- варям. Також написав Повчання дітям, в якому повчав нащадків, як правильно управляти державою. Найбільше Мономах прославився успішними походами на половців. 20. 1125–1132, Мстислав Володимирович. Останнім князем руської держави став син Володимира Мономаха Мстислав. Він проводив активну централізаційну політику та здобув величезний авторитет серед князів, за що отримав прізвисько Великий. Проте після його смерті Русь фактично розпалася і вступили в період роздрібненості. Таким чином, Руська держава була створена князем Олегом у 882 р., її ядром стали Новгородська та Київська землі. Його на- ступники розширювали територію держави, і за Володимира Вели- кого завершилось остаточне формування її кордонів. Найбільшого піднесення Русь зазнала за правління Ярослава Мудрого, проте після його смерті розпочинаються міжусобні війни, які згодом призвели до розпаду держави на окремі князівства. 2. Роздрібненість. Галицько-Волинське князівство. Після смерті Мстислава Володимировича Русь перестала існувати як єдина держава і розділилася на 12 удільних князівств, 5 з яких були в межах сучасних кордонів України: Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке та Волинське. Найсильнішими з них були Галицьке й Волинське. 24 У давні часи майбутні терени Галицького князівства назива- лися Червенські землі або хорватські князівства, центром було місто Перемишль. У 1084 р. тут самочинно утвердилися князі Рос- тиславичі: Рюрик в Перемишлі, Володар в Звенигороді, Василько в Теребовлі. Любецький з'їзд 1097 р. визнав за ними спадкові права на ці землі. У 1141 р. син Володаря Володимирко об'єднав три землі, перенісши столицю з Перемишля до Галича, утворивши Галицьке князівство, яке від нової столиці отримало свою назву. Найбільшої могутності Галицьке князівство зазнало за правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла (1152–1187). Він розширив територію князівства до Дунаю, його тестем був Юрій Долгорукий, про нього згадувалося в «Слові о полку Ігоревім». Останнім князем Галицького князівства став його син Воло- димир Ярославович (1187–1199). У нього не було законних нащад- ків, тому після його смерті розгорілася боротьба за Галич, пере- можцем в якій вийшов волинський князь Роман Мстиславич. Саме він у 1199 р. захопив Галич та об'єднав Галичину і Волинь в єдину Галицько-Волинську державу. Галицько-Волинська держава проіснувала 141 рік (1199–1340). Тут правила династія Романовичів і першим князем був Роман Мстиславович (1199–1205). Він приборкав боярську опозицію, у 1201 р. захопив Київ і об'єднав всі українські князівства, окрім Чернігівського. Князь очолював походи руських дружин на половців узимку 1201–1202 та 1203–1204 рр. У 1200 р. Роман Мстиславович допоміг візантій- ському імператорові Ісааку ІІ Ангелові у війні з половцями та одру- жився з його дочкою Єфросинією. Від цього шлюбу народилося двоє синів Данило (1201) та Василько (1203). Загинув Роман Мсти- славович в бою під Завихостом (Польща) у 1205 р. Після смерті князя Єфросинія з малолітніми синами втікає до Польщі. В історії Галицько-Волинського князівства наступає період тимчасового розпаду, названий в літописі «смутою». В цей час сини Романа зростають і починають відвойовувати батьківські 25 землі. У 1238 р. Данило Романович завоював Галич і відновив єдність Галицько-Волинської держави. Данило Романович (1238–1264) правив спільно зі своїм братом Васильком: Данило – в Галичині, а Василько – на Волині. У 1238 р. Данило Романович розгромив рицарів хрестоносців під Дорого- чином, а у 1245 р. в битві під Ярославом – боярську опозицію, чернігівського князя Ростислава Михайловича та угорські війська під керівництвом воєводи Фільнія. Проте справою всього життя для Данила Романовича була боротьба з монголами. У 1239 р. монголи розпочали експансію на українські землі і у цьому ж році захопили Переяславське та Чернігівське князівство. 6 грудня 1240 р. вони зруйнували Київ, який обороняв воєвода Дани- ла Романовича Дмитро. А у 1241 р. монголи завоювали і сплюн- дрували Галичину і Волинь. З цього часу до 1362 р. в Руські землі перебували в залежності від Золотої Орди – монгольської держави, створеної ханом Батиєм у 1242 р. У 1245 р. Данило Романович поїхав до Батия в Сарай, визнав васалітет і отримав ярлик на Галицько-Волинське князівство. Після цього він розпочав підготовку до боротьби з монголами. Для цього здійснив військову реформу, розбудував і укріпив міста, та переніс столицю зі зруй- нованого Галича до Холма. Проте князь розумів, що самостійно перемогти величезну монгольську державу йому не вдасться, тому намагався створити коаліцію європейських держав. Для цього він укладає численні династичні шлюби. Велику надію Данило Рома- нович покладав на допомогу Папи Римського, з яким у 1253 р. уклав союз. За його умовами Папа мав організувати хрестовий похід проти монголів, а за це Данило мав укласти церковну унію з Римом. У 1253 р. в Дорогочині Данило був коронований. Союз з Римом бо розцінено монголами як порушення васа- літету, тому вони у 1254 р. прислали перший каральний загін під керівництвом Куремси, однак той не зміг виконати поставлене завдання, і тому у 1258 р. монголи прислали другий каральний загін під керівництвом Бурундая. Це був досвідчений воєначальник 26 з потужним військом, боротися з яким у Данила не було достатніх сил. На думку Леонтія Войтовича у 1269 р. Данило виїхав до Угорщини, а князем на цей час стає Василько. Бурундай змусив Василька піти походом на Литву, а після повернення зруйнувати укріплення більшості міст. У 1262 р. Данило повернувся і у 1264 р. помер в Холмі. Після смерті Данила Галицько-Волинське знову розпалося. На Волині правив Василько Романович, а після його смерті у 1269 р. Володимир Василькович. Галичина була розділена між трьома си- нами Данила – Шварном, Левом та Мстиславом. Найпослідовніше провадив державницьку політику Лев Данилович (1264–1301), який у 1292 р. зумів відновити єдність держави. Він приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю, розширивши кордони Галицько-Волинської держави до максимальних меж. Своєю столицею зробив м. Львів. Наступником Лева став князь Юрій І Львович (1301–1308). Він добився утворення окремої Галицької митрополії, титулувався «король Русі та князь Володимирії». Юрій І переніс столицю свого князівства до Володимира, втратив Закарпаття і Люблінську землю. Після Юрія І спільно правлять його сини – Андрій та Лев II Юрієвичі (1308–1323). Вони встановили союзницькі відносини з Польщею та Тевтонським орденом, що мали антиординську спря- мованість. Проте боротьба з Ордою була невдалою і у 1323 р. князі загинули. У них не було синів, тому з їх смертю згасла династія Романовичів. Останнім князем Галицько-Волинського князівства став Юрій II Болеслав (1325–1340). Йому було 14 років, бояри запросили його на престол у надії зробити маріонеткою в своїх руках. Проте князь намагався вийти з під їх впливу, за свідченнями польських хро- ністів сприяв переселенню в Галичину німців і поляків, поширював католицизм, за що був отруєний боярами у квітні 1340 р. Таким чином, Галицько-Волинське князівство було створене Романом Мстиславовичем у 1199 р. і проіснувало 141 рік. Це була перша етнічно українська держава, яка після занепаду Києва стала 27 новим центром економічного та політичного життя і гідно пред- ставляла східнослов’янську державність на міжнародній арені. 3. Суспільно-політичний устрій. Протягом IX–XIII ст. полі- тичний устрій Русі змінювався. П. Толочко та О. Толочко пропо- нують розглядати Русь часів правління Олега та Ігоря як симбіоз економічного підприємництва та політичного володарювання, організованого та контрольованого досить вузьким колективом осіб – «русів». У такій моделі корпоративною власністю «русі» є не території і навіть не влада як така, а частка в сукупній данині. На початковому етапі існування Русі, право володарювати мав кожен член панівного дому, а після смерті чергового володаря територія ділилась між його нащадками як співучасниками воло- дарювання. Така модель політичного устрою отримала назву пат- римоніальної. Новим явищем у політичному житті Русі став поділ території держави на певні сфери впливу між синами київського князя, що вперше був застосований князем Святославом Ігоровичем у 970 р. Тоді ж було переадресовано і право збирання данини. Впрова- дження таких практик дало поштовхом для розвитку праобразу державної влади на місцях. Такий тип управління остаточно закріпився у ході адміністративної реформи Володимира Великого, коли він усунув від влади племінних вождів, поставивши на їх місце своїх синів. Саме тоді замість союзу племінних княжінь виникла єдина держава. За князювання Ярослава Мудрого було запроваджено принцип старшинства при успадкуванні влади та закріплено пріоритет київ- ського престолу. Однак міжусобна боротьба за Київ після смерті князя фактично зруйнувала ці положення. Після Любецького з’зду 1097 р., на Русі було запроваджено династичне правління. Княжі снеми у Вітачеві (1100), на Золочі (1101), на Долобському озері (1103) фактично заклали правові підстави для поступового розпаду Русі та її федералізації. Ці про- цеси розпочались після смерті Мстислава Володимировича у 1132 р. 28 Остаточний удар по існуванні держави було завдано навалою монголів у 1240-х рр. Важливим джерелом влади на початковому етапі було віче – загальні збори дорослого чоловічого населення, орган народовла- ддя, який вирішував найважливіші питання суспільно-політичного життя: оголошення війни і миру, запрошення і вигнання князів та ін. Найбільший вплив віча мали в Північно-Західній Русі, у Нов- городі та Пскові. Суспільство Русі було становим. На вершині ієрархічної піра- міди стояли князі, які зосереджували у своїх руках всю влади. Другою панівною верствою після князів були бояри. Як правило, це були колишні дружинники, що отримали землю за службу. Боярство не було однорідним. Вищим щаблем у боярській ієрархії був тисяцький. Спочатку це був вибраний командир земського ополчення, йому підпорядковувалась соцькі і десяцькі. Тисяцькі, соцькі і десяцькі призначались князями і підпорядковувались посадникам. Посадники – це були бояри, призначені князем для управління окремими територіями, вони виконували військові, адміністративні і судові функції. Впливовою посадою були воєводи – начальники княжої дружини. Двірський (начальник двірцевого господарства) теж призначався з бояр. У нього були молодші уряди (конюший, мечник, чашник, стольник, скарбник, печатник). Князі утримували постійну дружину, яка нараховувала від кількох десятків до двох тисяч воїнів. Всі дружинники проходили ступенів від детского (зброєносця) до отрока (лицаря). Служителі князівської адміністрації (княжі дворяни) набиралися з колишніх дружинників. Це – ключники, сокольничі, ловчі, стольники, тіуни, вірники, осьменники, ємці, митники, ябетники. Городничі нагля- дали за замковими укріпленнями, мостівничі відповідали за мости, осьменники – за порядок на ринку і збір мита. Тіуни – князівські чиновники, які здійснювали судові або управлінські функції. Вони мали у своєму розпорядженні дрібніших поліцейських чиновників: вірників ємців і ябетників. Вірники збирали судові штрафи – віри. 29 Ємці заарештували злочинців. Ябетники дивилися за порядком у тюрмах і доносили про порушення начальникові. Нижчими верствами суспільної ієрархії були: смерди – осо- бисто вільні селяни; рядовичі – ремісники та селяни, що працювали за договором – рядом; пущенники – раби, відпущені на волю; по- ловники – ті, хто працювали за половину врожаю; задушні люди – особи, подаровані монастирям як внесок за душу померлого; про- щеники – боржники, яким пробачили борг, але з умовою виконання робіт на користь церкви; закупи – відпрацьовували борг (купу); вдачі – відробляли позичку на час неврожаю; ізгої – особи, що випали із своєї суспільної верстви і не прийшли в іншу, вони стояли внизу ієрархічна піраміди. Питання для самоконтролю 1. Проаналізуйте походи князя Святослава. 2. Висвітліть наслідки хрещення Русі. 3. Порівняйте політику князів Святослава і Володимира Великого. 4. Розкрийте причини Київського повстання 1068 р. 5. Висвітліть рішення Вишгородської наради князів. 6. Проаналізуйте постанови Любецького з’їзду князів. 7. Дайте оцінку діяльності Данила Романовича. 8. Висвітліть причини отруєння Юрія ІІ Болеслава. Література 1. Бойко О.Д. Історія України. Київ : Академвидав, 2006. 688 с. 2. Войтович Л.В. Галицько-Волинські етюди. Біла Церква : Вид. О. Пшонківський, 2011. 477 с. 3. Войтович Л.В. Князівські династії східної Європи (кінець ІХ – початок XVI ст.). Склад, суспільна і політична роль. Історико- генеалогічне дослідження. Львів : Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2000. 649 с. 30 4. Грушевський М. Історія України-Руси : в 11-ти т., 12 кн. (Т. 1). Київ : Наук. думка, 1991. 736 с.; Т. 2. Київ : Наук. думка, 1991. 640 с. 5. Літопис руський / пер. з давньорус. Л.Є. Махновця. Київ : Дніпро, 1989. ХVІ, 591 с. 6. Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь. Україна крізь віки : в 15-ти т. (Т. 4). Київ : Вид. дім «Альтернативи», 1998. 351 с. 7. Толочко П. Київська Русь. Київ : Абрис, 1996. 360 с. 31 Юрій Стецик ДЕРЖАВНІСТЬ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКУ ДОБУ План 1. Велике Князівство Литовське. 2. Польське королівство. 3. Річ Посполита. 4. Запорозька Січ – козацька республіка. 1. Велике Князівство Литовське. Велике князівство Литов- ське (надалі ВКЛ) було утворене у XIII ст. коли розпочався розпад Київської держави і занепало Галицько-Волинське князівство. Це була багатонаціональна феодальна держава. У 50-х роках XIV ст. литовські князі почали захоплювати українські землі: Чернігово- Сіверщину, Волинь та Наддніпрянщину. У 1362 р. литовське військо завдало поразки татарському ханові на р. Сині Води. Так було приєднано до Литовського князівства Поділля. Велике князівство Литовське майже на 90 % складалося з українців та білорусів. Перший етап утворення ВКЛ тривав з XIV – до першої поло- вини XV ст. Влада діяла за принципом «Ми старину не рушимо, а новину не вводимо». У цей час підписувалися договори (ряди), згідно з якими українці зобов'язувалися служити великому князю та захищати свою землю від татарських набігів. Руські князівства мали автономію. Її суть полягала у тому, що державний устрій та правова система залишалася старою (князівською), а державною мовою була давньоруська. Становище українських земель доко- рінно змінилося, коли була прийнята Кревська унія (1385). Хоча насправді об’єднання ВКЛ з Польським Королівством відбулося значно пізніше (1569). Коли до влади прийшов Вітовт (1392), його проголосили Королем Литовським та Руським, бо його діяльність передовсім полягала у зміцненні литовсько-руської держави. 32 Найважливіші успіхи Вітовта полягали у тому, що територія ВКЛ досягла Чорного моря. Будувалися нові міста та фортеці, розвива- лися новітні промисли і торгівля. Наступний етап об'єднання литовських і польських земель стала Городельська унія (1413). Сутність її у тому, що литовська та польська католицька шляхта були зрівняні у правах, тим самим ВКЛ почало зміцнювати союз з Польщею. Згодом (1569) у Любліні підписано акт між Литвою і Польщею про утворення нової держави Речі Посполитої у якій українські землі втратили свою державність. Упродовж другої половини XIV ст. на наших землях продов- жував діяти територіально-адміністративний поділ на удільні кня- зівства. Головою держави був великий князь, який успадкував владу і його обирали з-поміж удільних князів. Місцеві князі у внутрішній політиці володіли повною автономією: коли потрібно змушені були брати участь у воєнних походах і платили данину (підданщина). У першій половині XV ст. місцеві князівства посту- пово перетворилися на провінції єдиної держави, а удільні князі були переведені у ранг служилої знаті. Великий князь у XV ст. отримав широкі повноваження: міг оголосити війну, укладати мир, призначати і звільняти вищих дер- жавних посадовців, розпоряджатися державним майном і коштами, а в окремих випадках – застосувати верховенство права та суду. Наприкінці цього ж століття із найвпливовіших васалів Великого князя (магнатів, бояр, панів, церковних ієрархів) була утворена рада панів, яка вирішувала найважливіші державні справи: могла видавати і скасовувати закони, призначати і звільняти урядовців, здійснювати видатки, приймат

Document Details

Related

Full Transcript